Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Що таке «заморожений конфлікт» — і хто його «заморожує»
→ Як Росія перетворила Придністров’я, Абхазію і Карабах на важелі тиску
→ Чому «миротворці» — це інструмент окупації, а не миру
→ Чому Мінські угоди 2014–2015 років — це той самий метод, застосований до України
→ Що відбувається, коли «заморожений» конфлікт перестає бути корисним Москві
Час читання: ~9 хвилин
Конфлікт як продукт, а не як трагедія
Більшість людей сприймає збройні конфлікти як трагедії, що трапляються. Як результат накопичених протиріч, помилок, збігу обставин.
«Заморожені конфлікти» на пострадянському просторі — інший феномен. Їх не лише не зупиняли. Їх запускали, живили й утримували у стані контрольованої нестабільності — як управлінський інструмент.
З початку 1990-х Росія використовувала один і той самий метод у Молдові, Грузії, Азербайджані й Таджикистані. Потім — в Україні.
Шаблон простий: підтримати сепаратистів, допомогти їм зупинити «силову фазу», вставити «миротворців», заморозити статус-кво. Відтоді контролювати ситуацію — і через неї контролювати країну.
Заморожений конфлікт — це не проблема, яку Росія не може вирішити. Це рішення, яке вона свідомо впровадила.
Придністров’я: перший шаблон
Молдова стала незалежною у 1991 році. Ще до розпаду СРСР у Тирасполі, на лівому березі Дністра, сепаратисти оголосили «Придністровську Молдавську Республіку» — 25 серпня 1991 року.
Населення Придністров’я — мішане: молдавани, росіяни, українці. Прорадянські лідери ПМР не приймали курсу Кишинева на незалежність і зближення з Румунією.
Навесні 1992 року почались активні бойові дії. Ключову роль відіграла 14-та армія Росії — спочатку «неофіційно» допомагаючи сепаратистам зброєю і людьми, потім відкрито втрутившись під приводом «захисту своїх».
21 липня 1992 року підписали угоду про припинення вогню. Росія отримала статус «гаранта» і розмістила «миротворців». Конфлікт «заморозили».
Наслідки: Молдова залишилась розколотою. Росія фінансувала ПМР, зберігала там військову базу, але формально «не визнавала» її незалежності. Це і є суть методу — тримати ситуацію підвішеною. Не вирішувати, а використовувати.
Молдова десятиліттями не могла рухатись до ЄС так швидко, як хотіла — бо в неї «конфлікт на території». Саме це й потрібно Москві.
Грузія: два конфлікти, один результат
Абхазія (1992–1993) і Південна Осетія (1991–1992) — два грузинські регіони, де у роки розпаду СРСР спалахнули збройні конфлікти.
В обох випадках Росія постачала зброю і добровольців сепаратистам. В обох — «заморозила» конфлікт своїми «миротворцями».
Відтоді Абхазія і Південна Осетія де-факто існували як «самопроголошені республіки» під повним контролем Москви — але формально не визнані нею. Та сама модель, що й Придністров’я.
У 2003 році в Грузії відбулась «Революція троянд» — до влади прийшли проєвропейські сили. Росія відповіла посиленням тиску: економічне ембарго, виселення грузинів із Росії, провокації в зонах «замороженого» конфлікту.
У серпні 2008 року Москва перейшла до відкритої збройної агресії. За п’ять днів активних боїв вона окупувала частину Грузії і «визнала незалежність» Абхазії та Південної Осетії.
Важливо: це сталось після того, як Грузія почала явно рухатись до НАТО. «Заморожений» конфлікт миттєво «розморозили» — коли стало вигідно.
Це спростовує наратив про те, що Росія «шукає миру». Вона шукає контролю.
Нагірний Карабах
Карабаська війна (1988–1994) між Вірменією та Азербайджаном — складніший випадок, але з тієї ж логіки.
Росія постачала зброю Вірменії. Водночас виступала «посередником» у переговорах. Розмістила свою військову базу в Гюмрі. Стала «гарантом» замороженого конфлікту, що виник після перемир’я 1994 року.
Результат: і Вірменія, і Азербайджан залежали від Москви. Одна — через базу і зброю. Інший — через «посередництво» в поверненні окупованих земель.
Конфлікт «розморозили» у 2020 році — коли Азербайджан за підтримки Туреччини провів успішну 44-денну операцію. Карабах повернувся під контроль Баку. Росія якийсь час розміщувала там «миротворців» — але вже без реального впливу на ситуацію.
Але в 2023 році, коли Вірменія почала зближення з ЄС і Заходом, Москва вже не змогла утримати навіть цей важіль.
Мінські угоди: заморожений конфлікт для України
У 2014 році Росія захопила Крим і запустила «народні республіки» на Донбасі. Влітку 2014-го, коли українські сили починали успішно відновлювати контроль, Росія ввела регулярні підрозділи.
Мінські угоди 2014 і 2015 років — це інструмент замороженого конфлікту, застосований до України.
Схема та сама: перемир’я, «статус-кво», Росія як «гарант» і «посередник» одночасно. Окуповані «республіки» формально залишались частиною України — але реально контролювались Москвою. Мінськ вимагав від України надати їм особливий статус — тобто вбудувати прокремлівські анклави у власну конституцію.
Чотири основні відмінності від попередніх «заморожень»:
– Масштаб: 7% території України, а не маленький регіон.
– Стратегічна ціль: не просто важіль тиску, а блокування вступу до НАТО і ЄС.
– Розмір армії: Росія не «миротворців» тримала, а повноцінний контингент.
– Кінцева мета: Мінськ мав зробити Україну нефункціональною зсередини.
Коли стало зрозуміло, що Мінськ не спрацює і Україна все одно рухається на Захід — «заморожений» конфлікт «розморозили» у лютому 2022 року.
Урок, який варто засвоїти
«Заморожені конфлікти» — не провал миру. Це інструмент управління.
Ключова ознака: Росія ніколи не є нейтральним гарантом. Вона завжди одна зі сторін — навіть коли формально виступає «посередником».
Ключовий висновок: поки заморожений конфлікт корисний — його підтримують. Коли країна виходить з-під російського впливу попри нього — його «розморожують».
Це означає: жодна угода про «особливий статус» окупованих територій не може бути стійкою, якщо Росія залишається в ній гравцем, а не стороною, що відступає.
Єдиний варіант, де заморожений конфлікт не перетворюється на наступну гарячу війну — це коли Росія позбавляється важелів. Або програє. Або через внутрішні зміни втрачає здатність підтримувати сепаратистські анклави.
Це десятий матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі. Далі буде.
«Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».
Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
