Росія детально: події та тренди в РФ за минулий тиждень (10.09 – 16.09)

Події та тренди в РФ за 10.09 – 16.09

Висновки

1. Успішна наступальна операція Збройних Сил України у Харківській області привела до інформаційного шоку в Російській Федерації, розгубленості офіційних пропагандистських органів та змін суспільних настроїв. Можливе оголошення загальної мобілізації є на сьогодні основним страхом як для російських еліт, так і для суспільства. До такого кроку закликає неформальна «партія війни», кількість прихильників якої зростає, їх представники жорстко критикують владу за нерішучість, і це стає викликом для ФСБ та Кремля.

2. Саміт ШОС у Самарканді не став проривним для Росії, та був присвячений взаємовигідній співпраці і логістиці. Москва не змогла монополізувати порядок денний саміту, і навряд чи використає ШОС у своїх геополітичних маневрах, хоча певні можливості перед ними відкриваються, але вони потребують ресурсів і часу, яких у Кремля не так багато, з огляду на війну в Україні. 

3. Країни Центральної Азії намагаються диверсифікувати свою зовнішньоекономічну та енергетичну політику, хеджувати ризики у зв’язку з війною в Україні, санкціями, як у межах багатосторонніх форумів, таких як ШОС, так і окремими треками, яскравим прикладом чого є Казахстан, де нещодавно оголосили про переділ енергетичного ринку. 

4. Азербайджансько-вірменські збройні сутички на державному кордоні стосувалися битви за нову регіональну логістику, яку Азербайджан хоче контролювати і готовий зробити це силою. У цій ситуації Росія та Азербайджан ситуативно виступають на одному боці, оскільки Москві також потрібна нова логістика у регіоні для обходу західних санкцій. 

---

Загроза мобілізації стає фактором внутрішньої політики Російської Федерації

Успішна наступальна операція Збройних Сил України у Харківській області привела до інформаційного шоку в Російській Федерації, розгубленості офіційних пропагандистських органів та змін суспільних настроїв. Протягом першої доби Кремль та Міністерство оборони взагалі відмовлялися коментувати поспішний відступ російської армії із окупованих територій. Після цього було випущено досить слабкі пояснення щодо «планового перегрупування військ». Інформаційний вакуум заповнили коментарі журналістів, блогерів та активних громадян. Почали лунати заклики до пошуку винних у воєнному провалі та до проведення загальної мобілізації. 

Воєнна поразка російських військ співпала у часі зі святкуванням Дня Москви, що супроводжувалося вечірнім салютом. Це ще більше розлютило радикально налаштованих громадян. Додатковим інформаційним подразником стало надсилання вітання від Президента В.Путіна новому королю Великобританії Карлу III. В російській пропаганді саме Сполучене Королівство позиціонується як символічний суперник Російської Федерації та опонент у Великій Грі. До речі, російських представників так і не запросили на траурні заходи з приводу смерті королеви Єлизавети II. 

Через велику кількість критичних коментарів на багатьох пропагандистських ресурсах було закрито функцію коментування, тому що модератори не встигали чистити емоційні висловлювання дописувачів. Основним трендом стали заклики до кількісного збільшення контингенту окупаційних військ. Поки що в Росії проводиться скрита або гібридна мобілізація, без оголошення загальної обов’язкової мобілізації громадян. Загальна мобілізація потребує зміни офіційного статусу «спеціальна військова операція» на повномасштабну війну, і відповідна визнання того, що «спеціальна операція» закінчилася програшем і провалом. Потік добровольців для найму за контрактом у російську армію є недостатнім, не зважаючи на суттєву фінансову мотивацію. Наказ про формування нових батальйонів за територіальним принципом виконується повільно, в нових батальйонах спостерігається брак особового складу. Спроби залучити на війну іноземних найманців із Сирії чи Північної Кореї на даний момент провалилися. 

Для поповнення особового складу в Росії почали залучати ув’язнених. Минулого тижня було опубліковане відео, де Є.Пригожин особисто вербує до неформальної приватної військової компанії «Вагнер» чоловіків у одній із виправних колоній. Рекрутам обіцяють помилування після півроку служби в районі бойових дій. Юридичний механізм як самого процесу вербовки, так і переходу ув’язнених до нелегального воєнізованого угрупування невідомий і навряд чи є повністю законним. Засуджених злочинців планують зосереджувати компактно у складі нових підрозділів, що посилює ризики мародерства та воєнних злочинів. У російському інформаційному просторі проводиться кампанія по протиставленню успішних бойових дій «вагнерівців» та провалів з боку збройних сил. Відповідно, лунає критика міністра оборони С.Шойгу та хвалебні оцінки на адресу С.Пригожина. Для самого С.Пригожина нарощування складу і впливу бойових підрозділів «вагнерівців» є шансом для його особистого зростання в російській політиці, аж до претензій на посаду міністра оборони.

Оголошення загальної мобілізації є на сьогодні основним страхом як для російських еліт, так і для суспільства. Існує ризик масового ухиляння від мобілізації та навіть акцій непокори. З іншого боку, сформована позиція значної частини суспільства щодо того, що саме загальна мобілізація допоможе Росії виграти війну проти України. Щоправда, розгнівані коментатори в Інтернеті самі, як правило, не висловлюють бажання вже зараз укладати контракт про службу і їхати на війну. 

Неформальна «партія війни» уже отримує свою суспільну базу, і тепер їй потрібні лідери і фронтмени. Суспільний запит на ескалацію війни підхоплюють публічні особи – журналісти М.Симоньян та В.Соловйов, а також глава Чечні Р.Кадиров. Вони починають звинувачувати владу в нерішучості, хоча звичайно, від прямої критики Президента В.Путіна утримуються. Р.Кадиров, так само як і Є.Пригожин, протиставляє начебто наявність своїх особистих «непереможних» підрозділів провальним діям російської армії. Кадиров запропонував керівникам суб’єктів Російської Федерації провести «самомобілізацію»: а саме, знайти по тисячі новобранців у кожному суб’єкті РФ і відправити їх на фронт.

Мотивація у зазначених вище осіб дещо відрізняється. З одного боку, в РФ з’являється тренд на формування помірно опозиційної політичної сили – «партії війни». Але група “активних патріотів” невелика: за даними нового опитування ВЦВГД, 70% ядра “твердої” підтримки “СВО” ділиться на кілька груп. Більшість мотивацією вказали “захист Росії”. Однак, якщо оцінювати протестний потенціал, то цікавими виглядають такі підгрупи:

· 18% (12,6% від загальної кількості опитаних) – “місіонери”, тобто ті, хто вірить в особливу цивілізаційну роль РФ і виступає за її просування;

· 11% (7,7% від загального) – “визволителі” – вірять в офіційну версію про звільнення “братського народу від нацистів”;

· 5% (3,5% від загального) – великодержавники – що підтримують війну як спосіб повернути Росії статус “великої держави”;

· І 2% (1,4% від загального) – імперці – різношерста група, що виступає за безальтернативний шлях “збирання земель”.

Таким чином, соціальна підтримка для нової “партії війни” є, але вона не монолітна, відповідно об’єднання можливе лише на рівні “незгоди” з політикою Кремля, вимоги жорсткіших заходів. Для ФСБ та інших структур забезпечення політичної стабільності (включно з регіональною владою) поява таких настроїв стала деякою несподіванкою, оскільки невдоволення владою:

A) немає чітких географічних кордонів — проявляється у різних регіонах;

B) має загальну базу (хід війни), але не має чіткої “групи ризику”, охоплюючи, серед іншого, потрібні та важливі для Кремля групи населення;

C) поширюється на групи, репресії щодо яких може бути сприйнято суспільством як “атака на своїх”.

На цьому фоні різко активізуються представники російських еліт, які раніше не входили до жодної групи впливів, займалися особисто Путіним і реалізовували, образно висловлюючись “експериментальні” проєкти. Зокрема Пригожин, як “родоначальник” ПВК, Кадиров та лідер партії “Новые люди” Олексій Нечаєв. У них з’явився шанс різко посилити свої позиції, вплив і стати нарівні з рештою умовних “веж Кремля”. Однак, готового бачення свого місця, сфери підтримки та функціоналу після війни в оточенні (досить вузькому) даних персон не сформульовано.

Через війну Кадиров, використовуючи тему війни і тезу про “чеченські загони, що рятують фронт”, критикує Кремль (утилізуючи частину невдоволення) і робить пропозиції лише на рівні керівників суб’єктів Федерації. Тобто намагається сформувати свій функціонал як “перший серед рівних” у регіональних елітах.

Пригожин, використовуючи ті ж тези, що і Кадиров, активно просуває ідеї “державно-приватного партнерства” у військовій сфері — ініціює процес створення (чи фінансування) ПВК державними корпораціями. Звичайно, посилюючи випереджальними темпами свою групу (вагнерівців). Таким чином, він намагається створити таку собі подобу паралельної армії з позабюжетним фінансуванням і, як куратор цього напряму, зберегти та збільшити вплив в оточенні Путіна. В ідеалі – стати однією з ключових політичних (!) осіб ближнього оточення.

Нечаєв навпаки – намагається зміцнитися у стандартному форматі утилізації протестних настроїв через партійну систему. Єдиний день голосування 2022 року показав, що його проєкт “Новые люди”, з одного боку, забрав голоси частини протестного електорату з “ліберального табору”, а з іншого – допоміг дробленню великої протестної групи, яка раніше ділилася між ЛДПР та “Справедливой Россией”. Нині ці 13-17% (залежно від регіону) на виборах до місцевих парламентів поділено вже не на 2, а на 3 групи. Водночас він має надії на зміцнення свого становища, бо:

• Ліберальна опозиція за час війни повністю знищена або витіснена з країни. 
• ЛДПР значно ослабла після смерті В.Жириновського, якому не змогли знайти рівноцінну харизматичну заміну. Регіональні вибори 2022 року не показали стабільного базового електорату у партії, сильних структур у низці регіонів. Але вони продемонстрували і просідання, що починається на загальноросійському порядку денному.

Умовна кремлівська група «силовиків» за роки перебування на вершині влади занадто інтегрувалася в фінансові схеми та втратила політичну хватку. Вони тепер більше опікуються збереженням особистих капіталів, аніж політичними та воєнними перемогами. Амбіційні публічні особи бачать певний політичний вакуум і будуть намагатися конвертувати свій статус із особистих висуванців В.Путіна у носіїв електоральних настроїв.  

ФСБ, яка уповноважена контролювати суспільні настрої та не допускати неконтрольованих політичних рухів, не має ідей щодо реагування на цю зміну у політичному структуруванні російського суспільства. Подальші поразки російської армії на полі бою, а російської дипломатії – у світовій геополітиці будуть збільшувати електоральну базу «партії війни», і з цими настроями буде змушений рахуватися і Кремль.  У разі зміни влади в Росії будь-яка нова влада також буде багато в чому орієнтуватися на позицію «яструбів», які в разі поразки Росії у війні будуть формувати реваншистську платформу.

Прогноз варіантів розвитку даної тенденції:

1. Кремль очолює суспільний тренд на радикалізацію і починає ухвалювати рішення про загальну мобілізацію, посилення обстрілів цивільної інфраструктури, можливо навіть починає нові війну в іншому регіоні. Це дає тактичний короткотерміновий виграш і гасить хвилю критики. Проте вже за кілька місяців проявляться наслідки таких авантюрних рішень, і геополітичне становище та економічна ситуація Росії лише погіршаться.
   
2. Влада проводить індивідуальну роботу із публічними спікерами, які виступають за ескалацію, і помякшує позицію кожного з них. Проте це не знімає агресивні настрої у суспільстві, і вони почнуть реалізуватися у несистемних проявах – вуличних протестах, падінні підтримки влади, проявах регіонального сепаратизму.
   
3. Репресивна машина посилює тиск на всіх незадоволених за прикладом зчистки ліберальної опозиції. Найактивніших звинувачують у дискредитації армії та притягають до відповідальності. Ставка на нагнітання страху може спрацювати як тимчасовий захід, але може мати і зворотній ефект. Тиск на радикалів може привести до акцій на їхній захист під наслами «патріотів саджають!».
   
4. Кремль терміново формує громадсько-політичний рух ура-патріотичного напрямку і включає його у публічний політичний процес. Це дозволить зібрати в одному місці всіх незадоволених і частково їх контролювати. Участь фронтменів руху у публічних дебатах могло би перевести соціальну напругу із скритого незадоволення у відносно демократичний процес. У відкритих дебатах можна було би раціональними аргументами спростувати примітивні заклики «яструбів». Проте у сучасній Росії знищені традиції політичних дебатів і плюралістичної політики, тому цей варіант є малоймовірним, і кремлівські технологи не мають досвіду для настільки тонкої гри.

---

Саміт лідерів ШОС у Самарканді: невдала спроба російського прориву через Схід

Шанхайська організація співпраці (ШОС) суттєво змінилася за останні 20 років, хоча її вплив на міжнародні процеси поки що лишається скромним, порівняно із тими ж традиційними майданчиками G7 та G20. ШОС була заснована у 2001 році і своєю головною метою проголошувала “боротьбу з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом”, явно капіталізуючись на глобальному антитерористичному та безпековому консенсусі, який виник після терактів 11 вересня та початку війни США в Афганістані, яку підтримали практично усі країни світу, включаючи Росію. 

Із плином часу, по мірі змін у міжнародній системі, ШОС почала поступово розширювати як своє географічне охоплення, так і масштаби співпраці та тематику співробітництва країн-членів. До спільної безпекової співпраці додалися обговорення про багатосторонню торгівлю, інвестиції, енергетику, транспорт і логістику. У 2017 році до ШОС приєдналися Індія і Пакистан, суттєво розширивши як значення самої організації, так і її географію, створивши базу для подальшого зближення ринків Центральної та Південної Азії. 

На поступове посилення ШОС саме у геополітичному сенсі вплинули міжнародні події, зокрема війна США в Афганістані, яка після 2003 року затягнулася, і зрештою перетворилася на нескінченний конфлікт, який Вашингтон почав програвати. Вторгнення США в Ірак у 2003 році призвело до ще більшого зростання антизахідних настроїв, а збільшення амбіцій регіональних гравців призвели до того, що в якийсь момент Китай та Росія почали використовувати майданчик ШОС на противагу західним форумам та форматам багатосторонньої співпраці. Хоча ШОС не можна порівнювати із НАТО або ЄС за рівнем інтеграції учасників та міжнародно-політичного впливу, це один з форматів, який на сьогодні вважається альтернативним усім західним, який об’єднує країни, що вірять у неминуче формування (і хочуть цього) багатополярного світу, у якому незахідні країни гратимуть активнішу роль у світових процесах, а західні інститути не будуть безумовно домінувати, як це було після завершення “холодної війни”. 

Приєднання до ШОС Індії і Пакистану, а цього року — Ірану, дуже чітко показує цей тренд. Серед країн-спостерігачів нині — Білорусь, Монголія та Афганістан. Країнами-партнерами по діалогу (перший крок на шляху до повноцінного членства) виступають Туреччина, Камбоджа, Шрі-Ланка, Азербайджан, Вірменія та Непал. До них мають приєднатися у майбутньому ОАЕ, Саудівська Аравія, Єгипет та Катар. Іншими словами, це всі ті незахідні країни, які поділяють думки один одного про багатополярний світ, і хочуть грати більш активну та значущу роль у світових справах, а не підпорядковуватися Заходу. На даний момент, попри свою військово-політичну обмеженість, незначний практичний вплив на глобальну систему та відсутність механізмів інтеграції, ШОС є однією з найбільших у світі регіональних організацій, яка об’єднує країни, які сумарно складають 30% світового ВВП, 60% території Євразії та 40% населення планети. 

Для Російської Федерації ШОС — це один з форматів (разом із зустрічами країн БРІКС та, певною мірою, G20), де Москва може демонструвати свою дипломатичну активність, де вони не перебувають в ізоляції, і де є країни, із якими можна обговорити світові справи на зрозумілій Путіну мові, а деякі навіть поставляться до позиції РФ із частковим розумінням. Це зручний формат для Володимира Путіна, де є аудиторія, і який розглядається російськими елітами як потенційна антизахідна платформа, на якій можна зібрати можливу “глобальну антизахідну коаліцію”, або як мінімум компенсувати свої втрати від протистояння із Заходом за рахунок розвороту на схід та південь. 

З погляду практичних та короткотермінових інтересів, Росія використала саміт ШОС, щоб спробувати домовитися про такий формат партнерства з країнами-учасниками, який дозволить обходити західні санкції, компенсувати економічні втрати, перевести частину зовнішньої торгівлі на східні ринки, почати переорієнтовувати енергетичну інфраструктуру по мірі розриву зв’язків із Європою. Простіше кажучи, Росії потрібна альтернативна логістика, і саме цьому була підпорядкована дипломатична місія самого Путіна. 

Про це, зокрема, красномовно свідчить зустріч Володимира Путіна з головою КНР Сі Цзіньпіном, на якій обидві сторони демонстративно підкреслили, що до кінця цього року їхній товарообіг зросте до рекордних $ 200 млрд, а Путін запропонував продовжити на 5 років і розширити транспортний коридор “Росія-Монголія-Китай”: збільшити пропускну здатність, побудувати газопровід на сході Монголії, розширити саму залізницю, оновити локомотивний парк. Цій же темі була присвячена зустріч російського лідера з президентами країн Центральної Азії. На зустрічі із президентом Узбекистану та прем’єр-міністром Пакистану, Путін запропонував розширити енергетичний коридор з РФ на південно-азійські ринки через Казахстан та Узбекистан, і натякнув, що базова інфраструктура вже існує, але потрібно добудувати її через Афганістан. Очевидно, що росіяни схилятимуть афганських талібів до укладення відповідних угод, і координуватимуть свої зусилля з Пакистаном, який має серйозний вплив на талібську владу в Кабулі. Крім того, сама російська влада вже давно розвиває стосунки із талібами, а Узбекистан навіть запустив декілька логістичних проєктів в Афганістані, включаючи будівництво Трансафганської залізниці з узбецького міста Термез. 

Утім, треба зазначити, що можливості Росії у межах ШОС обмежені. Здебільшого, через те, що ШОС — організація, яка орієнтована на взаємовигідну економічну співпрацю більше, аніж на геополітичні авантюри та протистояння із Заходом. Тому Росії буде складно просувати агресивні наративи щодо Заходу або переконувати країни відверто порушувати західні санкції або підтримувати війну в Україні: ніхто на це не піде, і не збирається цього робити, жертвуючи своїми позиціями та самою організацією. Крім того, за останні роки ШОС потрапила під більший вплив Китаю і китайської стратегії, яка полягає зовсім не у ескалації протистояння із Заходом, а у повільному, збалансованому розвитку спільних проєктів у сфері логістики, торгівлі, економіки, інвестицій, і, якщо буде можливо, сприяння горизонтальній інтеграції між країнами регіону. Іншими словами, Китай має дещо більш розтягнуту у часі та менш агресивну стратегію використання ШОС, аніж Росія, і Москва не зможе монополізувати їхній порядок денний, що й показав саміт у Самарканді. 

Китай активно використовує ШОС для зближення з країнами Центральної та Південної Азії, для просування своїх логістичних та інфраструктурних проєктів, і поки не готовий до створення конкурентного західним форматам альянсів, чітко розуміючи, що глобальна антизахідна коаліція, про яку мріють у Кремлі, зараз неможлива, оскільки її потенційні учасники — занадто різні, мають суперечки між собою, а ідея, яка б їх усіх об’єднала, поки що відсутня. Тому Пекін робить ставку на економічну експансію і створення власної логістики в своїх інтересах. Наприклад, китайці домовитися вкласти гроші у будівництво Рогунської ГЕС  і другої ділянки автотраси Душанбе-Кульма у Таджикистані, запустили залізничний маршрут до Афганістану через Киргизстан та Узбекистан (перший, альтернативний пакистанським наземним маршрутам), почали будівництво нового коридору через південні області Киргизстану до Узбекистану.

На тлі західних санкцій у зв’язку з війною в Україні, країни регіону все більше потребують альтернативних наземних шляхів сполучення і перевалки товарів, особливо по мірі того, як Росія перестає бути надійним партнером, здебільшого через санкції, до яких ніхто ще не встиг підлаштуватися і не має впевненості, як вони будуть розвиватися і чи підуть за ними вторинні санкції США. Тому для таких країн, як Узбекистан та Киргизстан, розширення транспортно-залізничних комунікацій за рахунок Китаю — це логічний крок виходу із ситуації і створення маршрутів, альтернативних російським. Той же проєкт 4 380-км залізничного коридору “Китай-Киргизстан-Узбекистан”, який має з’єднати китайський Кашгар у Синцзяні з узбецьким місто Андижан, дозволить країнам розширити доступ на спільні ринки, збільшити експорт товарів та отримувати більше грошей від митних зборів. 

Росія потенційно може приєднатися до цих проєктів, підтримати їх і навіть долучитися, використовуючи для обходу західних санкцій і переорієнтації на східні ринки, але це потребуватиме значних капіталовкладень і часу, яких у Росії не так багато, з огляду на ситуацію в Україні. 

Іншим прикладом невизначеності партнерів щодо Росії та її майбутньої ролі у регіональних та світових процесах є Казахстан. В нинішніх умовах глобального переділу ринку нафти, Казахстан намагатиметься зміцнити свої на ньому: диверсифікувати напрями експорту, можливо збільшити доходи та обсяги видобутку, а також  зменшити залежність від РФ, західних іноземних компаній які працюють в країні.

У червні президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв в одному із своїх виступів назвав умови робити західних нафтовидобувних компаній  в країні не цілком справедливими; мова про умови розподілу отримуваної нафти та розподілу витрат. Проте, відзначив, що у разі перегляду умов, варто це робити у спосіб, який би не зашкодив країні, а повністю змінювати правила гри було б «абсурдно з погляду довгострокових інтересів» Казахстану. Водночас Токаєв розкритикував і російські компанії та спосіб у який вони отримали доступ до покладів вуглеводнів країни. 

Схема угод про розподіл продукції – достатньо поширена для країн, які мають значні запаси вуглеводнів проте не володіють технологіями та коштами для освоєння цих запасів. Практично усі країн пострадянського просторо використовували цю схему, хоча умови рідняться у кожній країні. Скоріше за все, мова не йтиме про радикальну зміну умов. А спроби в двосторонньому порядку покращити умови існуючих та укласти нові угод з потенційними партнерами з різних країн. 

До 2015 року Казахстан перебував у топ-10 країн за темпами економічного зростання. Саме нафтова промисловість була вагомою складовою економічного буму країни, який почався після 1999 року. Проте з 2014 року темпи зростання економіки уповільнились і сьогодні країна перебуває поза сотнею в рейтингу країни за ростом ВВП. 

Тож намір відновити значущість нафтовидобутку у економічному заростанні країни природній та зрозумілий. Крім цього, певне напруження у відносинах із РФ виливалось у блокування Москвою експорту нафти із Казахстану. І не дивно, оскільки обсяги недопоставленої нафти Казахстаном компенсувала Росія, яка знаходиться під загрозою скорочення власного ринку збуту через санкції. 

Казахстан є найбільшим виробником нафти в Центральній Азії, з 12-ми найбільшими доведеними запасами сирої нафти у світі та знаходиться у десятці експортерів нафти. Тому нинішня частка на світовому ринку нафти – 1% (1,4 мільйони барелів на день) має невеликий, але все ж потенціал зростання за умов правильної політики щодо видобувних компаній, партнерів по транзиту та покупців. 

Контракти на умовах про розподіл продукції ключовими компаніями укладені до 2033-2041 років. А перспективи укладення довгострокових контактів на освоєння нафтових покладів після 2040-го року можуть бути менш оптимістичними, зважаючи на прагнення багатьох країн скорочувати споживання нафтопродуктів і планів переходу ЄС до вуглецевої нейтральності до 2050 року, Китаю до 2060.

Ключові можливості експорту нафти країною включають три шляхи: КТК (Каспійський трубопровідний консорціум) –до порту РФ Новоросійськ на Чорному морі – ключовий маршрут за останні 20 років для доступу на глобальні ринки, потужністю 1,3 млн бар/день (б/д), нафтопровід Казахстан Китай –200 тис б/д, та Каспійська нафтопровідна система Баку-Тбілісі-Джейхан – поставки відбувались в обсязі 30 тис б/д. Крім цього, Казахстан досяг попередньої зголи щодо поставок черех Азербайджан додатковим маршрутом ще 70 тис б/д. 

Залежність в маршрутах поставки від РФ, яка незабаром підпаде під нафтове ембарго – додатковий мотив для Казахстану диверсифікувати залежність від маршрутів постачання і видобувних компаній. А ще 5 років тому, вважалось, що КТК буде ключовим експортним шляхом до 2040 року. В серпні Токаєв прямо доручив уряду налагодити диверсифікацію експортних маршрутів у зв’язку із намаганнями РФ блокувати роботу КПК.

В очікуванні ембарго на російську нафту та зважаючи на обсяги споживання ресурсу Китаєм, його територіальну близькість, саме ринки ЄС та Китаю стануть пріоритетом для Казахстану, а відповідно і нові шляхи постачання. Але формування альтернативних маршрутів постачання – серйозний виклик.

Можна стверджувати, що саміт у Самарканді не став і не був для Путіна “зірковим часом” чи спробою знайти союзників: їх там немає. Саміт ШОС показав, що Росія програє Китаю у боротьбі за Євразію, а також що інші країни вже починають шукати таку модель розвитку, яка б мінімізувала ризики співпраці з Москвою. Певні можливості для Росії, безумовно, існують, але вони потребуватимуть ресурсів і грамотної середньо- і довгострокової політики. Чи будуть цим займатися у Кремлі — питання не очевидне. 

---

Зіткнення Вірменії та Азербайджану: битва за нову логістику

Чергові збройні зіткнення між Вірменією та Азербайджаном на державному кордоні у Сюнікській області здебільшого стосувалися боротьби за нову регіональну логістику, яку намагається взяти під контроль Азербайджан, щоб повною мірою капіталізуватися на наслідках 44-денної війни 2020 року. Офіційний Баку не полишає спроб схилити Єреван до поступок і передачі йому під контроль територій, які б дозволили провести так званий “Зангезурський коридор” для з’єднання з Нахівечанем. Ця дорога потрібна Азербайджану для посилення контролю над регіональною логістикою і власних позицій у регіоні, відрізаючи Вірменію від їхнього союзника Ірану. 

У цій ситуації Росія, хоча формально й залишається союзником Вірменії, ситуативно виступає на боці Азербайджану. Створення нової дороги в результаті тиску Баку вигідне Москві, яка намагається знайти альтернативні шляхи для обходу західних санкцій і торгівлі у зв’язку з війною в Україні. У Росії немає стабільних та надійних наземних шляхів сполучення із Середземним морем на Південному Кавказі. Дорога через Грузію не надійна, і може бути закрита в будь-який момент, адже відносини РФ і Грузії нестабільні та не найкращі. Дорога через Іран так само не надійна, оскільки не може контролюватися Москвою. Проєкт “Зангезурського коридору”, натомість, може стати альтернативою, особливо якщо росіяни зможуть переконати Азербайджан дозволити їм розгорнути ще миротворців у південних регіонах Вірменії, під соусом “стабілізації ситуації” після нещодавніх сутичок. 

Росія досі не вважає нинішню вірменську владу лояльною собі, а відтак не проти тиску на Нікола Пашиняна. До того ж, останнім часом Росія шукає нових політичних лідерів у Вірменії, які б могли стати реальною альтернативою Пашиняну, кинути йому виклик та мобілізувати усіх незадоволених його політикою, у тому числі проросійськи налаштовані сили. У цьому контексті цікавою стала новина про те, що відомий вірменський бізнесмен Рубен Варданян заявив про відмову від російського громадянства і повернення до рідного Карабаху. Він є відомою людиною у Вірменії, меценатом, який вклав понад $ 200 млн у соціальні проєкти в країні. Іншими словами, у нього є непогані стартові політичні позиції, якщо він захоче запустити свій політичний проєкт на противагу Пашиняну. Москва може зробити на нього ставку, оскільки нинішня проросійська опозиція, об’єднана навколо експрезидента Роберта Кочаряна, продемонструвала свою нездатність до ефективної політичної боротьби. 

У цьому контексті загострення на кордоні з Азербайджаном створюють для Пашиняна токсичну атмосферу, у якій його критикують з усіх таборів: як прихильники зближення з Росією, за недостатню готовність виконувати умови Москви, так і критики, за нерішучість, неготовність воювати з Баку та бажання уникнути ескалації за рахунок поступок росіянам. У такій кризовій ситуації поява нових політичних сил була б вигідна Росії з погляду посилення свого контролю над Єреваном, який вони частково втратили після приходу до влади Пашиняна у 2019 році. Власне, це одна з причин, чому Росія не поспішає допомагати Вірменії, навіть у межах ОДКБ. 

---