Covid-паспорти: як діджитал-технології змінять наше життя в найближчі роки

Вступ

Розвиток цифрових технологій полегшує і спрощує життя людей у багатьох сферах. 65% залізничних квитків українці у 2020 купили через онлайн-сервіси. Інтернет-банкінг дозволяє користуватися повним спектром банківських послуг із будь-якого місця світу через смартфон. В Україні працює міністерство цифрової трансформації, яке переводить в цифровий формат документообіг, отримання адміністративних послуг і довідок. Громадяни використовують для ідентифікації в мережі електронні цифрові підписи чи BankID.

Карантинні заходи, запроваджені через поширення вірусу Ковід-19, дали новий поштовх використанню діджитал-технологій. Мільярди людей почали навчатися і працювати дистанційно, і компанії BigTech наростили свою капіталізацію на сотні мільярдів доларів.

Водночас, під приводом захисту від захворювань національні уряди ухвалюють рішення про посилення контролю за приватним життям громадян, їх пересуванням, доходами та видатками, обмежуються базові права людини. Виникає загроза цифрового тоталітаризму, коли особа не зможе користуватися своїми природними правами чи громадянськими свободами без згоди на повний контроль свого життя з боку урядів та транснаціональних корпорацій.

В цій доповіді ми проведемо короткий огляд світових трендів щодо новітніх технологій контролю за людиною і суспільством, а також розглянемо уроки реалізації таких проектів у різних країнах. Метою документу є виявлення загроз у посиленні технологій контролю за людиною для врахування при розробці відповідних програм в Україні.

Висновки:

1. Карантин стане приводом для тотального і прискореного переходу світової економіки та суспільних відносин до нового цифрового укладу – цифрових валют, цифрових паспортів у смартфонах, тотальної біометричної ідентифікації.
2. Зростає роль приватних компаній у регуляції повсякденного життя громадян. «Правила спільнот» соціальних мереж чи блокчейн-технології в криптовалютах стають більш важливими, аніж закони, ухвалені обраними національними урядами.
3. Уряди втрачають контроль за інформаційними каналами впливу на масову свідомість. Глобальні приватні медіа та пряма комунікація через приватні соціальні мережі можуть ставати каталізаторами революцій, визначати підсумки виборів чи формувати громадську думку у питаннях цінностей, політичних поглядів чи споживацьких уподобань. Обмеження чи блокування каналів комунікації в окремих країнах може дати лише тимчасовий ефект.
4. Вірусне поширення фейкових новин і мови ворожнечі провокує локальні та глобальні конфлікти і використовується для маніпуляцій громадською думкою і поведінкою окремих соціальних чи етнічних груп.
5. Запровадження карантинних обмежень на пересування, інколи досить абсурдних, поступово сформувало готовність населення підкорятися будь-яким розпорядженням урядів та підготувало передумови для звуження прав людини під гаслами боротьби за безпеку та охорону здоров’я.
6. Запровадження ковід-паспортів та їх використання для обмеження пересування між країнами з великою долею вірогідності почнеться вже у 2021 році. Це буде зроблено не зважаючи на заяви політиків і активістів, рекомендації Ради Європи чи недостатність медичних причин для таких рішень.
7. Тренд на відмову від готівкових коштів та стимуляція до використання лише банківських рахунків буде продовжений. Випуск цифрових криптовалют нового покоління може привести до обмежень у обігу паперових банкнот навіть основних резервних валют. Їх обмін на нові цифрові гроші може супроводжуватися вимогами обгрунтувати джерела походження цих коштів, ретельними перевірками на можливу фальшивість та «списанням» сотень мільярдів доларів і євро.
8. Можна прогнозувати скандали у кількох офшорних юрисдикціях. Це приведе до заморозки мільярдів «нових коштів», які отримані нелегальним шляхом або з ухилянням від сплати податків. Система анонімних рахунків та офшорних юрисдикцій буде сильно скорочена та поставлена під неофіційний контроль провідних банківських установ.
9. Система «соціальних рейтингів» буде і надалі поширюватися по світу. Від громадян вимагатимуть не лише суспільно-корисної діяльності, але і лояльності до політики національних урядів та прихильності до глобальних мейнстримових цінностей.
10. Великі дані будуть використовуватися не лише для маркетингу, але і для політичної пропаганди та соціальної інженерії.
11. Камери спостереження будуть під’єднані до систем штучного інтелекту та зможуть не лише фіксувати перевищення швидкості автомобілів чи правопорушення на вулицях. Системи розпізнавання облич, моделей підозрілої поведінки дозволять спецслужбам і правоохоронцям працювати на запобігання порушень закону. Доступ приватних компаній до таких даних приведе до обмежень при прийнятті на роботу чи доступу клієнтів до послуг.
12. Світ потребує розробки нових етичних правил та кодексів, які повинні захистити приватність даних та особистого життя.
13. Майже половина економіки України знаходиться в тіньовому секторі. Детінізації потребують перш за все великі корупційні схеми, до прикладу, на митниці. Водночас спроби фіскалізації малого бізнесу чи облік переказів трудових мігрантів можуть привести до руйнування сектору малого бізнесу та росту соціальної напруги. Загальне нульове декларування повинно передбачати податкову амністію для заощаджень рядових громадян.
14. Україні потрібно зважено підійти до запровадження голосування на виборах через Інтернет. Це може підірвати довіру виборців до результатів голосування та спроб масового підкупу виборців.
15. В інтересах національної безпеки важливо зберігати персональні дані громадян, документи, реєстри на серверах, які фізично знаходяться в юрисдикції України.

 

Ковід-паспорти та обмеження подорожей для невакцинованих

Переважна більшість країн закривала повністю чи частково кордони при рості захворюваності на COVID-19. Верифікованих даних щодо того, що це позитивно вплинуло на кількість хворих в кожній конкретній країні, немає. Можливо, основним ефектом стало те, що хворі громадяни кожної країни переважно хворіли у своїх країнах, що спрощувало надання медичних послуг та вирішення їх побутових питань. Жодна країна не бажає мати клопіт із хворими іноземцями, які приїжджають інколи без достатнього страхового та фінансового забезпечення. Проте, туристична галузь для свого порятунку вимагає відкриття кордонів, люди бажають здійснити відкладені подорожі. Держави розробляють способи контролю за пересуванням громадян у залежності від стану їх здоров’я.

Багато країн під час боротьби з вірусом розробили спеціальні додатки для смартфонів, які містили інформацію про тести, зроблені власником гаджету, а також відображали вірогідність його зараження залежно від перенесеної хвороби, результатів аналізів та контактів із хворими.  Більшість подібних додатків мають функціонал, обмежений лише відстежуванням пересувань користувачів, і в разі отримання інформації про хворобу одного з них, розсилають автоматичні сповіщення з попередженнями про можливість зараження всім потенційним контактерам. Проте в деяких країнах подібні додатки роблять обов’язковими для встановлення, а також використовують для дозволу на свободу пересувань.

До прикладу, китайський додаток Alipay Health Code присвоює користувачу кольоровий QR-код в залежності від ризику захворюваності. Зелений QR-код дозволяє вільно пересуватися, жовтий – передбачає самоізоляцію на тиждень, червоний – на два тижні. Система збирає інформацію про стан здоров’я власника, контакти з інфікованими, поїздки. Додаток передає геодані в поліцію і таким чином контролює пересування громадян. QR-код потрібно показувати при вході до будь-яких громадських місць.

Ізраїль видає своїм громадянам «зелені паспорти». Через два тижні після другої дози вакцини людина отримує електронний документ (QR-код), який звільняє від карантинів та обмежень. Сертифікат дійсний протягом шести місяців з моменту повної вакцинації та дозволяє відвідувати басейни, спортзали, культурні та спортивні заходи. Такі самі права отримують громадяни, які перенесли хворобу і вилікувалися.

У Польщі додаток Home Quarantine (Kwarantanna domowa) контролював дотримання режиму самоізоляції у громадян, які прибули з-за кордону. Додаток в будь-який момент може зробити запит на селфі з GPS-координатами, який потрібно виконати протягом 20 хвилин.

Український додаток «Дій вдома» також розроблений для контролю самоізоляції і надсилає запити на селфі. У разі п’яти неуспішних запитів інформація передається до Національної поліції, яка має право перевірити дії особи  та притягти до адміністративної відповідальності.

Початок масової вакцинації став приводом для дискусій – як вести облік і при потребі розділяти вакцинованих та невакцинованих громадян? М’яким варіантом є «сертифікат вакцинації» – цифровий документ, який міститиме детальну інформацію про отриману вакцину. Відповідні дані можуть використовуватися для відстежування ефективності кожної вакцини для різних вікових груп та країн. Узагальнені дані дозволять збирати статистику про побічні ефекти, а при зверненні до лікаря швидке зчитування інформації про наявність вакцини дозволить краще спланувати огляд і лікування.

Проте, з’являється все більше інформації про можливість використання «вакцинних паспортів» для отримання дозволу на посадку в літак чи в’їзд до окремих країн. Зараз деякі країни вимагають для в’їзду на свою територію свіжі результати ПЛР-тесту, також розглядаються варіанти надання довідок про наявність антитіл, а також спеціальних страхових полісів для покриття можливого лікування від COVID-19. Це має медичну логіку, бо дозволяє в’їзд для осіб, які не несуть ризику для оточення. Обмеження прав на вільне пересування на основі лише отримання вакцини носить ознаки дискримінації. По-перше, постане питання щодо того, наявність щеплення якою саме вакциною дає дозвіл на в’їзд до яких саме країн? Зараз постачання вакцин із медичного питання перетворилися на питання політичне і геополітичне. Країни-виробники вимагають від своїх союзників закупок саме їхніх вакцин. Країни «золотого мільярду» вакцинуються переважно РНК-вакцинами Pfizer та Moderna, решта країн отримують лише обмежені партії даних вакцин. На ринку вакцин утворився дефіцит, і виробники мають сплановані на кілька років графіки постачання. На жаль, провідні виробники не мають намірів надати патенти на виробництво своїх вакцин іншим країнам та таким чином допомогти людству провести масову вакцинацію більш швидко.

В таких умовах можна прогнозувати певного хаосу у процесі відкриття кордонів. Бідні країни будуть дотримуватися ліберальних правил для того, щоб не втратити туристів. На віртуальному саміті Європейської Ради 25 лютого було ухвалено рішення про розробку електронних сертифікатів вакцинації. Протягом трьох місяців Єврокомісія повинна запропонувати технічні рішення для їх запровадження. Перш за все вони повинні розблокувати пересування громадян всередині країн ЄС та між країнами-членами. Вірогідно, «зелені коди» будуть також видаватися не лише вакцинованим, але і громадянам із високим рівнем антитіл після перенесеної хвороби.

Залишається відкритим питання, які з країн будуть визнавати вакцинацію різними типами вакцин.  У світі можуть виникнути регіональні зони вільного пересування – залежно від типу застосованої вакцини. Відповідно, може сформуватися «зона китайського впливу», «зона російської вакцини» та «євроатлантичний блок».

Українські громадяни будуть обмежені для подорожей до Європейського Союзу. У 2021 році з-під цих обмежень можуть вийти ті громадяни, які перебувають на постійній чи сезонній роботі в країнах ЄС і будуть вакциновані там. Україні важливо бути готовою до запровадження нових регуляцій в ЄС чи інших країнах і забезпечити правову і нормативну базу для виконання громадянами України нових вимог. Це стосується сертифікації українських лабораторій, захисту від підробок даних аналізів та постачання тих вакцин, щеплення якими будуть визнаватися в більшості країн світу.

Завданням української дипломатії має бути жорстка позиція проти дискримінації громадян і обмежень права на пересування на основі наявності вакцинації, особливо вакциною конкретного виробника.

 

Правові аспекти запровадження обовязкової вакцинації

Як бачимо, на сьогодні події навколо вакцинації проти COVID-19 розгортаються динамічно і в будь-якому разі жодна з країн у нинішніх умовах не може лишатися осторонь. Певна річ, погляди власне на вакцинацію є діаметрально протилежними, але на сьогодні уряди країн фактично поставили громадян у безвихідне становище і по суті перетворили гарантовані законодавством права на ілюзорні й такі, що фактично не можуть бути реалізовані в сучасних умовах.

Хоча за своєю природою добровільна вакцинація може розглядатися як одна з форм реалізації індивідуального права особи у сфері охорони здоров’я, а відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, держави, з-поміж іншого, мають вживати заходи  з попередження та лікування епідемічних  захворювань та боротьби з ними.

Позиція Всесвітньої організації охорони здоров’я свідчить про недоцільність вимоги із запровадження “паспортів вакцинації” та впливу їх наявності на перетин кордонів, зважаючи на дискримінаційний характер таких норм за критерієм імунного статусу. Більше того, ВООЗ визнала відсутність достатніх підстав стверджувати про те, що щеплення є достатньо ефективним для мінімізації ризику передачі вірусу та щодо чіткого строку активності антитіл.

Утім, більшість країн вже оголосили про необхідність запуску відповідної системи паспортизації (Греція, Бахрейн, Данія, Італія, Іспанія, Португалія та ряд інших). При цьому, йдеться як про внутрішні паспорти, так і про паспорти для виїзду за кордон.

Наприклад, Ізраїль вже протягом місяця видає так звані “зелені паспорти”, наявність яких дозволяє не йти на самоізоляцію після контакту з інфікованим або повернення з країн червоної зони. Тобто ми спостерігаємо більш штучне й маніпулятивне обмеження прав громадян, аніж реальну турботу про епідеміологічне благополуччя населення. Тим більше, що на сьогодні законодавство жодної з європейських країн не містить положень щодо обовязкової ковід-вакцинації. Виняток становить лише Австрія, де було дозволено обов’язкову вакцинацію для представників окремих професій, зокрема, вихователів.

Цікаво, що на початку року представники Франції, Німеччини навпаки не поділяли такої ідеї з позиції суттєвої дискримінації громадян за ознакою відсутності щеплень якраз із погляду неприпустимості додаткових обмежень прав людини.  Однак, днями ми почули цілком протилежну позицію Ангели Меркель стосовно того, що паспорт вакцинації буде розроблено й він повинен, серед іншого, забезпечити певні пільги вакцинованим особам (і навпаки).

Якщо говорити про питання запровадження так званих “паспортів вакцинації” та й власне ряду інших обмежень, пов’язаних із пандемією, з точки зору права, то загалом вже зараз ми бачимо поступову зміну парадигми прав і свобод людини і громадянина. І якщо в Україні така зміна ще повною мірою невідчутна, то в більшості країн світу ситуація набагато більш красномовна.

Україна наразі зайняла вичікувальну позицію. Водночас, ми розуміємо, що так чи інакше, рано чи пізно вона вимушена буде піти на умови, прийняті міжнародною спільнотою. Необхідним у цьому контексті буде внесення змін до національного законодавства, шляхом його гармонізації із міжнародним законодавством.

Тим більше, слід акцентувати, що відповідно до Міжнародних медико-санітарних правил, Угоди про асоціацію між ЄС та Україною попередження поширення інфекційних захворювань є одним із пріоритетних напрямів міжнародно-правового співробітництва держав у сфері охорони здоров’я. Хоча в зазначених міжнародних документах також відсутні імперативні положення щодо обов’язковості вакцинації

Зрозуміло, що вже зараз держава повинна мати чітке концептуальне бачення відповідних дій. Однак, поки що конкретних заяв ані керівництвом держави, ані керівництвом МОЗ не озвучувалося. При цьому, президент не відкидає як запровадження паспортів вакцинації, так і певні послаблення карантинних обмежень для вакцинованих осіб.

Водночас, за словами керівництва МОЗ, про запровадження примусової/обов’язкової вакцинації нібито не йдеться, при цьому міністр Степанов вже наголосив, що всі документи, які отримуватимуть громадяни ЄС, так само отримуватимуть і громадяни України.

Аналогічно, Міністерство цифрової трансформації України висловило технічну готовність запровадження так званого “COVID-паспорту” на умовах МОЗ. Йшлося, зокрема, як про можливість розробки електронного документу для виїзду за кордон, так і про так званий документ “для відвідування закладів” всередині країни.

Разом з тим, досі не зрозуміло, наскільки Україна реально готова йти шляхом тих країн, які сьогодні створюють умови “добровільного примусу”, істотно обмежуючи права невакцинованих навіть у власних межах. Однак, говорити готовність держави відходити від фактично нових умов світового порядку на користь гарантування прав громадян, на жаль, нереалістично і передчасно.

Ключовими критеріями, як і раніше,  мають виступати:

допустимість обмежень ( ст. 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права регламентує, що «держава може встановлювати тільки такі обмеження, які визначаються законом, і тільки наскільки це відповідає природі вказаних прав, та виключно з метою сприяти загальному благополуччю у демократичному суспільстві».

Наприклад, відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Однак винятком із цього правила може бути законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань. Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного життя. За винятком випадків, коли втручання здійснюється inter alia, для захисту здоров’я. Отже, йдеться про допустимість обмеження індивідуальних прав; врахування співвідношення ризиків та користі у кожному конкретному випадку.

 

Очікувані юридичні ризики

Варто усвідомлювати надвисоку ймовірність появи нових ризиків порушення прав людини і громадянина, стан дотримання яких в Україні навіть зараз вже на досить низькому рівні.

Беручи до уваги загалом невисоку готовність українців до вакцинації, ми приблизно можемо уявити ймовірні масштаби відповідних зловживань. Так, останні соціологічні дослідження свідчать про готовність вакцинуватися лише з боку 65 відсотків громадян. Однак, такий відсоток не можна вважати абсолютним і показовим, адже частина опитаних висловлювала готовність вакцинуватися або на умовах надання доз вакцини на безоплатній основі, або на умовах щеплень вакциною певного виробника. Натомість, на сьогодні українці взагалі не мають масового доступу до вакцин, а наявність такого доступу прогнозується не раніше 2023 року. Тобто, до цього моменту так чи інакше матиме місце звуження прав більшості громадян.

По-перше, йдеться про обмеження свободи пересування, гарантованого ст. 33 Конституції України. На сьогодні обмеження можуть мати місце винятково в умовах воєнного чи надзвичайного стану, тобто по суті певні додаткові обмеження мають досить сумнівну легітимність. До того ж, якщо тлумачити вимогу буквально, винятки можуть бути встановлені лише законом, а не підзаконними актами. Це стосується заборони пересуватися, зокрема громадським міським або міжміським транспортом, з чим ми стикаємося в окремих «карантинних зонах».

По-друге, цілком вірогідним є поглиблення проблеми доступу до дошкільної та шкільної освіти для невакцинованих дітей. Ми пам’ятаємо про резонансне Рішення Верховного суду 2019 року, яким було констатовано, що  заборона відвідувати дитячі садочки невакцинованим дітям повністю відповідає закону, зважаючи на примат суспільного інтересу над індивідуальним. Як очікується, в подальшому це стане одним із найбільш маніпулятивних положень.

По-третє, під ударом може опинитися сфера трудових відносин. Подібно до сьогоднішніх дискримінаційних вимог деяких роботодавців щодо віку, статі, сімейного статусу особи, може додатися вимога наявності “паспорту вакцинації”. У свою чергу,  може підвищитися як рівень поглиблення тінізації ринку праці, так і зрости запит на підробні “паспорти”. Більше того, раніше було опубліковано заяви президента щодо певної ймовірності встановлення обов’язкової вакцинації, наприклад, для вчителів. У такому випадку можна стверджувати про відхід від конституційних засад вільного вибору праці, гарантованих ст. 43 Основного Закону.

На тлі цих ризиків не можна відкидати того, що запровадження паспортів вакцинації на обов’язкових умовах стане одним із нових корупціогенних факторів.

Вочевидь, неминучим буде підвищення навантаження на судову систему, зважаючи на очікувану значну кількість громадян, які вважатимуть свої права порушеними. Те саме стосується показників звернень до ЄСПЛ. Хоча, аналізуючи сукупність наведених факторів, досить складно прогнозувати досягнення заявниками мети та ухвалення на їхню користь судових рішень.

Так, судові рішення у подібних справах у національній практиці, як правило, не обґрунтовані належним чином. Разом з тим, аналіз практики ЄСПЛ свідчить про відсутність сталої позиції стосовно легітимності подібних медичних втручань. ЄСПЛ визнав обов’язкову вакцинацію  недобровільним медичним втручання,м що являє собою втручання у право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну цілісність особи (справи «Салветті проти Італії», «Маттер проти Словаччини»). Однак у справі «Соломахін проти України» ЄСПЛ констатував, що порушення фізичної недоторканності можна вважати виправданим з міркувань охорони здоров’я населення та контролю епідеміологічної ситуації.

 

Законодавчі зміни для врегулювання питання вакцинації

Перш за все, слід буде визначитися з тим, як відповідні вимоги кореспондуватимуть із нормами Конституції України. Імовірно, для забезпечення оптимального законодавчого балансу необхідно буде переглянути окремі статті Основного Закону.

Насамперед, йдеться про ст. 22, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Ст. 24, яка гарантує  рівність громадян перед законом, а також передбачає неприпустимість привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ст. 28, відповідно до якої кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Те саме стосується ст. 29, згідно з якою  кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (щодо примусової обсервації громадян на 14 діб.); ст. 49, якою встановлюються права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Крім того, як зазначалося, ймовірного перегляду потребуватиме ст. 53 щодо права на освіту.

Водночас, деталізації підлягатимуть норми:

Цивільного Кодексу України;

• ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”;
• КЗПП України;
• Основ законодавства про охорону здоров’я;
• Про засади та протидію дискримінації в Україні;
• ЗУ «Про освіту»;
• ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»;
• ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Визначальними орієнтирами відповідних змін мають слугувати критерії верховенства права, пропорційності та суспільної необхідності ( на виконання полрження про те, що “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України” (ч. 1 ст. 64 Основного Закону).

Найближчими зі змін вже незабаром може стати ухвалення проекту ЗУ «Про систему громадського здоров’я» (№4142), який 4 лютого було ухвалено Парламентом у першому читанні. Проект, однак, є доволі суперечливим, адже передбачає фактично встановлення презумпції згоди на щеплення, що суперечить у тому чисилі положенням Цивільного кодексу, згідно зі ст. 284 якого надання медичної допомоги особі провадиться виключно за її згодою.

 

Соціальний рейтинг та поділ громадян на сорти і касти

Збільшення цифрових даних про кожного громадянина поставило виклик щодо систематизації таких даних та пов’язування їх в інтегровані бази даних. Окрім того, транснаціональні корпорації та держави постали перед спокусою мати детальні масиви інформації на кожного клієнта і громадянина, і потім планувати індивідуальну роботу з кожним на базі цифрових досьє.

Найбільш відомим є пілотний проект у Китаї. З 2014 року на базі програмного забезпечення компанії Sesame Credit проходить експеримент по збору даних і вимірюванню соціального рейтингу мешканців кількох китайських міст. Експеримент поступово розширює свою географію та сфери застосування. Поки що дані соціального кредиту використовують у своїй роботі переважно приватні компанії. Кількість балів та списки критеріїв дещо відрізняються в різних містах, проте найбільш поширеними індикаторами є наступні:

Діяльність для накопичення балів і росту кредиту:

• Участь у благодійній діяльності;
• Турбота про літніх членів родини;
• Хороші відносини з сусідами;
• Здача донорської крові;
• Підтримка діяльності уряду в соціальних мережах;
• Успішна фінансова кредитна історія;
• Героїчні вчинки.

Бали віднімаються за такі види діяльності:

• Порушення правил дорожнього руху;
• Участь в антиурядових протестах чи публічна критика дій влади;
• Незадовільна допомога старим батькам;
• Поширення фейків у Інтернеті;
• Участь у діяльності сект, шахрайство;
• Відмова служити в армії.

Особи з занадто низьким рейтингом отримують обмеження по просуванню по службі, перельотах всередині країни та за кордон, отриманні кредитів, прокаті автомобілів чи навіть велосипедів. Епідемія COVID-19 додала до списку критеріїв поведінку особи в разі зараження. Тим, хто приховував симптоми чи не повідомляв про захворювання – рейтинг понижують. Окрема система соціального рейтингу розроблена в Китаї й для компаній, в тому числі іноземних. Доброчесні підприємства отримують більш пільгові умови ведення бізнесу.

Система соціального кредиту стає успішною саме в Китаї через відповідну культурну базу та історію побудованих на субординації суспільних відносин. Окрім того, тип державного управління та політичної влади також сприяє розвитку подібних систем. Проте, китайський досвід вивчають і інші країни світу. В період обмеження прав людини під час та після жорстких карантинів створюються передумови для запозичення окремих елементів китайського досвіду.

В Україні комерційні банки мають свої власні системи скорингу, які використовуються для оцінки кредитоспроможності клієнта. Системи є агрегаторами відкритих баз даних про доходи особи, майно, наявність адміністративних стягнень, кредитну історію, електронні декларації. Кредитні комітети використовують ці дані при ухваленні рішень про видачу кредитів чи відкриття обслуговування в банку.

Держава Україна також має досвід пов’язування поведінки громадянина з обмеженням його прав. Так, особи, які є боржниками за кредитами чи виплаті елементів, можуть бути обмежені у праві виїзду за кордон. Публічно оголошувалися ініціативи щодо поширення таких заборон на осіб, які мають певні борги за комунальними тарифами.

Розвиток цифрових технологій та інтеграція баз даних в системі «Дія» відкриває технічні можливості для запровадження систем соціального кредиту в Україні. Проте, загрозою є обмеження прав людини на основі сумнівних критеріїв. Найважливішим питанням буде саме формування індикаторів належної поведінки та їх легітимізація. Українське суспільство не може допустити запровадження критеріїв лояльності до влади чи самоцензури повідомлень у соціальних мережах. Якщо і будуть запроваджені окремі елементи соціального кредиту – то лише щодо індикаторів, які викликають консенсус у суспільстві.

 

Відмова від готівкових розрахунків

Трендом останніх десятиліть стало поступове збільшення розрахунків у безготівковій формі. Громадянам пропонуються зручні способи оплати картками чи безконтактно з використанням мобільного телефона. Банки й платіжні системи організують бонусні виплати, кеш-бек чи привілеї для сумлінних клієнтів. Уряди ухвалюють рішення про обмеження операцій з готівкою. Приводом для таких рішень оголошується боротьба з корупцією та тіньовою економікою, хоча додатковою причиною є бажання урядів встановити повний контроль над витратами громадян.

У Швеції у 2020 році лише 10% розрахунків громадяни здійснили у готівковій формі, що є найменшим показником у світі. Швеція може стати першою країною, яка повністю відмовиться від готівки.

Проміжним етапом відмови від готівки є виведення з обороту крупних банкнот. З 2018 року Європейський центробанк припинив обіг купюри в 500 євро. Найбільш крупні купюри виведені з обігу в Канаді та Сингапурі. У Індії у 2016 проведено грошову реформу по виводу з обігу купюр 500 та 1000 рупій. Це привело до паніки населення, скорочення промислового виробництва, проте не позбавило коштів тіньову економіку. Переважна більшість коштів у цих купюрах була легалізована.

В Україні діють обмеження на обіг готівки. Фізична особа протягом дня може здійснити розрахунок готівкою до 150 тис. грн. Виведення крупних гривневих купюр з обігу не варто очікувати, бо тіньова економіка в Україні використовує для крупних розрахунків переважно іноземну валюту, як правило долари США.

Саме тому можлива грошова реформа в США, обмін крупних купюр чи запровадження «цифрового долара» буде найбільшою загрозою для заощаджень українських громадян. Вилучення купюр з обігу може супроводжуватися перевіркою джерел їх походження та скандалами щодо великої кількості якісних підробок.

Обмеження, пов’язані з поширенням COVID-19, стали додатковим фактором для скорочення використання готівки. Роль паперових купюр у передачі вірусу не була доведена, проте сама ця можливість стала називатися причиною прискореного переходу до безготівкових розрахунків.

В Україні тіньова економіка генерує за різними оцінками 30-50% ВВП. Тому репресивні необдумані кроки по фіскалізації малого бізнесу можуть привезти лише до зростання соціальної напруги та падіння доходів громадян. Водночас поступове зменшення відсотка готівкових операцій буде відбуватися природним шляхом.

Глобальний тренд на перехід до цифрових валют буде швидко розвиватися, і тому Верховна Рада разом з Нацбанком повинні проводити моніторинг ситуації та готувати можливі варіанти запровадження цифрової української валюти. Інакше альтернативою може стати збільшення операцій в криптовалюті, яка раніше переважно використовувалася для розрахунків у DarkNet.

 

Загальне декларування доходів та активів

Кожен уряд бажає володіти якомога повнішою інформацією щодо доходів, майна та заощаджень своїх громадян. Як мінімум, це дозволяє збирати максимум податків, але також точні дані про економічну діяльність домогосподарств допомагають краще планувати економічні рішення в масштабах всієї держави.

У західних країнах загальне декларування є сталою практикою. Наприклад, в США податкові декларації подають громадяни країни, що працюють, власники робочих віз, а також особи, які отримують нетрудові доходи (аліменти, дивіденди, ренту, авторські відрахування). Декларуються джерела походження доходу та сума сплачених податків.

У Німеччині діє декларування для громадян. Від подання декларацій звільнені особи, заробіток яких не перевищує прожиткового мінімуму (9 тис. євро на рік). Громадяни заповнюють декларації самостійно на спеціальному сайті.

У Швеції та Фінляндії податкові органи відправляють вже заповнені декларації платникам податків. Громадянин зобов`язаний підтвердити зазначені там дані або внести виправлені відомості про доходи та майно.

Стаття 67 Конституції України зобов`язує всіх подавати щорічні декларації, проте спосіб подання не визначено окремим законом, і тому тотальне декларування в Україні не запроваджене. Майже повністю сформовані реєстри нерухомого майна та автотранспорту, в незадовільному стані утримується земельний кадастр.

Негативним прикладом декларування стало запровадження окремих електронних декларацій для державних службовців та ряду інших спеціальних категорій громадян. Головним наслідком публікації декларацій мільйона осіб стали публічні скандали, проте навіть оприлюднення явно нетрудових доходів не стало підставою для звільнень посадовців чи розслідування обставин появи цих активів. Окремі декларації для проведення повної перевірки та кримінального переслідування відбиралися в недостатньо прозорий спосіб, що кожного разу викликало судові оскарження та звинувачення в політичній чи корупційній мотивації такого вибору. Першою помилкою організаторів системи електронного декларування стало бажання охопити якомога більшу кількість громадян. Зараз декларації повинні подавати більше мільйона осіб, переважна більшість з яких працює на посадах, на яких отримати корупційну вигоду досить складно, і тому логіки подавати декларації депутатами всіх сільських рад чи посадовцями найнижчої ланки немає. Найбільшу критику викликала норма про декларування готівкових коштів та некоштовного рухомого майна, у розвинутих країнах готівкові кошти майже ніде не декларуються.

Тепер громадяни з підозрою ставляться до можливого запровадження тотального декларування, боячись, що буде використана модель електронних декларацій для державних службовців. Проте, для запобігання оформленню корупційних активів на підставних осіб, держава все одно буде запроваджувати загальне декларування активів та доходів. При цьому треба врахувати кілька ключових моментів:

1)      Не вимагати від громадян декларувати готівкові кошти, це все одно викличе супротив і побоювання за безпеку заощаджень.

2)      При запровадженні загального декларування гарантувати податкову амністію. Тобто, після добровільного декларування громадяни звільняються від покарання за несплату податків з отриманих в тіньовій економіці доходів. Особливо актуально це буде для доходів трудових мігрантів, надходження від яких вже багато років підтримують зовнішньоторговельний платіжний баланс в Україні.

3)      При декларуванні занадто великих сум коштів може бути запроваджена податкова амністія за умови сплати додаткового разового збору за легалізацію. До прикладу, суми до 3 мільйонів гривень на особу легалізуються за нульовою ставкою, від 3 до 300 мільйонів – за ставкою 3-5%, більші суми – окремо розглядаються з наданням підтверджувальних документів. Податкову амністію не потрібно плутати з амністією посадовим особам за корупційні злочини. Таку амністію оголошувати не потрібно.

4)      Система декларування має бути якомога простішою, в перші роки за помилки в деклараціях відповідальності не передбачати, а навпаки, надати всі потрібні громадянам безплатні консультації.

 

Великі дані та аналіз публічної інформації

Діджиталізація всіх сфер економіки, реєстрів, інфраструктури – привела до накопичення величезних масивів персональних даних про поведінку кожного жителя Землі. Інструменти штучного інтелекту дають можливість обробляти ці величезні масиви та надавати знеособлену інформацію замовнику – урядам чи корпораціям.

Додаткову суб’єктивну інформацію про цінності чи особистісні оцінки подій кожного користувача надають соціальні мережі, які набули масового поширення. Штучний інтелект на основі 30 постів чи дій в соцмережі може з досить високою ймовірністю спрогнозувати купівельні уподобання особи чи її політичні погляди. Детальні персональні дані стали основою для просування таргетованої реклами. Тепер кожен користувач Інтернету отримує рекламу відповідно до його уподобань, які проаналізовані системами штучного інтелекту. Адміністрації соціальних мереж постійно підозрюють у зловживанні персональними даними клієнтів та передачею їх третім особам.

Штучний інтелект та великі дані дозволяють проводити також таргетовані політичні кампанії – вибори чи протестні акції. Перемога Д.Трампа у 2016 році багато в чому була забезпечена мікротаргетингом у мережі Фейсбук. Референдум щодо Брекзиту так само був успішним завдяки індивідуальному донесенню повідомлень до виборців. Небезпекою є поєднання технологій мікротаргетингу із продукуванням та поширенням фейкового контенту. Коли фейкові новини відповідають базовим установкам особи, то її поріг критичного сприйняття відключається, і такій особі можна надсилати будь-які абсурдні повідомлення, часто з використанням мови ворожнечі.

На сьогодні для «Великого брата» не залишилося секретів про фінансові справи, покупки чи політичні погляди будь-якого жителя Землі. Мікрофони у смартфонах можуть підслуховувати наші розмови, а стільникові мережі фіксують наші точні пересування. Протидіяти поширенню смартфонів чи збору персональних даних нереально. Залишається обмежувати можливості для зловживань такими даними з боку урядів чи корпорацій – для заподіяння шкоди здоров’ю чи маніпулюванню масовою свідомістю.

Держава повинна мати контроль над своїм кіберпростором та персональними даними своїх громадян. Бази даних та реєстри повинні бути розміщені на фізичних серверах, які перебувають в українських юрисдикціях.

 

Еволюція камер спостереження

Технічний прогрес розширив функціонал камер спостереження. Раніше вони просто фіксували зображення, тепер стало можливим розпізнавання облич, реєстраційних знаків автомобілів, вимірювання температури та обробка цих масивів через системи штучного інтелекту. Спеціальні програми можуть визначати підозрілі моделі поведінки та фіксувати осіб, які поводять себе таким чином, для більш ретельного контролю їх пересування.

Програми обробки перехоплених телефонних розмов дозволяють проводити ідентифікацію особи по голосу, а також проводити контекстний аналіз та пошук по ключовим словам.

В Китаї працюють зв’язаними в єдину систему 170 мільйонів камер спостереження. Вони під’єднані до бази даних, яка може розрізнити обличчя більше ніж 1 мільярда осіб. У місті Москва встановлено 160 тис. камер з функцією розпізнавання облич. У Києві поки працює 6 тисяч камер.

Технології розпізнавання широко застосовуються в бізнесі. Сучасні смартфони пропонують біометричну ідентифікацію користувача по Face-ID. Охоронні компанії пропонують встановлення систем доступу до приміщень на основі розпізнавання облич, відбитків пальців чи сканування сітківки ока.

Збір біометричних даних вивів на новий рівень систему видачі документів, що підтверджують особу. Власне запровадження біометричних паспортів стало основним технічним чинником для підписання угод про безвізовий перетин кордонів.

В Україні працює система камер фіксації порушень правил дорожнього руху. Поки що встановлено 160 камер, але їх кількість буде збільшена. Камери спостереження фіксують перевищення швидкісного режиму та виїзд на смугу для громадського транспорту. В перспективі розширення їх функціоналу – фіксація виїзду на зустрічну смугу, порушення правил зупинки тощо.

Системи спостереження за громадянами та розпізнавання облич дозволяють правоохоронним органам знаходити та затримувати зловмисників. Водночас подібні системи контролю можуть бути використані урядовими структурами та спецслужбами для ідентифікації учасників законних протестних акцій чи політичних зібрань. Обмежити сферу застосування системи розпізнавання законодавчо – нереально.

 

Ситуація в Україні

Україна інтенсивно розвиває технічні можливості для запровадження нових діджитал-технологій. Згідно з планом Мінцифри у 2022 році понад 90% населення матимуть мобільний широкосмуговий доступ до інтернету.  У 2020 українці здійснили майже 4 млрд операцій з використанням електронного підпису. У 2020 році кількість виданих е-підписів сягнула 7,2 млн. Це на 69% більше, ніж у 2019 році — 4,3 млн. Українці впевнено переходять на користування електронними підписами, оскільки ним користуватися безпечно та зручно. Понад 10 мільйонів українців за рік скористалися порталом та додатком цифрових державних послуг “Дія”.

Виникає проблема із захистом персональних даних громадян, які вони вводять до реєстрів та баз даних. Особливо це стосується державних сервісів. Були зафіксовані неналежні умови зберігання даних на серверах кількох державних органів, які не запустили їх в експлуатацію без отримання сертифікатів захисту інформації. Громадяни не мають повної довіри до електронних систем та їх розпорядників.

Потреба у запровадженні нових діджитал-технологій має два виміри: внутрішній та зовнішній. Внутрішній перш за все базується на потребах держави як провайдера послуг та запитах громадян на покращення сервісів. Новації, які зачіпають інтереси мільйонів людей, повинні готуватися максимально прозоро та з тривалими обговореннями. Це перш за все стосується загального декларування, податкової амністії чи тим більше систем соціального кредиту.

У питанні запровадження ковід-паспортів Україна повинна перш за все погоджувати свої дії з країнами-сусідами та глобальними міждержавними організаціями. Представники України повинні наполягати на включенні в консультації всередині Єврокомісії навіть на етапі розробки нових європейських правил. Розуміння європейських трендів дасть можливість готувати в Україні нормативну базу, удосконалювати технічні регламенти та готувати громадян до запровадження нових обмежень і варіантів їх подолання.