Криза у відносинах України та Польщі: головна помилка Києва

Близько тижня тому Міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський, перебуваючи у Львові, дав оцінку польсько-українським відносинам як поганим. Після цього в українських медіа була порушена тема спільної польсько-української історичної політики, і, можливо, вперше вона стала такою масовою. Цей текст буде продовженням теми спільної польсько-української історичної політики. 

Політики, як і громадяни України, не зовсім розуміючи, що стало причиною конфлікту, почали шукати різні “політичні” підстави для пояснення того, що сталося. Розгубленість і така поведінка є наслідком історичної “прірви” в українській освітній системі. 

Нинішній конфлікт розпалився з новою силою між двома державами. Він заснований, насамперед, на ролі ОУН-УПА в сучасній українській історії, а також феномені “Волинської трагедії”.

Наприклад, 11 клас вивчає історію України за цим підручником. Там важко знайти тему, де йдеться про “Волинську трагедію”, тому що її там немає. Автори підручника згадують про підпільний рух УПА та його конфронтацію з польськими громадянами таким чином:

“Лідери ОУН стверджували, що німці рано чи пізно підуть з України й треба завчасно підготуватися до боротьби з ворогами, які залишаться, а це, насамперед, радянська влада та польський націоналістичний рух”. (49-а сторінка) 
Ці події датуються 1943 роком. Цього ж року після III екстрених зборів ОУН розпочалися етнічні чистки на Волині. Авторами підручника ігнорується цей часовий проміжок і наступний абзац починається зі слів: “У 1944 р. основним ворогом у боротьбі за майбутню самостійну українську державу визначено радянську владу”(49-а сторінка).

Через такі “розриви” в історії українським громадянам важко зрозуміти претензії польського уряду “Права і Справедливості” (PiS), а також його електорату, чисельність якого стрімко зростає. Політична програма PiS значну увагу та ресурси приділяє історії, це й загострює відносини РП із сусідами останнім часом.

Достатньо згадати, як PiS мали намір вимагати від Німеччини репарацію за Другу Світову. Як наслідок, ця подія у польських медіа зійшла нанівець. Можливо, це сталося через те, що Німеччина може дати реальну відсіч за побудову такої риторики щодо себе?

А українське посольство в Польщі живе в світі фантазій і переконує, що не слід використовувати наявний історичний конфлікт на догоду власним інтересам. Ці заклики безглузді, оскільки слід розуміти, що навіть пересічний польський політик може підняти свої рейтинги до небес, оперуючи лише цією темою. Це відбувається зокрема й тому, що історія Польщі сповнена драматичних моментів, які не могли не залишити слід у ментальності поляків. У цьому плані поляки й українці достатньо схожі одне на одного.

Крім цього, наше МЗС намагається нагадати всім, що від конфліктів Польщі та України завжди виграє третя сторона (натякаючи, а часто і прямо вказуючи, що це Росія). Однак це викликає тільки істеричний регіт від усвідомлення рівня нашої дипломатії, яка, намагаючись всюди прив’язати Росію до політичних процесів в Польщі, Румунії чи в Угорщині, заперечує тим самим наявність внутрішніх факторів. Вони визначають поведінку еліт і реакцію населення цих країн на ті чи ті зовнішні подразники. Саме це нерозуміння та небажання заглибитися у внутрішній контекст країн-сусідів призвело до важких помилок у нашій зовнішній політиці, які загострюються з новою порцією незграбних кроків із боку українських політиків і держави.

Також досі незрозуміло, який профіт одержує українська влада, виходячи на пряму конфронтацію з Польщею? Як показало дослідження Українського інституту майбутнього в листопаді минулого року, українських громадян не дуже цікавить історія “Волинської трагедії”, або доля українських пам’яток на території Польщі.

Цікаво, що про Волинську трагедію погано знають не тільки на сході України, а й на заході. Це легко доводить https://uk.wikipedia.org/wiki/…графік.

 

А ось як українці характеризують Волинську різанину.

 

Не менш красномовними є дані щодо того, хто винен у Волинській різанині. 54,8% взагалі не знають, що відповісти. 10,7% вважають, що винен …. СРСР. 10,1% винуватять поляків. Близько 16% вважають, що винні і поляки, і українці рівною мірою.

 

Не менш цікавою є відповідь на це питання у регіонах.

 

А ось якою була реакція на дії польського Сейму влітку 2016 року. Як бачимо, майже третина вважає, що історичні питання варто дослідити професіоналам, ще третина нічого не розуміє, п’ята чистина і навіть більше вважає, що краще нічого не робити, оскільки сучасна Україна ніяк не пов’язана з цими подіями.

 

При цьому українці явно не хотіли б псувати відносини з Польщею. Ось дані іншого опитування UIF в 2016 році, де Польща посідала перше місце як дружня країна.

 

Ці та інші соціологічні дані перебувають у відкритому доступі вже рік. Очевидно, що наша влада могла використовувати їх, щоб розгорнути дискурс у польських медіа та на рівні політичної комунікації між інститутами влади. Адже ці цифри багато що пояснюють. І, як ви думаєте, хтось з уряду або АП звертався в UIF по допомогу щодо цього питання? Нуль.

Тому українським політикам пропіаритися на вибудовуванні “жорстких і справедливих відносин” з Польщею не вдасться.

Зате зрозуміло, що з цієї ситуації в змозі отримати уряд РП. Польська наступальна стратегія в історичній політиці дає “Праву і справедливості” дедалі більшу популярність, і тому їхні дії раціональні, оскільки Польща залежить від України значно меншою мірою. А ось підтримка Польщею України для Києва істотна. Крім того, Варшава є одним з небагатьох гравців, які системно підтримували Україну протягом останніх 26 років. Навпаки, Україна на рівні системної політики мало що може запропонувати Польщі. По-перше, тому що такої системної політики немає. По-друге, тому що Польща і так бере від України все, що хоче (насамперед, демографічні ресурси) незалежно від того, які крики лунають з Києва. Люди біжать до Польщі з України мільйонами незалежно від того, скільки проспектів Бандери і Шухевича з’явиться в українських містах. Економіка і демографія визначають баланс відносин між Україною і Польщею, а не непродумана гуманітарна політика Києва. Цього року до Польщі виїхали на роботу 2 мільйони осіб, а наступного — поляки очікують вже 3 мільйони мігрантів з України. Ось нові дані про те (радимо подивитися уважно все дослідження), які країни та міста обирають українські програмісти, поки СБУ успішно нищить IT-бізнес на їхній Батьківщині.

Зауважимо, що згідно з даними цього дослідження близько 57% сімейних респондентів переїжджали відразу з усією родиною, в 30% випадків їхав спочатку респондент, потім його сім’я. Для сімейних респондентів важче повернутися, адже сім’я заводиться за кордоном новими зв’язками, діти починають вчитися тощо. 

Цікаві причини, чому вони їдуть.

 

Чіткий намір повернутися мають тільки 5% опитаних, ще 7% — розглядають таку можливість. 42% відзначили, найбільш імовірно не повернуться в Україну. З-поміж причин, які могли б спонукати фахівців повернутися в країну, на першому місці — значні зміни в державі:

 

Скажіть, чи бачите ви у цих відповідях УПА, Бандеру, пам’ятники, мовне питання, наявність правильних свят та інші гуманітарні питання, які регулярно входять у топ українського дискурсу? Так які завдання ми вирішуємо, щоб ці люди залишалися в Україні та працювали для її добробуту?

Існує експертна думка про те, що цей конфлікт є тестом на суб’єктність України, але постає закономірне питання. На чому буде заснована ця суб’єктність? Український уряд не в змозі забезпечити своїм громадянам гідний рівень життя, що вже говорити про культурну політику. Розмовами про українські пам’ятки в Польщі ситий не будеш. Польща з її зміцнілою економікою дозволяє собі за бюджетні кошти рекламувати свою історію, а Україна — ні. Польща витрачає на це десятки мільйонів євро, а Україна просто не має таких бюджетів. Це відбувається не тому що Україна не гідна, а тому що в України є справи важливіші. Наприклад, війна за її існування як держави. Саме логіці цієї боротьби повинні підпорядковуватись наші кроки в зовнішній політиці. І саме в межах цієї логіки ми повинні встановити собі пріоритети, що визначають поетапність наших дій. Чи був таким важливим пріоритетом конфлікт з тієї ж Угорщиною за навчання кількох десятків тисяч дітей українською мовою? Ось серйозно. Україна вирішила конфлікт на Донбасі? Ми викорінили 20 мільярдів корупційної ренти? У Києві припинили підривати серед білого дня журналістів і політиків? Припинено варварське вирубування лісів і видобуття бурштину? Україна може хоча б один рік закрити базові потреби без кредитних ресурсів ЄС і США? Україна не потребує підтримки ЄС щодо санкцій проти Росії? Всі українці на Донбасі поховані, поки наш Інститут пам’яті оголошує хрестовий похід проти поляків, забороняючи їм шукати могили своїх співвітчизників через те, що польські націоналісти зруйнували пам’ятник УПА? Що є більш пріоритетним для України — мобілізація ресурсів задля підтримки з боку Європи та США, поки триває боротьба з Росією, або ж вступ у додаткові конфлікти, поки проблеми з Росією залишаються на порядку денному? Хлопці-патріоти, просто дайте відповідь на питання — чи варто інваліду, який бореться з озброєним до зубів грабіжником, починати кидати камені у своїх сусідів, що спостерігають за сутичкою з-за паркану, тільки тому, що вам не подобаються якісь їхні репліки. Що станеться з таким інвалідом далі? Відповідь на це питання пояснює те, якою буде наша доля.

У зв’язку з цим дії нашого Інституту національної пам’яті України та МЗС України є ірраціональними з огляду на національні інтереси, оскільки реальний вихід із ситуації полягає не в тому, щоб послідовно висувати вимоги сторін і підвищувати ставки, а ініціювати експертний з’їзд і на ньому виробити спільну історичну позицію. Крім того, необхідно почати рекламну кампанію цих подій як в Україні, так і в Польщі. Тому що в українському інформаційному потоці таким речам практично не приділяється увага, а це своєю чергою надає нашим опонентам можливість заповнити цей вакуум. При цьому Україні ніхто не заважає піднімати в межах такого підходу ті питання, які стосуються наших історичних інтересів в Польщі. Наприклад, операцію “Вісла” або дії Армії Крайової на території тієї ж Волині і Галичини. Однак для цього необхідно спочатку зрозуміти, навіщо просувати ці теми, які цілі ми прагнемо досягти? Без цього Україна буде просто рефлекторно відповідати на зовнішні подразники, створюючи собі нові проблеми, щоб врешті-решт в них заплутатися та героїчно в черговий раз потонути. Тому ми не повинні піддаватися найпростішим і очевидним реакціям. Найпростіші та найочевидніші реакції в нашій історії вже не один раз призводили у нас до фіаско. Ось який урок ми нарешті повинні винести з неї. Не можна на ідіотизм Вітольда Ващиковського, як би сильно він не обурював, відповідати таким самим ідіотизмом з нашого боку. Треба бути розумнішими за своїх друзів і ворогів. Варто дивитися на гуманітарні конфлікти між Україною і Польщею (Угорщиною, Румунією і тощо) крізь призму нашого платіжного сальдо й балансу сил в міжнародних відносинах, де “все тече й все змінюється”. Україна повинна усвідомити драматичні зміни в Європі та в світі. У цьому світі змін немає ані “вічних друзів”, ані “вічних адвокатів” — є тільки інтереси, ресурси та соціальні організації у вічній боротьбі за місце під сонцем. І під цим жорстким сонцем немає жодного шансу у знекровленої каліки в іржавих лицарських обладунках, яка лівою рукою збирає милостиню, а правою — тримає обрубок меча, яким несамовито “лякає” реальних і вигаданих “ворогів”.

Джерело: “Хвиля”.