Чим довше Росія продовжує війну проти України, тим більше вона втрачає позиції у Чорноморсько-Кавказькому просторі. Регіональна конфігурація сил поступово зміщується у бік Туреччини, тоді як в регіон дедалі активніше заходять нові гравці, насамперед США, Індія та Європейський Союз. На цьому тлі актуалізується питання українсько-турецького партнерства: чи здатне воно вийти за межі ситуативного стримування Москви та сформувати більш стійкі підстави для довгострокового співробітництва?
Туреччина навряд чи стане союзником України у класичному розумінні цього слова. Анкара продовжить балансувати між різними центрами сили, зберігати канали взаємодії з Росією та виходити насамперед із власних прагматичних інтересів. Однак це не робить українсько-турецьке партнерство слабким чи приреченим.
Навпаки, саме логіка прагматичного балансування створює основу для поступового поглиблення співпраці у сфері ВПК, логістики, безпеки Чорного моря та післявоєнної реконструкції. Але чи зводиться українсько-турецьке партнерство лише до цього?
Ключові тези статті:
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну та послаблення позицій Москви у Південному Кавказі створили умови для поступового переформатування балансу сил у Чорноморсько-Кавказькому просторі.
Туреччина дедалі активніше позиціонує себе як автономний центр сили, поєднуючи співпрацю із Заходом, прагматичну взаємодію з Росією та посилення власного впливу у сусідніх регіонах.
Українсько-турецьке партнерство розвивається переважно у логіці прагматичного балансування та спільної зацікавленості сторін у стримуванні надмірного посилення Росії у Чорноморському регіоні.
Найбільш перспективними напрямами співпраці залишаються оборонно-промислова кооперація, військово-морські проєкти, логістика, транспортні коридори та післявоєнна реконструкція України.
Попри потенціал поглиблення взаємодії, українсько-турецьке партнерство навряд чи трансформується у формат жорсткого союзництва, оскільки Туреччина продовжує реалізовувати модель стратегічної автономії та багатовекторного балансування.
Довгострокова стійкість українсько-турецьких відносин значною мірою залежатиме від рівня їхньої інституціоналізації та здатності сторін сформувати систему взаємної економічної, технологічної та безпекової зацікавленості.
Зовнішня політика Туреччини. Концептуальна рамка
Сучасна зовнішня політика Туреччини значною мірою ґрунтується на тезі про те, що країна не повинна залишатися периферією Заходу, а має виступати самостійним центром сили, спираючись на власний історичний і географічний потенціал.
Історична та культурна близькість до мусульманського світу зберігала для Анкари можливість активної політики на Близькому Сході, Кавказі та у Центральній Азії, тоді як сама держава після реформ Мустафи Кемаля Ататюрка тривалий час розвивалася у логіці секуляризму, модернізації та інтеграції із західними безпековими структурами. Характерно, що в офіційних стратегічних документах підкреслюється особлива позиція Туреччини «як найбільш європейської країни Сходу та найбільш азійської країни Заходу».
Подібна самоідентифікація закріпилася ще у 2000-х роках і стала основою для активізації турецької політики одразу у декількох регіонах — від Близького Сходу до Чорного моря та Південного Кавказу. У період президентства Ердогана ця модель отримала подальший розвиток у логіці стратегічної автономії, у межах якої Туреччина дедалі активніше позиціонує себе як самостійний центр сили.
На практиці зовнішня політика Туреччини характеризується високим рівнем гнучкості. Її нерідко описують як модель «a la carte» (з франц. — «за меню»), у межах якої Анкара вибірково комбінує елементи співпраці з різними акторами залежно від власних стратегічних інтересів. Туреччина одночасно зберігає взаємодію із західними партнерами, підтримує канали співпраці з Росією та паралельно посилює власний вплив у сусідніх регіонах. Ключовою особливістю цієї стратегії є прагнення Туреччини уникати жорсткої прив’язки до одного центру сили та зберігати максимальний простір стратегічного маневру.
Туреччина та Росія у системі Чорноморського балансу сил
Протягом останніх кількох століть конфігурація Чорноморського басейну значною мірою зводилася до конкуренції двох ключових акторів — Туреччини та Росії. Попри трансформацію їхніх політичних форм — від Османської та Російської імперій до сучасних національних держав — базова логіка балансу сил у регіоні зберігалася без суттєвих змін.
Після експансії Росії у Причорномор’я у XVIII столітті ключовим геополітичним обмежувачем для Москви став контроль Туреччини над протоками Босфор і Дарданелли. Саме прагнення Росії забезпечити більш вільний доступ до Середземного моря стало однією з головних геополітичних причин серії російсько-турецьких війн XVIII–XIX століть.
Підписання Конвенції Монтре у 1936 році дозволило інституціоналізувати режим проходу через протоки та суттєво знизити ймовірність прямого військового зіткнення між двома державами. Однак сама конкуренція у Чорноморському регіоні не зникла, а лише набула більш стриманої форми. У сучасних умовах Туреччина прагне не до витіснення Росії з регіону чи її дезінтеграції, а до обмеження російського домінування та збереження керованого балансу сил.
Описана логіка проявилася у період повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. У момент, коли російські війська перебували під Києвом, а можливе падіння української столиці створювало ризики кардинального переформатування балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні, Туреччина різко наростила військово-технічне співробітництво з Україною. Вже у першому кварталі 2022 року експорт турецької оборонної продукції до України зріс майже у 30 разів порівняно з аналогічним періодом попереднього року.
Однак після стабілізації фронту та зниження ризиків стрімкого посилення Росії Анкара поступово повернулася до більш традиційної моделі балансування. Зберігаючи співпрацю з Києвом у сфері ВПК, Туреччина одночасно посилювала власне значення для Росії через торговельно-економічну взаємодію, енергетику та посередницькі функції. Якщо у 2021 році обсяг російсько-турецької торгівлі становив близько 33 млрд доларів США, то вже за підсумками 2022 року товарообіг фактично подвоївся, перевищивши 68 млрд доларів.
Проте подальша динаміка продемонструвала межі подібного зближення. Після різкого зростання товарообігу у 2022 році турецько-російська торгівля почала поступово коригуватися під впливом санкційного тиску Заходу, посилення американського контролю над фінансовими операціями та ризиків вторинних санкцій для турецьких банків і компаній. Попри це, Анкара не відмовилася від логіки прагматичної взаємодії з Москвою, а радше адаптувала окремі механізми економічного співробітництва до нових зовнішніх обмежень.
Подібний підхід пояснюється не лише питаннями регіональної безпеки, але й прагматичними геополітичними інтересами Анкари. В офіційних документах турецької зовнішньої політики серед ключових пріоритетів виокремлюються боротьба з тероризмом, зміцнення енергетичної безпеки та розвиток економічних зв’язків в євразійському просторі. Реалізація цих завдань значною мірою потребує збереження робочих відносин із Росією, яка залишається для Туреччини одночасно важливим економічним партнером, елементом наявного регіонального балансу та конкурентом у боротьбі за вплив у Чорноморсько-Кавказькому просторі.
З іншого боку, збереження співпраці не скасовує конкуренції між двома державами. Навпаки, прагнення Туреччини зміцнити власну роль як автономного центру сили поступово розширює зони зіткнення інтересів Анкари та Москви. Найбільш виразно ця конкуренція проявляється на Кавказі, де Туреччина почала поступово підривати традиційний монопольний вплив Росії через поглиблення співпраці з Азербайджаном.
Російський Су-24, збитий турецькими ВПС у 2015 році. Інцидент продемонстрував межі турецько-російського співробітництва навіть за умов збереження прагматичної взаємодії між сторонами.
Південний Кавказ як простір турецько-російської конкуренції
Протягом тривалого часу Південний Кавказ розглядався Росією як частина власної зони впливу, де Москва зберігала домінуючі позиції у питаннях безпеки та політичного посередництва. Основою регіонального статус-кво виступала опора Росії на Вірменію, включно з військовою присутністю, участю у врегулюванні карабаського конфлікту та інтеграцією Єревана у російські військово-політичні механізми. Своєю чергою Туреччина послідовно посилювала стратегічне партнерство з Азербайджаном через розвиток військово-технічного співробітництва, політичної координації та транспортно-логістичних проєктів, поступово формуючи альтернативну конфігурацію балансу сил на Південному Кавказі.
Восени 2020 року конкуренція Туреччини та Росії перейшла у більш активну фазу під час Другої карабаської війни, яка стала одним із найбільш серйозних викликів російському впливу на Південному Кавказі за останні десятиліття. Підтримка Азербайджану з боку Туреччини дозволила Баку суттєво змінити регіональний баланс сил та продемонструвала обмеженість можливостей Москви щодо збереження попереднього статус-кво.
Попри те що в 2020 році розвиток конфлікту вдалося тимчасово стабілізувати завдяки посередництву Кремля та розміщенню миротворчого контингенту, позиції Туреччини й Азербайджану у регіоні суттєво посилилися. Азербайджан відновив контроль над значною частиною спірних територій, тоді як Анкара розширила власну політичну, військову та транспортно-логістичну присутність на Південному Кавказі.
Подальше повномасштабне вторгнення Росії в Україну суттєво обмежило здатність Кремля протидіяти подальшому перерозподілу впливу в регіоні. Вже у 2023 році Азербайджан завершив демонтаж попереднього карабаського статус-кво, а неспроможність Росії ефективно вплинути на розвиток ситуації стала додатковим фактором ослаблення її позицій на Південному Кавказі.
На цьому тлі Вірменія почала поступово диверсифікувати власну зовнішню політику, посилюючи взаємодію не лише із західними державами, але й розвиваючи прагматичні контакти з Туреччиною та Азербайджаном. Одночасно Південний Кавказ знову опинився у центрі уваги західних держав як потенційно важливий простір для розвитку транспортно-логістичних та енергетичних маршрутів, особливо на тлі операції «Епічна лють» і пов’язаного з нею перекриття Ормузької протоки.
Практичні виміри українсько-турецького партнерства
Українсько-турецьке партнерство визначається не логікою формування жорсткого військово-політичного союзу, а спільною зацікавленістю сторін у підтриманні більш вигідного для себе регіонального балансу сил. У цьому контексті інтенсивність українсько-турецької співпраці значною мірою залежить від рівня російської загрози: чим вищими є ризики посилення Росії, тим активніше Туреччина поглиблює взаємодію з Україною як інструмент підтримання регіонального балансу.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну суттєво змінило структуру функціонування української держави та розподіл її ресурсів. В умовах затяжної війни значна частина фінансових, промислових і управлінських можливостей була переорієнтована на забезпечення потреб безпеки й оборони, що закономірно зробило військовий компонент домінуючим напрямом державної політики. Подібна трансформація вплинула і на характер зовнішньоекономічних та політичних партнерств України, у яких безпековий фактор дедалі більше визначає пріоритетність окремих напрямів співпраці.
Водночас для Туреччини зміна європейського безпекового середовища відкрила нові стратегічні можливості. Європейські держави, побоюючись потенційного розширення конфлікту та усвідомлюючи обмеженість власних виробничих спроможностей, розпочали масштабне переозброєння та пошук зовнішніх партнерів у сфері ВПК.
Проте ситуацію ускладнює зовнішня політика Дональда Трампа, адміністрація якого перебуває у дедалі глибших світоглядних і політичних суперечностях з Європейським Союзом. США, які десятиліттями залишалися головним гарантом європейської безпеки, дедалі більше концентруються на внутрішніх кризах та переорієнтації глобальної стратегії. Це супроводжується поступовим скороченням американської військової присутності в Європі та прагненням Вашингтона до часткового перегляду архітектури відносин із Москвою.
За таких умов роль Туреччини як одного з небагатьох регіональних акторів, що має значний військово-промисловий потенціал і здатний проводити автономну зовнішню політику, помітно зростає. Подібне бачення присутнє і в турецькому експертно-медійному середовищі. У турецьких публікаціях дедалі частіше підкреслюється, що європейська безпекова архітектура не може бути ефективною без залучення Туреччини, тоді як скорочення американської військової присутності в Європі потенційно посилює переговорні позиції Анкари.
Це не свідчить про автоматичне формування стратегічного союзу між ЄС і Туреччиною, однак демонструє, що Анкара розглядає трансформацію безпекового середовища як можливість для посилення власної ролі у європейській політиці стримування.
Військово-промисловий комплекс
Найбільш активна фаза військово-технічного співробітництва припала на початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Уже в першому кварталі 2022 року експорт турецької оборонної продукції до України зріс майже у 30 разів порівняно з аналогічним періодом попереднього року, а безпілотники Bayraktar TB2 стали одним із символів початкового етапу війни. Їхнє активне застосування дозволило Україні частково обмежити наступальний потенціал Росії у критичний момент війни та водночас продемонструвало ефективність турецьких оборонних технологій для міжнародного ринку.
Однак уже у 2023–2025 роках характер співпраці почав поступово змінюватися. Адаптація російських систем ППО та перехід війни у більш позиційну фазу знизили ефективність окремих типів безпілотних платформ, що сприяло трансформації самої моделі взаємодії між Києвом та Анкарою. Якщо у 2022 році пріоритетом залишалася екстрена військово-технічна підтримка, то надалі акцент змістився у напрямку довгострокової промислової кооперації, локалізації виробництва та спільних технологічних проєктів.
Українсько-турецьке оборонно-промислове співробітництво поступово зміщується у напрямку безпілотних систем, авіаційного двигунобудування, локалізації виробництва та формування спільної оборонно-промислової інфраструктури. Одним із найбільш показових прикладів залишається будівництво заводу компанії Baykar у Київській області, яке навіть в умовах війни та попри удари РФ не було згорнуте. За заявами керівництва компанії, обсяг запланованих інвестицій у проєкт становить близько 95,5 млн доларів США, при цьому сам завод розглядається як елемент довгострокової локалізації виробництва турецьких безпілотних платформ в Україні.
Паралельно поглиблюється співпраця між турецькими виробниками та українськими підприємствами Ivchenko-Progress і Motor Sich. Українські двигуни інтегруються у турецькі безпілотні платформи Akıncı та Kızılelma, тоді як сама Baykar паралельно інвестує близько 300 млн доларів у розвиток власного двигунобудування з метою поступового зниження залежності від зовнішніх постачальників.
Подібна структура співробітництва демонструє поступовий перехід українсько-турецького партнерства від моделі постачання готової продукції до глибшої технологічної та виробничої інтеграції. Для України це створює можливість частково компенсувати втрату частини промислового потенціалу та інтегруватися у нові оборонно-виробничі ланцюги. Для Туреччини ж співпраця з Україною дозволяє отримати ширший доступ до технологій двигунобудування, посилити власний оборонний сектор та закріпити позиції як одного з ключових постачальників безпекових рішень у регіоні.
Водночас навіть у сфері ВПК турецька політика продовжує зберігати логіку стратегічного балансування. Анкара не відмовилася від військово-технічної взаємодії з Україною, однак поступово перевела її у більш інституціоналізований і менш демонстративний формат, паралельно зберігаючи економічні та політичні канали взаємодії з Москвою. Це вкотре підтверджує, що українсько-турецьке співробітництво розвивається не у логіці жорсткого союзництва, а як елемент ширшої системи.
Торговельно-економічний та енергетичний виміри
Економічно-логістичний та енергетичний виміри українсько-турецьких відносин поступово набувають для сторін не меншого стратегічного значення, ніж військово-промислове співробітництво. До повномасштабного вторгнення РФ Україна залишалася однією з найбільш залежних від морського експорту економік регіону: у 2021 році через морські порти проходило близько 70% українського зовнішнього товарообігу та понад 75% аграрного експорту, тоді як загальний товарообіг між Україною та Туреччиною становив близько 6,2 млрд доларів США.
На перший погляд, початок бойових дій та спроби морської блокади України мали б призвести до різкого скорочення економічної взаємодії між сторонами. Дійсно, Україна була змушена частково переорієнтувати логістику на залізничні та дунайські маршрути, однак їхня пропускна спроможність не дозволяла повністю компенсувати втрату повноцінного морського експорту. Водночас ведення затяжної війни потребує від держави постійного доступу до зовнішніх ринків, валютної виручки, експортної логістики та стабільного надходження ресурсів для підтримання економічної стійкості.
Саме тому навіть в умовах війни економічна взаємодія між Україною та Туреччиною не лише збереглася, але й продовжила поступово зростати. У 2024 році український експорт до Туреччини становив близько 2,3 млрд доларів США, з яких приблизно 1,8 млрд припадало на аграрну продукцію, тобто майже 78% усього експорту. У 2025 році загальний товарообіг між країнами досяг близько 8,95 млрд доларів США, що суттєво перевищувало довоєнні показники попри триваючу війну та ризики для чорноморської логістики.
Стратегічне значення Туреччини для України виходить далеко за межі ролі торговельного контрагента. Анкара дедалі активніше закріплює за собою статус одного з ключових транспортно-логістичних та енергетичних вузлів Євразії, контролюючи критично важливі морські маршрути Чорного моря та розвиваючи транзитні коридори між Європою, Кавказом, Центральною Азією та Близьким Сходом. Йдеться насамперед про Серединний коридор, Південний газовий коридор та ширшу систему чорноморсько-кавказької логістики, які поступово формують альтернативні маршрути між Європою та Азією в обхід російської території.
Після завершення активної фази бойових дій на перший план для України вийдуть питання післявоєнного відновлення, соціальних витрат, обслуговування боргових зобов’язань та фінансування економічної стабілізації. Масштаб цих потреб, ймовірно, суттєво перевищуватиме внутрішні можливості держави, що посилюватиме залежність України від зовнішніх фінансових ресурсів. У таких умовах частина міжнародної допомоги потенційно може супроводжуватися політичними умовами та механізмами зовнішнього впливу на окремі напрямки економічної політики.
У цьому контексті партнерство з Туреччиною створює для України додаткові можливості інтеграції у ширші транспортно-логістичні та економічні проєкти, здатні частково диверсифікувати зовнішні залежності та знизити окремі політичні ризики. Для Туреччини ж стабільність України також має прагматичне значення у межах логіки регіонального балансу сил. Глибока економічна дестабілізація України або втрата нею доступу до Чорного моря потенційно посилювали б позиції Росії у регіоні та створювали б додаткові ризики для турецьких економічних і безпекових інтересів.
Водночас попри об’єктивну зацікавленість України у диверсифікації логістичних, енергетичних та інвестиційних зв’язків, простір для повністю автономної геоекономічної політики поступово звужується. Показовим прикладом є угода між Україною та США від 30 квітня 2025 року про створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови, яка закладає механізми довгострокового інституційного закріплення американської присутності у стратегічних секторах української економіки.
Формально США не отримують автоматичного контролю над українськими надрами чи монопольних прав на стратегічні проєкти. Однак угода передбачає механізми пріоритетного доступу американської сторони до окремих інвестиційних можливостей, що фактично створює елементи часткового обмеження геоекономічного маневру України у стратегічних секторах.
Особливе значення має і те, що публічно доступною залишається лише рамкова міждержавна угода, тоді як значна частина операційних та регуляторних механізмів винесена в окрему «Угоду про обмежене партнерство», текст якої станом на сьогодні залишається недоступним для публічного аналізу. Саме в подібних документах зазвичай фіксуються механізми управління фондом, порядок погодження проєктів, розподіл прибутків, інструменти контролю та реальний баланс впливу між сторонами. У результаті нині публічно видно політичну архітектуру домовленостей, однак значна частина економічної механіки залишається непрозорою.
З іншого боку, подібні механізми не обов’язково означають виключно обмеження для України. У випадку збігу інтересів між США, Туреччиною та Азербайджаном (що частково вже відбувається) частина нових інституційних рамок потенційно може бути використана і як інструмент залучення України до ширших транспортно-логістичних, енергетичних та інфраструктурних проєктів. Особливо з огляду на активізацію Серединного коридору, посилення ролі Південного Кавказу та зростання інтересу зовнішніх акторів до альтернативних маршрутів між Європою та Азією в обхід російської території.
Чи можливий вихід за межі концепції балансу сил? Умови та обмеження
Ми окреслили, що українсько-турецьке партнерство є цілком реалістичним і функціональним у межах концепції балансу сил. Однак постає питання: чи може ця взаємодія вийти за межі ситуативного стримування Росії та трансформуватися у більш довгострокову модель регіонального співробітництва?
По-перше, необхідно ще раз підкреслити, що сама логіка балансу сил у Чорноморському регіоні має довгостроковий і структурний характер. Незважаючи на зміну політичних утворень — від Османської та Російської імперій до сучасних держав — фундаментальна конкуренція між Москвою та Анкарою протягом століть не зазнала кардинальних змін. Саме тому навіть сучасне українсько-турецьке зближення значною мірою залишається похідним від ширшої структури регіонального суперництва.
Водночас теоретично вихід українсько-турецького балансу сил за межі класичної логіки усе ж можливий, однак лише за наявності декількох структурних умов. Насамперед подібний сценарій потребував би тривалого ослаблення впливу Росії у Чорноморсько-Кавказькому просторі. Росія сьогодні залишається одним із ключових факторів, навколо якого значною мірою формується поточна модель українсько-турецької взаємодії. У випадку суттєвого зниження російського впливу сама логіка ситуативного балансування могла б поступово втрачати свою визначальну роль.
Другим важливим фактором виступало б подальше посилення Туреччини як самостійного центру сили та регіонального хабу. Якщо Анкара зможе остаточно закріпити за собою роль ключового транспортно-логістичного, енергетичного та оборонно-промислового вузла між Європою, Кавказом, Центральною Азією та Близьким Сходом, навколо неї потенційно може почати формуватися більш стійка напівінституціоналізована система регіональної взаємодії.
Окремо варто враховувати і фактор збігу довгострокових інтересів сторін у конкретних секторах співробітництва. Найбільш перспективними у цьому контексті виглядають військово-промислова кооперація, логістика, транспортні коридори та окремі енергетичні проєкти. Саме у цих сферах взаємодія потенційно здатна поступово перейти від ситуативного політичного зближення до більш структурної економічної та технологічної взаємозалежності.
Однак навіть за таких умов існує низка факторів, які суттєво обмежують імовірність формування повноцінної альтернативної регіональної конфігурації у коротко- та середньостроковій перспективі. Туреччина традиційно уникає жорстких союзницьких зобов’язань та продовжує реалізовувати модель стратегічного балансування, зберігаючи канали взаємодії з Росією навіть в умовах конкуренції. Україна ж, своєю чергою, дедалі глибше інтегрується у західну безпекову та економічну архітектуру, що також обмежує простір для формування повністю автономної альтернативної конфігурації.
Висновок
Попри наявність потенціалу для поглиблення співпраці, українсько-турецьке партнерство навряд чи вийде за межі логіки балансу сил у короткостроковій перспективі. Його розвиток визначається не спільною ідентичністю чи жорсткими інституційними зобов’язаннями, а насамперед ситуативним збігом інтересів, що робить цю конфігурацію одночасно гнучкою, прагматичною, але водночас і структурно нестійкою.
Тим не менш, це не виключає подальшого поглиблення українсько-турецької взаємодії. Найбільш імовірним сценарієм на 2026–2030 роки виглядає збереження нинішньої прагматичної моделі співробітництва з поступовим розширенням спільних проєктів у сферах ВПК, логістики, транспортних коридорів, енергетики та післявоєнної реконструкції.
Першим стратегічним завданням для України у цьому контексті має стати закріплення турецького напряму на рівні довгострокових економічних та технологічних інтересів. Йдеться насамперед про формування спільних виробничих ланцюгів, розвиток оборонно-промислової кооперації, інтеграцію у транспортно-логістичні маршрути та залучення турецького капіталу до післявоєнної реконструкції. У перспективі це дозволить частково знизити залежність двостороннього співробітництва від ситуативної політичної кон’юнктури та зробити українсько-турецькі відносини більш стійкими до змін регіонального балансу сил.
Другим не менш важливим завданням виступає інституціоналізація двосторонніх відносин. Сучасна стратегія Анкари у сфері безпеки, регіонального балансування та стратегічної автономії значною мірою асоціюється саме з політичною епохою Реджепа Тайіпа Ердогана, що закономірно породжує питання щодо стійкості нинішньої моделі після майбутнього транзиту влади у Туреччині.
Попри критику внутрішньополітичної моделі Ердогана, турецька опозиція наразі не пропонує принципово альтернативної зовнішньополітичної концепції. Розбіжності із владою переважно стосуються ступеня конфронтації із Заходом, внутрішньополітичного устрою та економічного управління, тоді як курс на стратегічну автономію та прагнення Туреччини до ролі самостійного регіонального центру сили загалом зберігають консенсусний характер.
Відтак навіть у сценарії поступового транзиту влади турецька зовнішня політика, найімовірніше, збереже базові принципи стратегічної автономії, прагматичного балансування та регіональних амбіцій.
Практичним виміром інституціоналізації має стати завершення формування довгострокових механізмів співпраці. Показово, що угоду про вільну торгівлю Туреччина ратифікувала ще у серпні 2024 року, тоді як українська сторона станом на 2026 рік процес не завершила. Подібна ситуація демонструє, що поглиблення українсько-турецької взаємодії залежить не лише від готовності Анкари, але і від здатності самого Києва системно просувати турецький напрям.
Окремого значення у цьому контексті набувають спільні оборонно-промислові проєкти, інтеграція України у транспортно-логістичні коридори за участі Туреччини, створення регулярних механізмів координації між міністерствами оборони, інфраструктури та економіки, розвиток спільних промислових платформ, а також формування довгострокових процедур взаємодії у сфері безпеки Чорного моря.
З іншого боку Україні необхідно враховувати, що сама модель турецької зовнішньої політики потенційно може обмежувати глибину подібної інституціоналізації. Логіка стратегічної автономії та прагматичного балансування значною мірою базується на збереженні максимальної свободи зовнішньополітичного маневру, тоді як формування жорсткіших довгострокових механізмів співпраці означає взяття додаткових політичних, економічних та безпекових зобов’язань.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
