Сергій Громенко: Нам треба вчитись жити у своїй державі. Спецматеріал до Дня української державності

Цьогоріч Україна вперше відзначає День української державності. Припадає він на 28 липня — День хрещення Русі і звертає увагу на те, що українській державності не 30, а понад тисяча років.

Спеціально для РДУ поспілкувались з Сергієм Громенко, українським істориком, публіцистом, експертом Українського інституту Майбутнього, автором 6 науково-популярних книг з української історії. Про новий підхід дослідження минулого України, силу мультицивілізаційності, свободолюбство та чому знання історії є щепленням проти російських фейків – далі. 

---

Про потребу нового бачення історії України

Ми в Українському інституті майбутнього почали роботу над новим баченням історії України. Річ у тім, що попередні гранд-наративи нашої історії, які були створені починаючи з XIX століття, на нашу думку, дещо застаріли й не відповідають потребам сучасної української державності в кордонах 1991-го року. В їх основу покладені концепції, яке вже втратили актуальність та не дозволяють роздивитись сучасну Україну з усіма тими неукраїнськими народами і їхніми історіями, які сьогодні є в межах територій нашої держави.

Отож, ми зібрали команду, до якої увійшло півтора десятка істориків з Інституту історії, проекту “Лікбез” та низки вишів, й почали роботу над розробкою нового концептуального підходу, крізь який будемо розглядати українське минуле. Його назва — мультифронтир.

Мультифронтир: що це таке і як стосується України 

Наша гіпотеза в тому, що від самого енеоліту і до XXI століття та територія, яка зараз в межах України, перебувала в центрі мультифронтиру. 

Щоб зрозуміти, що таке мультифронтир, уявімо ситуацію, коли на певній території співіснують в одному і й тому ж часі два суспільства.  З одного боку, вони доволі сильно відрізняються один від одного, а з іншого — між ними є точки дотику і вони просто не можуть ігнорувати одне одного.  Так виникають умови для створення на їхньому пограниччі зони контактів і конфліктів. Ця зона контактів і конфліктів називається фронтиром.

Фронтир — це зона взаємодії між двома суспільствами, в результаті якої попередні соціальні структури або трансформуються, або створюють нові.

А тепер уявімо, що на одній території перебувають не два, а три чи чотири суспільства. І між ними виникає, відповідно, декілька фронтирів. Таку ситуацію, коли існує кілька фронтирів на одній території ми і називаємо мультифронтиром.

Отже, в історії України, впродовж кількох тисячоліть від енеоліту до сьогодні існує мультифронтир. Коли ми закінчимо нашу роботу, то зможемо представити наше бачення на суд читачів. Українці (і не лише) зможуть побачити, як завдяки цьому мультифронтиру розвивалась українська історія, як на цій сцені взаємодіяли між собою актори і до чого це призвело.

Сила і слабкість мультифронтирного суспільства 

Серед видимих переваг такого типу суспільства — це відкритість до досвіду інших, до співіснування, та боротьба за свободу. На фронтирних територіях неможливо жити так, щоб не боротись за свою свободу. Це територія потенційної небезпеки, тож люди, які там живуть, вміють поводитись зі зброєю, цінують чесність, дотримання слова і таке інше. Боротьба за свободу, відкритість, і, найголовніше, індивідуалізм – важливі позитивні риси мультифронтового суспільства.

Негативні риси є прямим продовженням цих чеснот. Відсутність стабільного державного розвитку призводить в певних умовах до анархії. Якщо довго немає власної держави, і власної виборної влади, до будь-якої влади починають ставитись скептично, з підозрою. На жаль, українцям бракує довіри до державного апарату. Український анархізм, який виростає з надмірного свободолюбства є одним з найвизначніших негативних наслідків фронтирності.

Сила мультицивілізаційності 

Відсутність в України таких сталих політичних інститутів, кордонів і такої форми державності як, наприклад, в Британії чи Франції призводить до розвитку в українців комплексу меншовартості. Він легко підживлювався й зі сторони росії, мовляв у вас не так, як в Західній Європі, значить ви якісь неповноцінні.

А ми пропонуємо нове бачення старих фактів історії, які потенційно можуть змінити самосприйняття українців, адже дозволять побачити наше минуле з нового ракурсу.

Зокрема, коли ми почнемо сприймати як норму те, що Україна знаходиться в зоні мультифронтиру, це дозволить позбутись багатьох комплексів, що виникають через порівняння себе з іншими.

Адже це поєднання з півночі, півдня, заходу і сходу — цілком нормальне явище, й мультицивілізаційність несе в собі великий потенціал сили. Якщо це кожен українець буде розуміти, буде менше приводів для жаління себе та якихось нарікань.

Постколоніальний синдром 

Україна як колишня периферія, або навіть напівколонія колишньої росії та  радянського союзу вражена постколоніальним синдромом. Ми ж показуємо, що, змінюючи ракурс погляду на минуле, ми бачимо те, що раніше залишалось поза увагою. А все не так погано, як могло би здатися! І це абсолютно нормальна ситуація, коли росія пропонує централізаторську уніфікаторську модель, а ми, українці, підтримуємо модель якомога ширшої культурної і політичної розмаїтості. Ми не мусимо виправдовуватись перед росіянами, що в нас не так, як у них. Навпаки, мусимо цим пишатись.

Доба змін 

Нам потрібно вчитись жити в своїй держави. Насправді ми бачимо, як з 1991 року до 2019 усілякі внутрішні розколи в Україні поступово зменшуються, згасають. Вони обмежуються і географічно, і з точки зору політичної інтенсивності. А з 2014-го року, після Революції гідності цей процес прискорився в десятки разів.

Якби не війна, то десь до 50-го року ми би подолали більшість тих проблем, що в нас були й мали б, може не дуже багату, але типову східноєвропейську країну.

Звісно, спрогнозувати наслідки сьогоднішніх подій складно.

Китайці казали, що краще бути собакою в спокійні часи, ніж людиною в добу перемін. Я і не хотів би бути сучасником і учасником цих історичних подій, але вже є, як є. Зараз я на стороні історичного фронту бороню погляди українців на самих себе та на своє минуле від імперських міфів. 

Імперський міф “Крим наш”

Один з таких міфів, це міф “Крим наш”. Він дуже чіткий, потужний, бере початок з кінця XVIII століття, й у чотири хвилі культивується від Катерини ІІ до путіна, набуваючи різних видів. Зараз він досить актуальний, бо має на меті виправдовування російської політики. Більше про це я написав в своїй книжці “#КрымНаш. Історія російського міфу”.

Моє завдання в тому, щоб пояснювати, що це не “ісконно руська земля”, що це колонія російської імперії, потім – радянської росії. Аргументовано доводити, що в росії немає ніяких прав забирати Крим, а корінним народом півострова є кримські татари, а не росіяни. 

Важливо переконати іноземців, що російські так звані історичні документи нічого не варті. Звісно, я не один працюю на цьому полі, це робота величезної кількості людей. А оскільки в світі майже ніхто не повівся на російські виправдання, значить, ця робота не марна.

Як росія намагається знищити українську державність  

росія намагається знищити теперішню українську державність шляхом її фактичного розчленування. У 14-му році фактично і “юридично” відторгнено Крим і приєднано до рф. Частина Донбасу проголошена самозваними народними республіками. Сьогодні ми бачимо, як території цих самозваних республік розширюються російськими військами, а на інших окупованих територіях планується влітку чи на початку осені проголошення нових народних республік: Херсонської, Запорізької, з можливим подальшим включенням до рф, або ні.

Безумовно, не може бути іншої думки, крім тієї, що росія прагне знищити теперішню українську державність. Та чи вдасться це? Я схильний думати, що ні. Україна дуже активно опирається, та й Захід не залишає Україну з росією наодинці.

Що читати для кращого розуміння історії України

Якщо немає часу на глибокі дослідження, то можна прочитати “Україна: історія” Ореста Субтельного. З сучасних рекомендую “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” Сергія Плохія.

Якщо є час і натхнення — варто прочитати десятитомник “Історія без цензури”, який укладений великим авторським колективом під керівництвом Кирила Галушка.

Джерело: Реформа державного управління