16 січня виповнився рік з дня набуття чинності ЗУ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення особистого голосування народними депутатами України”, яким Кримінальний кодекс України було доповнено статтею 364-2, котрою встановлено кримінальну відповідальність за здійснення народним депутатом України голосування замість іншого народного депутата України у вигляді штрафу розміром від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як ми вже наголошували раніше, встановлення такої відповідальності, загалом, було важливим кроком у парадигмі зміцнення основних засад парламентаризму. Так, подібні норми містяться й у законодавстві низки європейських країн та успішно застосовуються. Між тим, зрозуміло, що роль Парламенту обмежилась лише участю в процедурі фіксації факту неособистого голосування, тоді як визначального значення в питанні притягнення до відповідальності набула безпосередньо ефективність виконання своїх функцій правоохоронними органами та судами.
Тим часом, однією з топ-новин останніх днів стало повідомлення Офісом Генерального прокурора про підозру одному з парламентарів щодо вчинення ним правопорушення, передбаченого статтею 364-2 ККУ. Дана подія фактично стала прецедентною, а тому навколо неї одразу з’явилося чимало гучних заяв, серед яких і заява про те, що інститут кримінальної відповідальності за “кнопкодавство”, всупереч думкам скептиків, “працює, щойно починають працювати правоохоронні органи”.
Утім, з юридичної точки зору, підстави для оголошення хоча б першого етапу “війни з кнопкодавством” успішно завершеним цілком відсутні. Так, наразі йдеться навіть не про завершення досудового розслідування чи скерування обвинувального акту до суду і, тим більше, не про доконаний факт притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Більше того, слід пам’ятати, що відповідно до статті 62 Конституції, в Україні діє принцип презумпції невинуватості. Це означає, що до моменту набрання законної сили рішенням суду особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення.
Відтак, у даному випадку говорити про ефективність застосування аналізованої норми як у досліджуваному кейсі, так і, тим більше, в цілому передчасно. Іншими словами, за відсутності факту настання кримінальної відповідальності, навряд чи обґрунтовано стверджувати про дієвість такої відповідальності. Натомість, висновки про успішність конкретного досудового розслідування та судового розгляду (принаймні, в розумінні дієвості відповідного закону у конкретній справі) можуть мати місце винятково у разі набрання законної сили судовим рішенням. При цьому, важливо розуміти, що кримінальний процесуальний закон також передбачає право на апеляційне й касаційне оскарження, яким сторони, вочевидь, скористаються й у даній справі. Отже, попереду не просто тривалий шлях встановлення судом винуватості конкретної особи та притягнення її до кримінальної відповідальності, а й становлення судової практики у даній категорії справ.
Окрім того, лише за фактом напрацювання певної судової практики зрозумілою стане й адекватність санкції відповідної статті. Зокрема, слід усвідомлювати, що розмір штрафу може бути нерелевантним для неособистого голосування в кожному з випадків і в цьому контексті набуває значення не просто факт порушення норм Регламенту Верховної Ради, але й інші обставини, що підлягають доказуванню. Поряд з цим, не можна оминати увагою й аспекту суспільної небезпечності такого діяння та пропорційності обмежень у кожному з випадків. Доречі, на останньому свого часу акцентував і Конституційний Суд України.
Наведене, попри позиціонування даного інституту винятково як інструменту для позбавлення депутатського мандата (адже пряме закріплення неособистого голосування, як підстави для припинення депутатських повноважень, потребує складної процедури внесення змін до Основного Закону), справляє безпосередній вплив на досягнення поставленої мети, оскільки від характеру викладу норми залежить техніко-юридична спроможність ефективності її застосування. Зрештою, у світлі наведеного варто наголосити на необхідності комплексного технічного врегулювання питань, пов’язаних з подоланням практики неособистих голосувань, у тому числі – оновлення відповідним чином системи голосування “Рада” у спосіб, що фактично унеможливить неособисте голосування.
Таким чином, на даний час можна стверджувати скоріше про політичний характер озвучених заяв, аніж про їх реальне правове підґрунтя, що є цілком очікуваним, зважаючи на належність встановлення відповідальності як за “кнопкодавство”, так і за інші процедурні порушення, допущені парламентарями, до передвиборчої програми Президента України.
Мирослава Чорноусько, адвокат, кандидат юридичних наук, експерт з питань правоохоронної та судової діяльності Українського інституту майбутнього
Вам також буде цікаво:
Санкції та економічні втрати Білорусі у разі воєнного вторгнення в Україну
Скандали з льотчиками та Facebook, безкінечні скарги в ЦВК та міжнародні зустрічі Додона – дайджест новин з Молдови
Розвиток за парканом з «чудо зброї» і перепочинок для сусідів – Щелін про конференцію Путіна
Чи стане Велика сімка знову Великою вісімкою
Енергетична безпека України: як за п’ять років перетворитися на енергетичного тигра
Російські санкції та вибори в Молдові – дайджест останніх новин від західного сусіда