Забута криза Європи

Джерело: “Дзеркало тижня“

Греція, Німеччина і привид списання боргів.

Якщо на міжнародній арені Греція за останні сім років стала асоціюватися зі словом “криза” не менше, ніж, скажімо, зі словами “Парфенон” і “філософія”, то в самій країні одним з найменш популярних і ледь не лайливих стало слово “реформи”.

На відміну від українців, греки не пов’язують зі структурними реформами свого світлого майбутнього і аж ніяк не схильні тиснути на уряд задля їх упровадження. Навпаки, як показують соціологічні опитування, для греків реформи є синонімом безпрецедентного падіння доходів (на 37% від початку кризи) і “випарування” чверті робочих місць (пік безробіття припав на 2013 р. — 28%, нині — 23). Кожен новий раунд голосування в парламенті за подальше зниження пенсій, збільшення податків, галузеві реструктуризації чи посилення темпів приватизації супроводжується кількатисячними протестами, а іноді й актами насильства.

Однак регулярні протестні акції поступово перетворилися на рутинне випускання пари: як і войовнича риторика уряду, на динаміку впровадження реформ вони особливо не впливають. Натомість справжня інтрига останнього року — чи вдасться втримати Міжнародний валютний фонд у “трійці” кредиторів? Чи не розвалиться складна структура, покликана вирішити боргові проблеми Греції, зберігши її членство і в єврозоні, і в ЄС загалом? Після багатьох місяців запеклих переговорів, було досягнуто проміжного рішення: МВФ залишається у програмі, а Греція отримає ще 8,5 млрд євро, з яких близько семи одразу ж, до кінця липня, й виплатить Європейському центральному банку, вкотре уникнувши дефолту.

Проблема крилася в тому, що МВФ відкрито й неодноразово визнавав: заборгованість Греції виплатити просто нереально. Наразі сумарний державний борг країни становить близько 300 млрд євро — 179% грецького ВВП. (Для порівняння: вся дохідна частина українського бюджету 2017 року недотягне й до 25 млрд євро.) Відповідно, МВФ зайняв принципову позицію: принаймні частину боргу слід списати, а не домагатися його повернення менш радикальними заходами, як-от: подовженням строку дії боргових зобов’язань або зменшенням відсоткових ставок. Власне, без списання частини боргу МВФ узагалі не бачив сенсу продовжувати свою участь у програмі.

Однак “пробачати чи не пробачати грецький борг?” давно перейшло з питання економічної доцільності у площину політичної боротьби. І ключовою тут є позиція Німеччини, чільного контрибутора Європейського механізму стабільності, який виділяє кошти для програми порятунку. Німеччина опинилася перед неприємним вибором з двох однаково несимпатичних альтернатив. З одного боку, турбулентного 2015 року, коли затверджувалися умови третього пакета порятунку, німецький і нідерландський парламенти проголосували “за” лише за тієї умови, що МВФ також братиме участь у програмі, — хоча б з міркувань жорсткого контролю виконання Грецією взятих зобов’язань. Тому варіант “продовжуємо без МВФ” ставить під питання саме існування програми.

Втім, не меншим ризиком було б і пристати на вимогу часткового списання. По-перше, це питання особистого престижу німецького міністра фінансів Вольфганга Шойбле. Він свого часу цілком серйозно розглядав можливість узагалі виключити Грецію з зони євро і змушений був погодитися на чергову програму порятунку лише під тиском канцлера Меркель. Відтак Шойбле не схильний до жодних додаткових поступок і твердо обстоює принцип політики ощадності, хоч яким непопулярним він є за межами Німеччини.

Основна ж причина доволі банальна — парламентські вибори в Німеччині наприкінці вересня. Надання позик Греції не є улюбленою статтею витрат німецьких (насамперед консервативних) виборців, які переконані, що в проблемах греків винна не політика ощадності, а прорахунки їх самих. А отже, якщо німецький уряд і витрачає гроші платників податків, то на підтримання порядку в єврозоні, а не на акції безповоротної допомоги. Тому списання боргів, яке може бути сприйняте як провал нинішньої німецької політики, це надто ризикований у передвиборний період крок. Він може поліпшити шанси не лише ліберальної Партії вільних демократів, яка відкрито виступає за вихід Греції з єврозони, а й вдихнути нове життя у праворадикалів з “Альтернативи для Німеччини”, популярність яких в останні місяці утримується на відносно низькому рівні в 7%. Уже не кажучи про те, що списання частини боргу підтримує основний конкурент християнських демократів на виборах — Соціал-демократична партія Німеччини.

Фактично в останній момент — що в ситуації грецької кризи радше правило, ніж виняток, — МВФ погодився “у принципі” залишитися в програмі, але відмовляється давати гроші, допоки інші кредитори не продемонструють йому реального плану скасування частини грецького боргу. Це означає, що після вересневих парламентських виборів можливе посутнє обговорення цього питання (хоча Німеччина воліла би, щоб його не порушували до завершення дії “третього пакета” в липні 2018 р.).

І це, власне, те, чого так прагне прем’єр-міністр Греції Алексіс Ципрас. Звісно, це своєрідна іронія долі, коли позиція ліворадикального політика по суті збігається з позицією ненависного в лівих колах МВФ. Утім, для діяча, який спромігся виграти двоє виборів протягом одного року на протилежних політичних платформах, як видається, це не найбільш екзотична ситуація. Але чи вдасться провернути цей фокус утретє? Без однозначного досягнення на кшталт списання істотної частини боргу — навряд.

Нагадаємо, що уряд Алексіса Ципраса прийшов до влади наприкінці січня 2015 р. на тлі краху великої коаліції старих системних право- та лівоцентристської партій, обіцяючи зневіреним грецьким виборцям справжню революцію. Скасування меморандумів, політики ощадності та “німецького диктату” на користь політики стимулювання економічного зростання мало стати провісником демократичних реформ усієї Європи. Відмова від односторонньої орієнтації на Захід і багатовекторна зовнішня політика, одним з головних принципів якої мало стати зміцнення відносин з Росією, повинна була посилити міжнародні позиції Греції. Півроку Ципрас і його міністр фінансів Яніс Варуфакіс намагалися протистояти європейському консенсусу, а не отримавши бажаного, винесли умови “третього пакета” на загальнонаціональний референдум. Однак сили виявилися нерівними: хоча народ переконливо сказав “ні” європейському плану (за цю опцію проголосував аж 61%), Ципрас не став ризикувати виходом з зони євро і погодився виконувати вимоги кредиторів. Для цього йому довелося пожертвувати підтримкою більш ідеологічно витриманих однопартійців, попрощатися з Варуфакісом та організувати нові вибори у вересні 2015 р.

На запитання, чим же була непримиренність уряду Ципраса — політичним блефом чи хибним розрахунком, наразі остаточної відповіді немає. За однією з поширених у грецькій пресі версій, в Ципраса ще з 2014 р. був план з допомогою Росії вийти з зони євро і повернутися до драхми, тому інтенсифікація відносин уже з перших днів нового уряду мала слугувати саме цьому. Однак посилений діалог, численні візити й засудження антиросійських санкцій не дали жодного практичного результату. Росія не лише не стала фінансувати повернення до драхми, а й не пішла ні на які поступки в питанні скасування контрсанкцій проти грецьких товарів, запропонувавши тільки кредит на будівництво “Турецького потоку”, майбутнє якого 2015 року видавалося дуже непевним. Уже з другої половини 2015 р. відносини Греції з Росією серйозно втратили на амбітності.

Таким чином, після двох років подрібнених траншів в обмін на чергові кола реформування — а їх за весь період кризи було близько 15 — рейтинги СИРІЗА серйозно підупали. Вона з 22% вже на другому місці у рейтингу симпатій грецьких виборців, а в лідери тим часом вирвалася реанімована мейнстримна партія “Нова демократія” на чолі з молодим представником старої політичної династії Кіріакосом Міцотакісом (37%). Третє місце посідає відверто фашистська партія “Золота зоря”, однак це лише 8%, і в спину їй дихає ще кілька гравців. З огляду на радикалізацію і поляризацію грецького суспільства в умовах кризи, політичну нестабільність і зміну численних урядів, укотре постає запитання: “Коли відбудуться наступні вибори — за графіком, 2019 року, чи знову-таки достроково?” І відповідь на нього почасти залежить від Берліна.