Джерело: tsn.ua
Мінськ серйозно взявся за боротьбу з російським впливом на ТБ — за допомогою українського розважального контенту.
Українські телеканали з їх розважальним контентом використовуються як ефективний інструмент зі зменшення російського впливу державним білоруським телебаченням. Крім того, сьогодні доречно говорити вже не про рівну конкуренцію російського та українського контенту, а про домінування останнього за окремими напрямами. Про новинні програми, природно, не йдеться, — Мінськ не схильний розбавляти інформаційний контент ще одним чужим продуктом — впоратися б з російським. Але серіали, шоу — це те, що задає рамки для подальшої боротьби Білорусі за “вільне плавання”.
ДЖЕРЕЛО ДЖЕРЕЛ, АБО ПОВЕРНЕМОСЯ У 2014-Й
Російська Федерація після монополізації інформаційного поля вирвалися з країн СРСР на початку 00-х і поступово набувала досвіду в тому, що нині називають інформаційними операціями. З одного боку, тенденційна подача новин, природно, задавала тон. Але люди, як правило, не дивляться тільки новини — їм цікаві й інші теми. Тому, отримавши низку осічок (зокрема, в інформаційних атаках на Білорусь в 2003-4, 2005-6 і в 2008-9 роках), РФ змінила підхід.
Кремль став “грати в довгу” задаючи за допомогою поп-культури, телесеріалів, шоу рамки сприйняття, розставляючи свої маркери добра та зла. Подивіться, наприклад, на еволюцію російських серіалів: якщо до 2005 року позитивним героєм (героями) були люди, які захищають свої права (цінності) всупереч роботі системи, то з 2006-го позитивний герой вже є частиною системи, бореться за “абсолютне добро” попри продажність деяких чиновників на місцях.
Кремль став “грати в довгу”, задаючи за допомогою поп-культури, телесеріалів, шоу рамки сприйняття, розставляючи свої маркери добра та зла. Глядачеві вбивається в голову думка “Росія завжди права, оскільки вона захисник добра, духовності, вічних цінностей (варто підкреслити)”. Наприклад, “Морські дияволи” починалися як серіал про загін спецзагонів ВМФ РФ, що змушений втручатися в безлад у власній країні і регулярно намагається підставити чи таємно використати ФСБ. З 2006 року — це вже загін на “службі у государя”, який захищає вже абстрактне добро, зокрема й у суміжних державах. Аналогічні процеси відбувалися на музичній сцені, в різноманітних талант-шоу (бідні учасники з “братніх республік” приїхали за успіхом в Білокам’яну і таке інше).
При цьому Росія постачала сусідні країни контентом, якщо не безкоштовно, то за досить скромні кошти. Телеканали брали його і, самі того не підозрюючи, брали участь у створенні рамок сприйняття в головах своїх глядачів. А коли рамки створені, глядач автоматично “вкладає” новини й події в свою картинку світу. Ті українці, які з захватом дивився серіали про сміливих чекістів, російських розвідників і спецпризначенців, взяли за чисту монету вигадки про “іхтамнет”, а в самих “зелених чоловічках” побачили мало не ангелів у плоті.
Але “російська весна” 2014 року забуксувала навіть у регіонах України з переважно російською мовою спілкування. Причина була в тому, що в 2010-13 роках змінилася “медіа-карта” країни. Глядач потроху пересідав на досить якісний український розважальний контент. А в перервах між шоу, щоб не перемикати телевізор, він готовий був подивитися новини. Винятком з правил був Крим з домінуванням російських каналів, а також Донецька і Луганська області, де на першому місці за популярністю був “Інтер”, а далі… ті ж російські канали ділили вплив з ТРК “Україна”. Детально, з таблицями і цифрами, я писав про це в березні 2015-го.
Суть в тому, що якщо через збагачення російського контенту упродовж 2005-10 років українців заганяли в кремлівські рамки сприйняття, то в 2010-13 завдяки конкуренції українських каналів за гроші й аудиторію, глядач, танцюючи, худнучи, жартуючи, виходячи заміж (і так далі) з цих рамок виходив “з піснею на устах”.
ІНТЕРЕСИ БІЛОРУСІ
Мінськ намагався поступово зменшити російський інформаційний вплив. Але дані соціології за 2014 рік показали, що просто цензурування новин не дає потрібного результату — значна частка населення перебуває в “російському полі”. Процес, який сьогодні отримав назву “м’яка лібералізація” і який сьогодні вже проходить явно, про “непомітну” частину якого я писав у блозі в лютому 2016- го, також вимагав роботи з телевізійною картинкою.
У Білорусі це розуміли, і тому той самий Лукашенко принаймні двічі пропонував Києву створити спільний телевізійний канал. Україна у відповідь пропонувала “картинку УТ-1”, але в Білорусі хотіли не новини, а розважальний контент. На жаль, так тривало три роки. Ситуація змінилася в кінці 2016, коли до Мінська приїхав новий посол Ігор Кизим. Українські дипломати там, де не могли вирішити проблему адміністративним шляхом, підказували, до кого білорусам варто звернутися. Далі вже справа була за учасниками переговорів.
Як би там не було, але на державному білоруському телебаченні, на каналі “Білорусь-2”, який спеціалізується на розважальному контенті, почали з’являтися українські розважальні програми. Ну як з’являтися… якщо два місяці тому в праймі на тлі 2-3 продуктів з РФ були 1-2 українські, то сьогодні, наприклад, програма на суботу, 23 грудня, має такий вигляд: “Світ навиворіт”, “На ножах”, ” Битва салонів”, “Панянка-селянка “, “Одруження наосліп” — йдуть одна за іншою з 9:10 до 15:25.
Якщо ще три місяці тому в білоруському ефірі була конкуренція російського й українського контенту, то сьогодні конкурують між собою вже українські компанії. Крім того, вони йдуть і в будні дні. Зокрема, “Панянка-селянку”, навіть показують у вечірній прайм-тайм. Російських шоу в суботу немає взагалі. У робочі дні в праймі їх немає від слова “зовсім”. Якщо ще три місяці тому в білоруському ефірі була конкуренція російського та українського контенту, то сьогодні конкурують між собою вже українські компанії — холдинги “1 + 1 медіа” і “StarLightMedia” (ICTV, СТБ, Новий).
Те, що не змогла зробити українська політика, зробили охочі отримати прибуток і розширити вплив українських телеканалів. На перший погляд, усе це незначні зміни, але де-факто вони фундаментальні:
- жителі Білорусі, дивлячись українські талант-шоу, що за якістю краще за російські, бачать не “занепад країни після приходу хунти”, а звичайне, зокрема й успішне життя сусідів;
- змінюється вектор “пошуку успіху” — якщо раніше за визнанням треба було їхати до Москви, то тепер українські шоу демонструють: справжній успіх можливий і в Україні.
Це працює — подивіться на зростання кількості білоруських учасників на відборах українських телеканалів; українські шоу, навіть зроблені за одним форматом з тими, що транслюються в РФ (“Голос” і подібні), не містять російських “ідеологічних рамок” — руйнується те, що Кремль намагався відбудувати в головах останні 10 років; глядач, отримуючи якісний контент, не перемикає канали автоматично й готовий “у перерві” подивитися й новини. Вже білоруські, а не російські. Крім того, сам факт домінування українського якісного контенту змінює ставлення й до самої України. Найцікавіше, що процес може стати незворотним. У Мінську зацікавлені вирощувати своїх зірок, а в українських шоу білоруси дедалі частіше піднімаються до помітного рівня. Це означає, що у білоруських каналів є мотивація транслювати ці передачі, що, своєю чергою, збільшить кількість охочих спробувати сили в наступному сезоні.
Таким ось нехитрим способом недержавні українські телеканали за один рік зробили значно більше в боротьбі за думки білорусів, ніж весь Мінстець за всю історію свого існування. Тільки перші, можливо, на цьому ще й заробили, другі… ну, вони за бюджетні кошти живуть.
З іншого боку, грамотна політика держави може полягати зокрема й у використанні російського досвіду. Так, якщо це ефективно, варто брати на озброєння. Наприклад: частковий викуп прав українських каналів на трансляцію розважального контенту за кордоном, адаптація його для іноземного ринку й пропозиція партнерам безкоштовно або за пільговими цінами — витрати на це швидко окупляться завдяки зміні громадської думки у сусідів. Йдеться і про бізнес, і про туризм, і про політику. Створення держзамовлення на серіали, шоу, адаптовані саме під іноземного глядача. Або це може бути конкурс на спільний ТВ проект українського каналу й телебачення країни-сусідки. Якщо немає грошей на перелічене вище, допоможуть контакти з українськими медіа-холдингами й вироблення єдиної політики просування України зовні. Не думаю, що власники українських каналів будуть різко проти виходу на зовнішні ринки. Запит на таку роботу є, успішний приклад вже демонструють “Плюси” і “Старлайт” у Білорусі.
ЗАМІСТЬ постскриптуму
Путін не привітає білорусів з Новим роком: навіть російські канали, які транслюються в Білорусі, не транслюватимуть новорічне привітання президента РФ. Тобто будуть, але в самій Росії. У Білорусі виступ Путіна замінять фільмами, жартами, примовками або привітанням Олександра Лукашенка (Москва перейшла на “зимовий час”, Мінськ — ні, тому часовий пояс до весни один).
Білоруська влада на цьому не зупинилися. Наприклад, основний державний канал БТ-1, що раніше як приманку перед Новим роком брав продукт через поребрик, прощання з 2017-м почне з українського музичного шоу “Якщо тато Дід Мороз”. Російського продукту в його вечірньому ефірі не буде зовсім!
Кажуть, як Новий рік зустрінеш, так і проведеш. Якщо це так — мені подобається заява на контури інформаційної політики в Білорусі на 2018 рік.