Експерт “Українського інституту майбутнього” Ігар Тишкевич для “Хвиля”
Минуло три роки з моменту анексії Криму. Достатній період для того, щоб осмислити подію та виробити політику на майбутнє. Але, на жаль, у країні проблеми як з першим, так і з другим. У влади, та і в суспільства немає виразної стратегії щодо деокупації Криму. Найбільш цілісне «бачення» зводиться до казки про те, що в Кремлі жахнуться санкцій і самі повернуть півострів Україні. Тобто «всю роботу» за нас зроблять інші, а нам треба просто почекати. З усвідомленням того, що сталося, і аналізом справи, на жаль, не набагато краще: процеси звелися до періодичних, прив’язаних до конкретних дат, «спогадів як це було», а також до серії публікацій хронології подій. З уявленнями про те, що відбувається на півострові сьогодні, туго. Переконався в цьому на власному досвіді, даючи коментар щодо демографічної ситуації. Парадокс, але в українських джерелах немає навіть єдиних даних про кількість населення, яке виїхало з півострова. Тим більше, немає уявлень про демографічні процеси в самому Криму. Але ж знання, «хто там проживає», є базовими для вироблення політики після повернення території.
Хто живе в Криму чи нас це не цікавить?
Минулого тижня, беручи участь в програмі радіо «Крим реалії», присвяченій демографічним процесам на півострові, зіткнувся з дивовижним фактом: в Україні, яка розмірковує про анексію Криму й катастрофу для тисяч громадян країни, що були змушені покинути свої будинки, немає єдиних даних про міграцію на півострові. Є оцінки різних організацій – і все. При цьому далеко не дурні люди називають фантастикою цифру навіть у 120 тисяч громадян РФ, які осіли в Криму. Насправді ситуація набагато гірша.
Міркуючи про міграційні процеси, цілком природно працювати зі статистичними даними. Насамперед, це державна служба статистики України та Федеральна служба державної статистики Російської Федерації. Останні скориговані українські дані дають інформацію про населення Криму та Севастополя станом на 01.01.2014 року. Російські служби провели «звірку» в червні 2014 й опублікували оціночні дані, датовані 07.2014. У жовтні 2014 року в Криму пройшов перепис населення, який додав базових даних. Динаміка чисельності наведена в таблиці нижче.
Як видно з таблиці, у липні 2014 року російська влада зафіксували істотне падіння чисельності населення. Аби не пов’язувати це з міграційними процесами, Росстат офіційно заявив, що «недолік» майже 80 тисяч осіб (включаючи Севастополь) – результати звичайної корекції. Мовляв, Україна неспроможна навіть нормально збирати статистичні дані.
Уже з жовтня 2014 року спостерігаємо зростання населення. Причому, місто Севастополь наповнюється новими жителями воістину стаханівськими методами. Теоретично це можна було б списати на результат демографічного вибуху: під час віялових відключень відтворення собі подібних є найбільш простою відповіддю на питання «чим зайняти час». Але статистика – уперта річ. І в Криму, і в Севастополі спостерігається природне зменшення населення, тобто, умирає більша кількість жителів, ніж з’являється на світ.
У середньому дані смертності по Криму складають близько 28 500 осіб на рік, по Севастополю – близько 5 700 осіб. Народжуваність коливається в районі 23 000 і 5400 осіб відповідно. Тобто, «природним шляхом» Крим і Севастополь вимирають із мінімальною швидкістю близько 5 500 осіб на рік – це якщо вважати базовим 2015 рік. Прогноз Росстату щодо природного приросту населення негативний як по Севастополю, так і по Криму в цілому: швидкість вимирання буде лише наростати. Наприклад, до 2018 року помре на 7100 осіб більше, ніж народиться.
З іншого боку, не припиняється процес виїзду з Криму. Оцінити масштаби міграції важко – Україна за три роки так і не виробила системи моніторингу явища. З одного боку, офіційні особи, спираючись на дані міграційної служби, говорять про приблизно 35 тисяч переселенців. З іншого – в загальному доступі є дані державної прикордонної служби за період з 01.01.2015 по травень 2016: відповідно до них за вказаний період Крим покинуло 73100 громадян України. Ще є оцінки кримських татар, які намагаються відстежити «своїх» переселенців. Таким чином, єдиної системи немає, адже в умовах відсутності ефективної політики допомоги переселенцям звертатися до держави немає ніякого сенсу. Багато колишніх кримчани взагалі їдуть подалі від України: у 2014 році тільки як біженці в Європі намагалися легалізуватися до 15 тисяч українців. Багато хто вибирає шлях «карти поляка», «робочої візи і так далі». Навіть я зі своїми мізерними контактами серед кримчан знаю три сім’ї, які осіли на території Польщі.
Нижче наведена інфографіка, на якій я спробував оцінити мінімальні (!!!) кількісні показники зменшення кількості громадян України (за станом на 01.01.2014) у Криму.
Перша хвиля, яку легко оцінити – це різниця даних про населення на 01.01.2014 і 01.07.2014. За ці півроку населення півострова (тут і далі з містом Севастополем) зменшилася на 79785 осіб. Цю групу розбити на категорії легко:
● З Криму вийшло 6010 українських військовослужбовців. Але офіцери та контрактники виїжджали з сім’ями, часто з батьками. Середній розмір домогосподарств в країні становить 2,6 особи (за даними Укрстату). З огляду на те, що в сім’ях військових більше дітей, ніж у середньому по країні, а також те, що їхали і діти, і батьки військовослужбовців, застосовую коефіцієнт 3. Отримуємо трохи більше 18 000 осіб.
● Перша хвиля кримських татар, які покинули півострів одразу після анексії, це близько 10 тисяч осіб. Але в інфографіку я беру приблизні дані за 3 роки (з урахуванням тих, хто виїхав за межі країни). Це близько 30 тисяч осіб.
● Решта – громадяни України, які не захотіли ставати «росіянами». Але, з огляду на специфіку відношення української держави до громадян і громадян до української держави, частина цих людей оддразу поїхала в більш спокійні та стабільні країни.
Друга категорія, про яку є дані, – це облік державної прикордонної служби. 73100 осіб, які залишили Крим у період з 01.01.2015 по 01.05.2016. Ці цифри я взяв для оцінки масштабів міграції за інші періоди, за якими влада країни не опублікувала (або не має) даних.
За період з 01.07.2014 по 01.01.2015 я підрахував, що середньомісячний рівень міграції в 2015 році може бути мінімально допустимою оцінкою. Отримав близько 23 000 осіб.
З огляду на те, що міграційні потоки йдуть на спад, я застосував коефіцієнт 0,6 до оцінки кількості тих, хто виїхав із травня 2016 по січень 2017 року. Цифра 22 000 осіб так само не мала.
Понаїхали або «нові кримчани»
Таким чином, з урахуванням смертності та міграції, населення Криму, без урахування «приїхали» з Росії, не повинна була перевищувати 2 млн. 134 тисяч осіб станом на 01.01.2017.
Росстат дає цифру 2 млн. 340 тисяч осіб. Це на 206 тисяч більше. Ось мінімальний розмір того, що можна назвати політикою колонізації Криму. 206 тисяч осіб – це близько 10% населення. Група, яка лише нещодавно стала «кримчанами» та яка після повернення півострова Україні, займе різко проросійську позицію. Їм є чого боятися, їм є що втрачати.
Для того, щоб зрозуміти, хто ці люди, – досить подивитися на дані про державні програми Російської Федерації:
● Значна частина переселенців – військові пенсіонери. У РФ діє так звана «військова іпотека», яка дозволяє офіцеру або контрактникові побудувати (придбати) житло в будь-якому регіоні Росії при виході у відставку (або в регіоні проходження служби до моменту відставки). У 2014-16 роках єдиним регіоном, де фінансування програми йшло без проблем був, природно, Крим.
● Чинні військовослужбовці. Вже в 2014 році російська влада оголосила про намір побудувати на півострові 20 000 квартир для офіцерів. І ще не менше 40 000 квартир – до 2018 року. Програма виконується. У серпні 2015 «Вести» повідомляли про «рекордну кількість зданого житла». У тому числі, про 2010 квартир лише в одному новому мікрорайоні. Будуються й гуртожитки. Причому фінансування йде з кількох джерел. Наприклад, ЧФ РФ сам платить за зведення житла й оцінює лише за «своїм спрямуванням» плани в 7,5 тисяч квартир, із яких 3,5 – у Севастополі.
● Силовики з ФСБ, прикордонної служби, митники та інші. Природно, що залишки регіонального управління СБУ та МВС викликають мало довіри в РФ. Так само, як і українські прикордонники, які ззрадили присязі. У 2014 році їх було мало. Але в 2016 пройшла інформація про здачу першого будинку для сімей російських прикордонників. У 2017 здали ще один, на 97 квартир. До кінця року– ще 910 квартир. Це – не багато не мало, а 3000 осіб прикордонної служби. Виходячи зі специфіки роботи, можна прогнозувати, що ще приблизно стільки ж побудують для митників та офіцерів ФСБ (без урахування прикордонників). Тобто ще 3000 осіб.
● Ще одна, менш численна, але більш впливова група – управлінці. Росія планомірно проводить політику заміни кадрів в органах влади і структурах МВС. Якщо в 2014 році чиновники та силовики відправлялися «у відрядження», то вже сьогодні вони переїжджають на півострів. Оцінити кількість складно, але, за моїми оцінками, мова йде про не менш ніж 1000 сімей. Тобто 3000 жителів.
● Ще одна група програм –кредитування пенсіонерів, які відпрацювали в районах Крайньої Півночі. Діє Федеральна програма переселення пенсіонерів у сприятливі території. Є програми й видобувних компаній. Суть в наданні пільгових кредитів або субсидій на купівлю або будівництво житла. Крим з 2015 року – повноправний учасник – регіон, куди пенсіонери можуть переселятися. Оцінити кількість даної групи важко, оскільки немає єдиної статистики щодо державної та корпоративних програм. Але, судячи з повідомлень місцевої преси, група не маленька і вже становить не менше 10 000 осіб.
● Залишаються й переселенці, яких важко класифікувати. Це горді «діти Кавказу», які намагаються розпочати свій бізнес, та звичайні роботяги. Вони складають до половини врахованих переселенців.
Кількість «урахованих» переселенців уже перевищила 200 тисяч осіб. Але є ще, як мінімум, 60 тисяч осіб – це ті, «яких там немає». Йдеться насамперед про силовиків, які «тимчасово відряджені» на територію Криму. Мова йде не лише про армію: до групи входять офіцери ФСБ, внутрішні війська (зараз це Національна гвардія Росії, згадані прикордонники).
Для таких людей будують службове житло, цілі мікрорайони, адреси яких (як у випадку з військово-космічними силами) не є кримськими – формально люди живуть, наприклад, у Підмосков’ї.
До цієї ж групи входять громадяни Росії, які придбали нерухомість у Криму, але, наприклад, для свободи переміщення за кордоном, не реєструється як житель півострова.
Нижче наводжу інфографіку про структуру міграційних потоків з Росії до Криму.●
Можна констатувати, що за три роки окупації Росія змогла істотно змінити демографічну картину Криму у вигідну для себе сторону. 206 тисяч «офіційних» переселенців і близько 60 тисяч «яких там немає» – це вже 11% від загальної кількості жителів.
Ця група, на відміну від «мирного населення» в масі своїй:
1. Має досвід поводження зі зброєю (у більше ніж 50% сімей є колишні або чинні силовики)
2. Знають, що таке дисципліна й самоорганізація, звикли виконувати накази.
3. Щедро розбавлені співробітниками та ветеранами спецслужб.
Для них повернення Криму Україні може означати крах усього подальшого життя. Тому не заради Кремля, Путіна або РФ, а заради в тому числі себе, своїх дітей, вони будуть боротися за «Кримнаш».
Другий аспект – вплив кримськотатарської меншини. З урахуванням еміграції частини кримських татар сьогодні число переселенців з РФ чи не більше чисельності осіб кримськотатарської національності на півострові. Але якщо «старі» кримчани в тій чи іншій мірі навчилися хоча б співіснувати з татарами, то для цієї групи будь-які розмови про історичну справедливість, корінне населення Криму, його права – чужі. Для них кримські татари – потенційні вороги.
Що далі
Очевидно, що Росія буде й далі проводити зміну демографічної картини Криму: потенційно нелояльні групи будуть витіснятися з території півострова, а їм на зміну приїдуть «вдячні громадяни».
10% приїхали – це вже сьогодні грізна сила. Нагадаю, що в Майдані (по всій країні) безпосередньо брали активну участь не більше 3-4% населення. Мовчки співчутливих у даному випадку не враховуємо. Якщо навіть половина з прибулих виступить організовано, цього буде достатньо для будь-якої політичної комбінації на півострові. Місцеві любителі «русского мира» вже за великим рахунком не так важливі для Путіна – все можна вирішити силами «нових кримчан». При цьому, на відміну від учасників Революції Гідності маємо збройну й організовану групу. Велика сила.
Таким чином, без вироблення алгоритмів поводження з «понаехавшими» будь-які розмови про повернення Криму будуть порожнім струсом повітря. Путін завжди може організувати масові акції та апелювати до теми «прав людини», «скривджених і ображених» кримчан.
Якщо ж регіон повернеться в Україну за бажанням Кремля, то ми отримуємо міну уповільненої дії в політиці: починаючи від солідарного голосування на виборах і закінчуючи тими ж масовими акціями і «поїздами дружби», реальними, котрі їдуть з Криму.
Варіантів дій влади насправді небагато. Всі вони мало співвідносяться з ліберальною риторикою «європейських друзів України». Країні доведеться вибирати з декількох базових сценаріїв:
● обмеження в правах величезного числа жителів;
● примусова депортація частини населення (з сім’ями, немовлятами та відповідною пресою);
● навіть не насичення, а перенасичення півострова працівниками спецслужб для «роботи» з нелояльними групами «понаїхали»;
● встановлення жорсткого політичного режиму на повернутих територіях.
Будь-який з варіантів викликає хвилю обурення серед освіченої європейської демократії, яка буде акуратно підігріватися кремлівськими медіа. У тому стані, в якому Україна перебуває сьогодні, такий розвиток ситуації викличе колосальні проблеми.
З іншого боку, є прекрасний європейський досвід. У короткостроковій перспективі (до 5-10 років) можна намагатися використовувати чеський досвід 1991-1995 років. Коли при поверненні судетських німців у спробі отримати власність потрібен доказ того, що власник (на момент депортації в 1945) не перебував у Судето-німецькій партії. Архіви в Чехії і Німеччині прекрасні. Тому переважна більшість претендентів на повернення відсіялися самі собою. У Криму таке можна пробувати зробити за принципом «неучасті в силових структурах країни окупанта». З’являється можливість відсіяти військових і військових пенсіонерів.
Якщо окупація триватиме більше, найбільш вірогідним може виявитися шлях Латвії чи Естонії. Але це ще кілька десятиліть нестабільності.
Ще один варіант, який розглядається – дати кримським татарам національну автономію. Для багатьох буде боляче й неприємно прийняти факт «татарського» Криму. Але татари, залишаючись самими собою, є українськими лоялістами. Однак, такий шлях також має свої ризики, оскільки за кримськими татарами маячить Туреччина, яка проводить самостійну політику в регіоні. Як показали недавні події, Анкара може йти на ситуативне зближення з Росією, що несе в собі ризики для України. Крім того, Туреччина може грати і свою гру в Криму, і Україна не повинна помилятися щодо того, що лояльність кримських татар не безмежна.
Також очевидно, що в разі повернення Криму Україні вона повинна буде проводити активну політику «демографічного вирівнювання», заохочуючи переселення на півострів кількасот тисяч українців-лоялістів.
Пропозиції, викладені вище – лише чорнові намітки. Метою цього тексту було привернення уваги до проблеми Криму, який неможливо буде повернути й утримати, якщо ми не будемо виробляти такий порядок уже сьогодні. Якщо ж сподіватися, що санкції, «добрі союзники» або «воля небес» зробить за Україну її роботу, на жаль, результату не буде.