24 квітня Український інститут майбутнього провів круглий стіл «Колоніальна матриця: механізми російського контролю над народами». Науковці, громадські діячі, журналісти та представники національних спільнот обговорили, як Росія відтворює одні й ті самі практики підкорення — і чому розуміння цієї системи є умовою ефективної відповіді на неї.
Дискусію відкрив модератор заходу, операційний директор Українського інституту майбутнього Антон Гулідін:
«Ми звикли говорити про цю війну як про агресію. Але “агресія” описує подію. Сьогодні ми говоримо про систему — про колоніальну матрицю, яку Росія відтворює від Московського князівства до сьогодні — з її інструментами, демографічними, культурними, правовими».
Система, а не виняток
Валерій Пекар описав системний алгоритм російської колонізації:
«Алгоритм незмінний: договір, порушення, вторгнення, різанина, сіяння смути і хаосу, підтримка внутрішніх сил, спрямованих на Москву, і внутрішній розкол — остаточне завоювання. Далі — винищення інтелігенції, митців, державних і релігійних діячів, штучний голод, русифікація, депортація, заселення привезеними здалеку людьми зі стертою ідентичністю, зміна географічних назв, переписування історії — і нарешті примусова мобілізація на наступні загарбницькі війни. Мета — створити однорідне населення людей без ідентичності, без коренів, щоб повністю винищити пам’ять про державність, історію, культуру і мову. Цей алгоритм працював безвідмовно понад 50 разів. Москва є однією з найбільш брутальних імперій у новітній історії людства».
«Те, що ми спостерігаємо сьогодні на тимчасово окупованих територіях і в Криму — це той самий алгоритм, який вже неодноразово застосовувався. Насправді нічого нового немає — Росія завжди діяла так само».
Лариса Якубова, в свою чергу, зазначила:
«Коли ми починаємо розмовляти в категоріях вічної Росії, ми мимоволі стаємо в рамку “русского мира”, який саме і годується концепцією вічності Росії. Коли ми намагаємося вибудувати свої міркування в рамці вічних злочинів вічної Росії, ми уходимо від відповідальності конкретних людей, політичних сил, партій і дієвців сучасного буття, списуючи це в неіснуючу матрицю вічності».
«Росії було багато. Вони змінювалися. І змінювався спосіб існування цих імперських форм. Алгоритми імперій є подібними, але для ефективної протидії ми маємо розрізняти історичні форми, контексти і ті додаткові елементи, які виникають у сучасній Росії».
«Притягнути до юридичної відповідальності ми можемо лише сучасну версію Російської Федерації. Увесь наш інтелектуальний потенціал має бути спрямований на те, щоб розбити величезний комплекс злочинів на окремі напрями і працювати з ними інструментально — із залученням істориків, правників, соціологів та економістів».
Олексій Панич пов’язав сучасну політику Росії з історичною моделлю її дій:
«Я звик казати, що це одна Російська імперія, яка змінила три обличчя: імперія Романових, Радянський Союз, Російська Федерація.
З XVII століття російська історія потрапляє в пастку російської географії, з якої вона не вийшла і не може вийти до сьогодні. Росія не проходила етапу формування як національна держава перед колоніальною експансією — вона одразу формувалася як центр сили, що розширюється, зокрема як спадкоємець територіальної логіки Золотої Орди.
Коли в Європі відбувається технологічна революція, яка потребує інтенсифікації праці і економічної свободи, Росія не може піти цим шляхом, тому що економічна свобода тягне за собою політичну, а політична — прагнення поневолених народів вийти зі складу імперії.
У цій ситуації єдиний спосіб розвитку — екстенсивний: завоювання нових територій, доступ до ресурсів і контроль над людьми. Саме це пояснює політику Росії сьогодні — зокрема спробу використати ресурси і населення України для підтримки власної конкурентоспроможності».
Як Росія змінює ідентичність і населення
Практичні механізми цієї системи проявляються передусім у роботі з ідентичністю.
Олексій Францкевич показав, як колонізація відбувається без депортацій:
Росія витісняє мову з освіти і публічного простору, демонтує незалежні еліти, переписує історичну пам’ять — і коли мова маргіналізується, поступово послаблюється сам суб’єкт нації.
«Сьогодні кожна десята угода з купівлі нерухомості в Білорусі — росіяни».
Найбільш наочно ці процеси видно на окупованих територіях України.
Андрій Діхтяренко показав, як працює етнічне заміщення на практиці на окупованих територіях Донбасу.
У 2014 році росіяни становили близько 3% посадовців у так званих урядах ЛНР і ДНР — але навіть тоді за кожним місцевим стояли російські радники, які фактично керували процесами. З кожною зміною влади ця частка зростала: сьогодні вона становить 48% у Донецькій і 35% у Луганській областях. Через програми «Земський учитель», «Земський лікар», «Земський тренер» приїжджі отримують значно вищі зарплати і пільги, недоступні місцевим жителям.
«Росіяни забирають під себе все, де ухвалюються рішення і де є гроші: оборону, бюджет, управління. Місцевих витісняють у декоративні ролі або залишають там, де акумулюється найбільше невдоволення. Для місцевих формується скляна стеля. Натомість їм пропонується виїжджати до Росії або йти на війну проти України. Це системна політика».
Ці дані показують: заміщення населення — це цілеспрямована стратегія.
Інструменти контролю
Володимир Тиліщак пояснив, як Росія закріплює контроль над територіями.
Першим кроком завжди є встановлення контролю над власністю: сьогодні землю оголошують безгосподарською в Маріуполі та Мелітополі — так само, як це робили у XVIII столітті, передаючи її офіцерам і чиновникам. Другий елемент — переписування історії, яка відтепер починається з моменту приходу Росії, а все попереднє маргіналізується. Третій — робота з елітами: частину знищують, частину інтегрують, змінюючи ідентичність і звільняючи простір для заміщення.
«Цей досвід потрібно осмислювати, тому що він повторюється — і без цього ми не формуємо імунітету. Ці механізми є універсальними і повторюються незалежно від епохи. Деколонізація — це не лише зміна назв. Це позбавлення міфів і відновлення історичної пам’яті».
Ці процеси не є новими — вони відтворюють усталені імперські механізми.
Голова Ради національних спільнот України Ашот Аванесян підтвердив ширшу географію злочинів: Росія системно створювала конфлікти між народами — і в Криму з кримськими татарами, і по Бесарабії, і в інших регіонах. Сьогодні в Мелітополі місцевих українців немає, але живуть представники інших народів.
На його думку, про це потрібно більше говорити на міжнародному рівні — ініціювати дослідницькі проєкти та документувати історію міст і людей. Водночас він зауважив, що агресія Росії парадоксально дала поштовх до єдності.
«Нам треба більше писати про це на міжнародному рівні, ініціювати проєкти, щоб історія міст і людей була задокументована — щоб такого не повторювалося. Але хочу сказати: вони нам дали більше єдності, більше можливостей об’єднатися — щоб ми були патріотичними українцями і захищали свою державу».
Мова, релігія, пам’ять
Окремим напрямом є знищення релігійної та культурної інфраструктури.
Сергій Ковшевний навів задокументовані дані:
«У Криму з 2014 року фактично ліквідовано самоврядні мусульманські інституції. Немає греко-католицької церкви, зникли парафії римо-католицьких громад. Загальний наратив простий: для них не існує іншої віри, окрім православної в російській інтерпретації.
Участь у релігійних організаціях, які не пов’язані з Російською православною церквою, часто кваліфікується як терористична діяльність. Зокрема, лише щодо Свідків Єгови відкрито десятки кримінальних справ.
З початку повномасштабного вторгнення на території України знищено близько 700 релігійних споруд. Це не випадкові втрати — це цілеспрямована практика».
Поліетнічні регіони стають окремим інструментом цієї політики.
Ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету Ярослав Кічук звернув увагу на те, як Росія використовувала поліетнічність регіонів як інструмент дестабілізації. На початку незалежності були спроби утворення Гагаузької та Болгарської республік — маркери, які згодом можна було перетворити на простори нестабільності.
Університет у відповідь створив Придунайську історико-меморіальну комісію і запровадив нову освітню програму з локальної історії для болгарської, гагаузької та румунської спільнот.
«Всі ці роки в нашому регіоні не проводилась системна проукраїнська гуманітарна політика. Ізмаїл роками подавався як “місто російської слави” — так стирали національну ідентичність регіону, який має власну глибоку і багатошарову історію. Ми відчуваємо пасивний спротив деколонізації навіть серед місцевих еліт».
На завершення Валерій Пекар зазначив:
«Наше завдання — не залишитися правими, а залишитися живими і перемогти. Не буде Україна вільною, поки Росія залишається імперією, здатною мобілізовувати інші народи і використовувати їх у війнах. Сім документів ПАРЄ стверджують: тільки деколонізація Росії є шляхом до сталого миру в Європі. Понад 70% українців вважають, що розпад Росії забезпечив би сталий мир. Ми віримо, що Росія точно розпадеться — наше завдання наближати готовність до цього дня».
Найближчим часом Український інститут майбутнього представить «Атлас російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабне дослідження, яке системно документує механізми колоніального контролю Росії від Московського князівства до сьогодні.
Повний запис круглого столу — за посиланням:
Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
