ФОТО: www.zerohedge.com
Наприкінці лютого профільний комітет Верховної Ради України підтримав законопроект «Про засади державної політики у сфері енергетичної безпеки України». Зрозуміло, що до моменту прийняття документу та вступу його в силу його зміст може ще видозмінитися. Але у будь-якому разі, можна лише вітати ініціативу такого законопроекту, який давно вже є необхідним.
У найширшому розумінні, енергетична безпека держави включає велику кількість аспектів. Серед них: достатній рівень незалежності від іноземних постачальників енергоресурсів (як держав, так і окремих компаній) та достатність національних резервів енергозабезпечення, ефективність отримання та переробки енергоресурсів, фінансова самодостатність енергосектору, в тому числі належний рівень інвестування, обсяги втрат у споживанні та передачі енергії, рівень забруднення довкілля енергетикою, прийнятність цін енергопостачання для населення, рівень вдоволеності умовами роботи працівниками енергосектору тощо.
Цей перелік далеко не вичерпний для розуміння енергетичної безпеки. Але і з нього зрозуміло, що одночасно кілька центрів відповідальності впливають на реалізацію політики енергетичної безпеки держави. І водночас у нашій країні немає жодного відповідального за результати. Наче й усі працюють, а суттєвих результатів немає. Зрештою, як і відповідальних за провали.
І водночас постає питання – наскільки синхронно та злагоджено вони працюють з метою зміцнення енергетичної безпеки держави? Часто доводиться спостерігати таки собі броунівський рух – всі центри відповідальності наче й працюють, але тектонічних змін немає. Лише окремі покращення.
Прикладів можна наводити багато. Але обмежимось одним, про який, мабуть, знають уже всі в Україні – робота з протидії будівництву Північного потоку 2 та гарантування українського транзиту в майбутньому. Це історія не лише про транзит та доходи. Мова про майбутню роль України на європейській карті енергетичних відносин, що визначатиме зовнішньополітичну значущість та безпеку нашої країни.
Головну роль у вирішенні цих проблем сьогодні відіграє НАК Нафтогаз України. Активними учасниками процесів є Верховна рада, Президент, Міністерство закордонних справ, Міністерство енергетики та вугільної промислової. Але офіційно визначеної відповідальної посадової особи чи органу немає.
Ініціатива та добра воля Нафтогазу та інших учасників, звісно ж, вітаються. Але вони виникли на фоні відсутності інституційно оформленого механізму запобігання загрозам енергетичної безпеки та їх нейтралізації згодом. Вони виникли, бо у нас відсутній інститут єдиного координатора політики у сфері гарантування енергетичної безпеки. Бо системно ніхто на регулярній основі не оцінює перспектив та загроз енергетичній безпеці. І хтозна, можливо, якби такі механізми існували, то робота на випередження велась би раніше на основі оцінки існуючих ризиків та прогнозування можливих загроз.
І це лише один приклад. А таких – більше ніж достатньо. І саме з таких прикладів складається картина енергетичної безпеки після 27 років незалежності.
Але пізно – краще ніж ніколи. Згаданий законопроект пропонує саме створення системи імплементації енергетичної політики та методичну протидію загрозам з метою гарантування енергетичної безпеки України через конкретні управлінські механізми.
До слова, це не є якимось ноу-хау, а вже усталеною практикою багатьох країн, передусім розвинених. Наприклад, у США Закон про енергетичну незалежність та безпеку було прийнято у 2007 році. У структурі Державного департаменту є Бюро енергетичних ресурсів, яке афективно відповідальне за реалізацію політики енергетичної дипломатії. Цьому передувало 40 років обіцянок від майже кожного президента про прагнення енергетичної незалежності США з фактичною незмінністю внутрішньої енергетичної політики країни.
Подібне законодавство є і у інших розвинених країнах. Так, у Японії – Базовий закон про енергетичну політику прийнято у 2002 р. В низці країн є посади спеціальних уповноважених з питань енергетичної безпеки. Зрозуміло, що особливості відповідного законодавства змінюються залежно від енергетичного профілю країн: особливостей забезпеченості енергоресурсами та пріоритетів розвитку енергосектору. Окремі країни, наприклад, Чехія, Данія, мають посаду повноваженого з питань енергетичної безпеки. Можна наводити й інші приклади забезпечення консолідації інституційного механізму управління процесами гарантування енергетичної безпеки країн.
Зрештою, ідея органу відповідального за енергетичну безпеку не нова і для України. У 2005 році було створено Міжвідомчу комісію з питань енергетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України. Існувала й посада уповноваженого Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки. Проте, у 2014 році інститут міжвідомчої комісії було ліквідовано. А натомість не створено нічого іншого. І це на фоні очікуваних гострих дебатів із Росією після початку воєнної агресії.
Пропонований закон фактично визначає формування єдиної та скоординованої політики у сфері гарантування енергетичної безпеки. І в умовах, коли загрози енергетичній безпеці України загострюються, він є більше ніж актуальним та потрібним.
Андріан Прокіп, експерт програми “Енергетика” Українського інституту майбутнього