В очікуванні нової доби газових воєн між Росією та Україною?

Починаючи із середини 60-х років минулого століття Україна була головним транспортним коридором для експорту газу із СРСР, а згодом – із РФ до Європи. Після розпаду Радянського Союзу Росія стала глибоко залежною від транзитних потужностей України і, звісно ж, чинила спроби отримати українську ГТС у власність, чи хоча б встановити контроль над нею. Після провалу такої політики, Росія почала нову стратегію – спорудження нових газопроводів в обхід України.

Для легітимізації цієї політики Кремль всіляко намагався продемонструвати європейським країнам, що Україна – вкрай ненадійний партнер для газового транзиту та ставить під загрозу європейську енергетичну безпеку. Усе це підсилювалось масовими фейками, маніпуляціями та «газовими війнами», серед яких наймасштабнішими були газові кризи 2005-2006, 2008-2009 років, а також конфлікт 2014 року, який врешті-решт закінчився Стокгольмським арбітражем.

Деякі із газопроводів в обхід України були успішно збудованими та введеними в експлуатацію: Ямал-Європа (через територію Білорусі до Польщі), Блакитний Потік (поєднав Росію та Туреччину, пересікаючи Чорне море), Північний потік (безпосередньо із РФ до Німеччини через Балтійське море). Але деякі проєкти Росія так і не змогла проштовхнути. Так, після анексії Криму, Південний потік, з проєктною потужністю в 63 млрд кубометрів був скасований: газопровід суперечив правилам Третього енергетичного пакету. Щоправда були дискусії з цього приводу, які давали шанс на його реалізацію. Проте агресивна поведінка Росії та розгортання військових дій поставили остаточну крапку. Північний потік-2 потужністю 55 млрд кубометрів був фактично заблокований санаціями США також у відповідь на агресивну політику Москви, як і друга нитка Турецького потоку. Вона мала доставляти газ до Європи, хоча перша скоротила транзит газу через Україну до Туреччини на 15 млрд кубометрів. Якби ці газопроводи були введеними в експлуатацію, потреба в Українському транзиті сьогодні була б нульовою, а українська ГТС  значною мірою перетворилась би на баласт, а Україна мала б шукати нові надійні способи поставки газу.

Проте намір скоротити залежність від українського транзиту був не єдиною причиною нових газопроводів для Росії. У 2009 році Газпром очікував, що через 10 років попит на газ у Європі зросте до 700 млрд кубометрів на рік . Але ці прогнози зіткнулись із іншою реальністю, що стала наслідком зокрема й кліматичної та енергетичної політики ЄС. Внаслідок зокрема й активного просування покращення енергоефективності та розвитку використання відновлюваних ресурсів, потреба газу у ЄС потягом 2010-2018 років скоротилась на 10%. У 2019 році споживання газу у ЄС склало лише 482 млрд кубометрів, що суттєво менше, ніж очікувала Росія. На додачу, нарощення поставок скрапленого природного газу до Європи додатково підривало енергетичну експансію Росії.

У 2019 році глобальний ринок газу похитнуло падіння цін. А у 2020 році пандемія COVID-19 вплинула на попит на енергоносії, що своєю чергою зачепило і російський газовий бізнес. У першій половині 2020 року Газпром втратив частину європейського газового ринку, поставивши на 18.2 млрд кубометрів менше, аніж рік до того, а натомість поставки СПГ із США до Європи зросли майже на 10 млрд кубометрів. На додачу, будівництво Північного потоку-2 було заблоковане санкціями і Газпром був змушений підписати нову п’ятирічну транзиту угоду із Україною, попередньо сплативши 2,9 млрд доларів США, відповідно до рішення Стокгольмського арбітражу.

Могло скластися враження, що на кілька років російсько-українські газові відносини стабілізувалися. Але тим часом, кліматична та енергетична політика ЄС стає все більш амбітною. Зелена Угода, прийнята Єврокомісією наприкінці 2019 року, серед іншого передбачає великий перелік кроків із ощадливого та безпечного енергоспоживання, націлюючись на вуглецеву нейтральність у 2050 році. Зважаючи на те, що такі перетворення вимагатимуть значних інвестицій, Зелена Угода розглядається як і важливий імпульс для відновлення економік країн ЄС після подолання пандемії коронавірусної хвороби. Крім того, Зелена Угода передбачає нарощування використання відновлюваних ресурсів, декарбонізацію газового сектору, суттєве зростання ролі водню в енергетиці.

Водню відводиться особливо важлива роль у енергетичному переході Європи, про що детально йде мова у Водневій стратегії для кліматично нейтральної Європи, прийнятій нещодавно. Планується, що саме водень з відновлюваних енергоресурсів стане ключовим пріоритетом у енергетичному переході, заміщуючи використання паливних енергоносіїв та здійснюючи вклад у декарбонізацію до 2050 року.

Проте ця енергетична політика стосується не лише енергетики та охорони довкілля ЄС, вона також має і серйозний міжнародний вимір. Європейська Комісія передбачає підтримку енергетичного переходу не лише у ЄС, але і в сусідніх країнах, які можуть стати постачальниками водню до ЄС. Воднева стратегія передбачає будівництво 40 ГВт електролізних потужностей для виробництва водню у ЄС, а також додаткових 40 ГВт у сусідніх країнах з планами експорту ресурсу.

Воднева стратегія передбачає, що «країни Східного сусідства, а особливо Україна, та Південного сусідства повинні бути пріоритетними партнерами». Відтак саме Україна може стати ключовим партнером ЄС у виробництві та експорті водню. У світлі критичного скорочення обсягів транзиту газу через Україну до ЄС, саме водень може стати новим ключем до енергетичної взаємозалежності, довготермінової співпраці та економічної інтеграції України до ЄС.

Наміри розвитку відновлюваної та водневої енергетики ЄС означають, що, ймовірно, впродовж 2030-2040 років Європа може демонструвати суттєве скорочення попиту на природний газ. А це, своєю чергою, означатиме загрозу для російської енергетичної експансії.

Звісно, Росія не готова миритись із таким розвитком подій і вже готується до виходу на водневий ринок Європи та отримання статусу ключового гравця, незважаючи на те, що вона не згадана у Водневій стратегій ЄС. Нещодавно Газпром та Росатом підписали угоду, що передбачає початок виробництва водню у 2024 році. Міністерство енергетики РФ розробило дорожню карту з розвитку водневої енергетики на період до 2024 року. Росія може навіть піти на спроби будівництва нових газопроводів для прямого експорту водню до ЄС. І це не говорячи про можливість використання танкерів для поставки зрідженого водню. Не виключено, що саме водень стане інструментом для просування завершення будівництва газопроводу Північний потік-2 у майбутньому. Один із акціонерів цього проєкту, німецький енергетичний гігант Uniper заявляв, що відповідно до проєкту, газопровід міг би постачати суміш у складі 80% водню та 20% природного газу.

Тож Україна стоїть перед викликом конкурування із Росією у майбутніх поставках водню до Європи. І Росія, яка добре досвідчена у веденні енергетичних воєн та шантажах, може виявитись серйозним суперником у такій боротьбі. Для України, щоб виграти цю гонку, недостатньо бути лише включеною у плани ЄС зі статусом ключового партнера. Натомість і уряд, і енергетичні компанії повинні почати підготовку до водневих проєктів вже сьогодні. Перш за все, мова йде про проведення експериментальних досліджень та розробок, а також підготовку законодавчого поля, яке дасть можливість розвивати проєкти водневої енергетики та не засумніватись Європейському Союзу у спроможності України виконати роль стратегічно важливого водневого партнера.

І до слова, перший етап вже розпочався. Компанії-оператори газорозподільних мереж компанії спільно із науковими установками почали вивчати можливості газових мереж для передачі водню та газоводневих сумішей. НАК Нафтогаз України підписав меморандум із НАЕК Енергоатом щодо спільних дій по виробництву водню. Оператор газотранспортної системи розмірковує про можливості модернізації ГТС системи для транспортування водню до ЄС.

Проте реальний поступ у розвитку водневої енергетики потребуватиме значних інвестицій, у тому числі і зовнішніх. А інвестори не поспішатимуть вкладались у водневу енергетику України, якщо принципові засади та підходи до регулювання критичної інфраструктури енергосектору залишатимуться незмінними. Якщо держава не зробить потрібних кроків для сприяння розвитку водневої енергетики, всі ці плани залишаться на папері, як часто вже бувало. А проєкти перетворення України на вагомого регіонального гравця у сфері вогневої енергетики залишуться лише проєктами.

Андріан Прокіп, експерт програми “Енергетика” Українського інституту майбутнього

Джерело: Kennan Focus Ukraine