Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Хто такі УПА і «Лісові брати» — і скільки людей воювало проти радянської влади після 1945 року
→ Як НКВС методично ліквідовував збройний опір — і чому це зайняло роки
→ Чому міжнародна спільнота в 1945 році кинула повстанців напризволяще
→ До якого року тривав збройний опір в Україні та країнах Балтії
→ Що означає тогочасний досвід для осмислення окупації сьогодні
Час читання: ~9 хвилин
Момент, який зазвичай замовчують
Травень 1945 року. Кінець Другої світової в Європі. Перемога над нацизмом. Святкування на вулицях Лондона, Парижа, Москви.
Але у ті самі дні та ночі в лісах Галичини і Волині, в болотах Литви і Латвії продовжувались бої. Тисячі людей тримали зброю.
Не тому що не знали про капітуляцію Рейху. А тому що для них війна не закінчилась — вона просто змінила ворога. Нацистська окупація замінилась радянською. Для тих, хто хотів своєї держави — різниця була лише в прапорах.
Про цей спротив — УПА в Україні, «Лісових братів» у країнах Балтії — десятиліттями не було прийнято говорити в одному ряду з офіційною пам’яттю про Другу світову. Переможці пишуть не лише перемогу — вони пишуть і те, що після.
УПА: армія без держави
Українська повстанська армія виникла у 1942–1943 роках і спочатку воювала і проти нацистів, і проти радянських партизан, намагаючись утримати простір для майбутньої Української держави.
Після 1944 року, коли СРСР встановив контроль над Україною, УПА переорієнтувалась повністю на боротьбу з радянською владою.
Структура була реальною: підпільна мережа по всій Західній Україні, зв’язок з еміграцією, власна пропаганда, власні шпиталі. На піку — від 40 до 100 тисяч бійців.
НКВС відповів комплексом заходів:
– Масові каральні операції.
– «Агентурно-бойові групи» — підрозділи переодягнених чекістів, що видавали себе за повстанців, щоб виявляти підпільну мережу.
– Депортації сімей бійців.
– Пропагандистські кампанії, що зображали УПА «бандитами» і «нацистськими колаборантами».
– Амністії — щоб виманити людей із лісу і виявити мережу.
У 1949 році головнокомандувач Роман Шухевич ухвалив рішення переходити до підпільної боротьби без повномасштабної партизанської боротьби.
У березні 1950 року Шухевич загинув у бою під Львовом. Останнім головним командиром став Василь Кук. У травні 1954 він був заарештований.
Але навіть після цього опір продовжувався — останній бій підрозділу УПА стався у 1960 році. Останній бій одного бійця — у 1967-му. Останній підпільник легалізувався у 1991 році, коли Україна здобула незалежність.
Він не підкорювався владі сорок п’ять років.
Лісові брати: Литва, Латвія, Естонія
У країнах Балтії збройний опір мав свою назву — «Лісові брати». І свою структуру.
Литовські «Лісові брати» у 1948 році створили «Союз борців за свободу Литви». Очолив його Йонас Жямайтіс-Вітаутас. Остання повноцінна операція «Союзу» датується початком 1950-х.
Латвійський рух протримався до середини 1950-х. Естонський — так само.
Масштаб опору вражав: лише в операції «Прибій» у березні 1949 року НКВС депортував понад 94 тисячі осіб з трьох республік за три доби — цілеспрямовано, щоб позбавити «братів» соціальної бази. Виселяли родини тих, хто, за підозрою, пішов у ліс.
Остаточно організований збройний опір вдалось придушити лише до середини 1950-х. Але одиночний спротив тривав довше. У Литві Стасіс Гуйга переховувався у підпіллі до 1986 року.
Чому світ їх не помітив
У 1945–1946 роках представники УПА намагались вийти на контакт з британськими і американськими силами. Без відповіді.
Захід щойно виграв жахливу війну в партнерстві зі Сталіним. Відкривати новий фронт — навіть інформаційний — ніхто не хотів. Холодна війна ще тільки починалась, і до прямого протистояння з СРСР було далеко.
Крім того, радянська пропаганда ефективно маркувала УПА і «братів» як «нацистських колаборантів» і «бандитів».
Підпільники воювали в повній ізоляції. Без союзників. Без постачання. Без дипломатичної підтримки. Лише з переконанням, що їхня боротьба — не безглузда.
Ялтинські домовленості фактично закріпили радянський контроль над Східною Європою. Закон про самовизначення народів існував на папері — але Захід вже обрав прагматику поверх принципів.
США і Британія почали допомагати повстанцям лише наприкінці 1940-х років. Коли вже було пізно.
Що повстанський досвід означає сьогодні
Є кілька речей, які збройний опір 1945–1960-х ілюструє з незаперечністю.
Перше: Окупація не є кінцем. УПА і «Лісові брати» боролись у найважчих умовах — після поразки, без визнання, без підтримки. Вони програли в тактичному сенсі, але їхній опір став частиною культурної пам’яті, яка зробила відновлення незалежності у 1991 році не просто політичним рішенням, а продовженням незавершеної справи.
Друге: НКВС витратив десятиліття і масштабні ресурси на придушення опору, якого «не існувало» за офіційною версією. Це свідчить, що реальна загроза для радянської влади відчувалась гостро.
Третє: Міжнародне мовчання — не аргумент, а помилка. Ті, хто тоді не підтримав збройний опір, потім десятиліттями жили зі сталінськими буферними зонами на своїх кордонах.
Четверте: Питання «законності» збройного опору проти окупаційної влади не закрите й сьогодні. Міжнародне право визнає право народів на самовизначення — але не завжди дає чіткі інструменти. Досвід УПА і «братів» — один із найважливіших прецедентів цієї дискусії.
Пам’ять як поле бою
Одним із перших кроків Путіна після анексії Криму і після початку повномасштабного вторгнення стало оголошення УПА «нацистськими колаборантами» — і перенесення цього ярлика на весь збройний спротив сучасної України.
Це не випадковість. Той, хто контролює пам’ять про опір, контролює легітимність опору.
Саме тому бої за інтерпретацію УПА — у підручниках, у законодавстві, у публічному просторі — це не суперечка істориків. Це суперечка про те, чи має народ право боротись проти окупації.
Відповідь, яку дали тисячі людей в Україні та Балтії — однозначна.
Це одинадцятий матеріал із серії «Анатомія імперії».
«Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».
Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
