Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Скільки тривала Кавказька війна — і чому її так мало знають у світі
→ Що таке Імамат Шаміля — держава, яку Росія знищила за 30 років
→ Що сталось із черкесами після 1864 року — і чому це називають геноцидом
→ З 300 тисяч кабардинців лишилося 35 тисяч — куди поділись решта
→ Як ця логіка повторюється в Чечні, Сирії та Україні
Час читання: ~9 хвилин
Війна, якої ніби не було
1864 рік. Кавказька війна офіційно закінчилась. У Петербурзі — тріумф, нагороди, святкування. Росія нарешті підкорила Кавказ після понад пів століття боротьби.
Те, що відбулось після — майже не залишило сліду в офіційній російській історіографії. Виселення. Масові вбивства. Втеча сотень тисяч людей через гори і море — в Туреччину, Сирію, Йорданію.
Черкеси, адиги, убихи, абхази — народи, що населяли Північно-Західний Кавказ, — зникли зі своїх земель майже повністю. Протягом кількох років.
Міжнародна черкеська діаспора сьогодні — понад 5 мільйонів людей. На батьківщині живе менше 700 тисяч.
Це наслідок того, що відбулось у 1864 році і після. Дослідники все частіше називають це геноцидом.
Кавказька війна: 47 років одного опору
Офіційно Кавказька війна тривала з 1817 по 1864 рік. Майже п’ять десятиліть.
Це довше, ніж будь-яка інша колоніальна війна Росії. Довше, ніж завоювання Сибіру. Довше, ніж підкорення Середньої Азії.
Кавказ не здавався.
Ключова причина — гори. Класична армійська тактика тут не працювала. Колони застрягали в ущелинах. Фортеці в передгір’ях не забезпечували контролю над ущелинами. Місцеві воїни знали кожен схил.
Генерал Єрмолов, якого призначили командувати Кавказьким корпусом у 1816 році, зрозумів: звичайними методами не перемогти. Він запропонував інше: тотальне знищення поселень, вирубка лісів, де ховались бійці, і масове переселення цілих громад з гір на рівнину — під контроль гарнізонів.
«Я бажаю, щоб терор мого імені захищав наші кордони міцніше, ніж ланцюги або фортеці», — написав він. Це не метафора. Це стратегія.
Імамат: держава, яку доводилось знищувати тридцять років
У 1828 році серед чеченців і дагестанців виник рух мюридів — суфійського ордену, що поєднував релігійну практику з організованим збройним опором. Послідовники Газі-Мухаммада, а потім Шаміля не просто воювали — вони будували державу.
Імамат Шаміля (1840–1859) — це реальна держава з власною адміністрацією, судочинством на основі шаріату, армією і дипломатією. Шаміль намагався встановити контакт із Британією і Туреччиною, апелював до міжнародної спільноти.
Протягом 1840-х — початку 1850-х Імамат успішно протистояв регулярній армії. Росія вводила на Кавказ нові корпуси, змінювала командувачів, будувала нові лінії укріплень.
Тільки у 1859 році, після тривалої облоги Шаміль здався. Його взяли в полон, переправили до Петербурга, показали Олександру ІІ — і відпустили жити в Калугу. Він помер у 1871 році під час хаджу в Медині.
Але підкорення Чечні і Дагестану — це ще не кінець Кавказької війни. Це її перша половина.
1864: те, що відбулось після перемоги
Після поразки Імамату залишалися Північно-Західний Кавказ: черкеси, адиги, убихи, абхази. Вони воювали інакше — без централізованого командування, через розгалужену мережу кланів. Це робило їх важчою мішенню для класичної армії, але й не давало шансу на єдину дипломатію.
У 1864 році організований збройний опір на Північно-Західному Кавказі було придушено.
І тоді почалось виселення.
Це не була спонтанна жорстокість. Це було свідоме рішення: гірські народи, що ніколи не погодяться з владою Петербурга, мають покинути свої землі. Або — перейти на рівнину під контроль гарнізонів і поступово розчинитись серед переселенців.
Більшість обрали еміграцію. Не тому що хотіли — тому що не лишалось іншого виходу.
Сотні тисяч людей вирушили до Туреччини. Дорогою — через гори взимку, потім морем — гинули тисячами. Турецький уряд, не готовий до такого потоку, не міг забезпечити їм ані їжу, ані житло. Смертність у таборах сягала десятків відсотків.
Убихи — народ, чия мова вважається однією із найскладніших у світі за кількістю приголосних — зникли майже повністю. Остання носійка убихської мови Тевфік Есенч померла у 1992 році в Туреччині.
Цифри, які важко осмислити
Кабардинці. До завоювання Кавказу Росією — 300 тисяч людей. До другої чверті XIX століття — лишилося 35 тисяч. Решта загинули або виїхали.
Абхази. За оцінками, з початку XIX до кінця XIX ст. чисельність скоротилась більш ніж утричі — від кількасот тисяч до менш ніж 70 тисяч.
Адиги, черкеси загалом. Різні дослідники наводять цифри від 400 тисяч до понад мільйона загиблих і виселених у 1860–1870-х роках.
Землі, що звільнились, заселили козаки, потім — переселенці з внутрішніх губерній Росії. Назви поселень змінили. Назви гір і рік — частково теж.
У 2011 році Грузія офіційно визнала події 1864 року геноцидом черкеського народу. Росія офіційної позиції не має.
Чечня: та сама логіка через сто років
У 1944 році Сталін депортував чеченців і інгушів — 490 тисяч людей за кілька тижнів. Офіційний привід: колаборація з нацистами. Реальна причина: народ, що ніколи не погоджувався з центральною владою, — небезпечний.
Це та сама логіка, що і в 1864 році. Якщо народ не вдається підкорити — треба його прибрати або знищити як спільноту.
Після повернення у 1957 році чеченці застали свої будинки зруйнованими, кладовища — зрівняними з землею, назви своїх сіл заміненими.
Перша і Друга чеченські війни 1994–2009 років — продовження тієї самої нескінченної Кавказької війни. Та сама географія, та сама впертість гір, та сама тактика Москви: масові бомбардування замість єрмоловської вирубки, але та ж мета — знищити опір ціною знищення довкілля і населення.
Грозний у 1995 і 1999–2000 роках зрівнювали із землею двічі. ООН назвала його у 2000 році «найзруйнованішим містом на Землі».
Що залишається незмінним
Є шаблон, що повторюється на Кавказі протягом двох століть:
Народ, що чинить опір, не просто перемагають у бою — його намагаються ліквідувати як суб’єкт. Депортацією, виселенням, демографічним витисненням, знищенням культурних маркерів — назв, мов, кладовищ.
Ця логіка не є виключно кавказькою. Марійці після черемиських воєн. Ногайці після 1783 року. Кримські татари у 1944-му. Маріуполь у 2022-му.
Тотальне знищення як стратегія контролю — не аномалія в російській колоніальній практиці. Це один із її стійких елементів.
Різниця між Єрмоловим і Путіним — не в методах. У масштабі і в камерах, що все фіксують.
Матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі.
Текст підготовлено за допомогою штучного інтелекту на основі тексту «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму». Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
