ФОТО: www.unn.com.ua
Ілія Куса, експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу
Невелика африканська держава Зімбабве, розкинута між мальовничими берегами Лімпопо та Замбезі неподалік величного водоспаду Вікторія, який вселяє трепіт кожного, хто стоїть біля нього, мало кому відома за межами африканського континенту, окрім як журналістам й академікам, які займаються Африкою, і старому поколінню європейців, частина з яких можуть пам`ятати цю країну за її старою назвою, більш звичною для їхнього вуху – Південна Родезія. Якщо ви колись захоплювалися пригодницькими романами Генрі Райдера Хаггарда про хороброго, рішучого та невловимого солдата удачі Алана Куотермейна, тоді ви точно знаєте, на що схоже Зімбабве. Краса африканських прерій, поєднана з різнобарвними полями диких квітів і рослин, багатство тваринного світу, який нібито лишився незайманим, практично не зіпсований плином часу та урбанізацією. Водоспади, невеликі плато та трав`янисті пагорби викликають відчуття справжньої дикої свободи первісного світу.
Зімбабве прекрасно ілюструє трагічність багатьох африканських народів: неймовірне, навіть здебільшого фантастичне, багатство природи на тлі жалюгідного, бідного і зубожілого населення. Величезні запаси мінералів на тлі нестачі води, світла, газу та базових товарів першої необхідності. Автомобілі, завантажені до самого верху золотом і діамантами, які потім кораблями тоннами прямують до багатої Європи, та десятки тисяч дітей, які підбирають монетки з брудних вулиць своїх селищ, щоб принести батькам, які зможуть купити воду та бодай-якусь їжу. Так виглядає значна частина Африки, і Зімбабве тут не виключення. Роки колоніального правління, яке змінилося ейфорією від деколонізації і здобуття бажаної свободи, а потім знову десятки років диктатури та гноблення, тільки тепер замість білих гнобителів – свої власні правителі, лідери революції, яка принесла народу ефемерну свободу. Таким є невелике Зімбабве.
Вчора у цій країні сталася ще одна історична подія, яка увійде до цього ланцюжка подій «колонія-свобода-диктатура»: місцеві жителі вперше в своєму житті пішли на вибори. Зімбабвійці вперше побачили виборчі дільниці, виборчі списки, фотографії кандидатів та їхні програми, побували на передвиборчих мітингах і взяли участь у прямих виборах своїх правителів. На перший погляд, це стало величезним кроком уперед для цієї країни, яка багато років була позбавлена можливості бодай-якось впливати на політику держави. Імпровізовані виборчі дільниці, старий подряпаний папір, на якому надруковані чорно-білі фотографії людей, про існування яких люди вперше дізналися, купа поліції, яка охороняє процес голосування і нікого не розганяє. Без сумніву, картинка, яку вчора транслювали з Зімбабве разом із щасливими та оптимістичними коментарями людей на вулицях і дільницях дають підстави вважати, що нарешті ця колись одна з найперспективніших і багатих країн Африки знову займе своє гідне місце у регіоні.
Втім реальність дещо інакша. Вона криється у деталях, у більш глибинних проблемах, які все ще сидять у головах людей, і навіть не завжди на вулицях чи у великих урядових палацах. Хоча сам факт виборів є без сумніву прогресом для політичної еволюції Зімбабве, вони мало на що вплинуть і навряд чи призведуть до тих тектонічних зсувів, які необхідні країні для того, щоб вибратися з соціально-історичної і ментальної пастки, в яку вони потрапили через десятки років неволі, страху, пасивності та відсутності альтернатив. Так, вибори у Зімбабве засвідчили рекордну кількість людей, які бажають стати президентами. «Цілих 23 кандидати зареєструвалися на вибори!» – з радістю і деякою ейфорією проголошують західні журналісти, коментуючи вибори у цій країні. Втім, щойно довжелезний список кандидатів потрапив на стіл перед виборцем, більшість з них не вагаючись поставили галочку навпроти політика, якого дуже добре знають – чинного президента та колишнього віце-президента Еммерсона Мнангагви. Ефемерна, але така знайома та звична «стабільність», яка дуже відома й українцям, перемогла.
Це цілком зрозуміло. Більшість людей психологічно більше схиляються до стабільності. Це і поєднує Зімбабве та Україну. Комфорт щоденної рутини, спокій і безпека знайомої одноманітності та спокій від повторення одних і тих самих дій і ритуалів завжди переважають хаотичні, швидкі та радикальні зміни, які, на думку багатьох, обов`язково несуть у собі невизначеність, невпевненість у майбутньому та кризи. Вибори у Зімбабве, чи вибори в Україні – люди завжди обирають звичну для себе модель життя, навіть якщо вона має очевидні прогалини та негативні сторони, як-от відсутність реформ і корупція в Україні, чи жорстока диктатура та бідність у Зімбабве. Еммерсон Мнангагва переміг на виборах не тому, що обіцяв країні щось якісно нове, а тому що він – частина старої системи, багаторічний, дещо заржавілий, гвинтик державного апарату, якого всі добре знають. На відміну від інших кандидатів – молодих, амбітних, але таких недосвідчених – Мнангагва має дуже великий козир: магічну силу постреволюційної внутрішньої легітимності. Як і з «ветеранами Майдану» в Україні, революціонерами Фіделя Касто на Кубі, так і з учасниками антиколоніального повстання 1970-х років у Зімбабве, це неймовірно важливий фактор, який визначає, хто має моральне і політичне право керувати, а хто – бути підкореним.
Новий президент Зімбабве зіграв неймовірно вдалу політичну партію. По-перше, він зумів переконати усіх (включаючи міжнародну спільноту) у тому, що він уособлює «життя по-новому» після 40 років диктатури Роберта Мугабе. Очоливши військовий переворот минулого року, Еммерсон Мнангагва став символом змін, хоча лишається представником тієї самої «старої гвардії», яку всі ненавиділи за часів Мугабе. При цьому навіть якщо він не переконав когось у щирості своїх обіцянок «все змінити» та «демократизувати» країну, він щонайменше створив доволі привабливу вітрину, яка виявилася достатньою для інвесторів і бізнесменів.
По-друге, Еммерсон Мнангагва став жертвою, мучеником. Він зумів уникнути небезпечного ярлика «військової хунти», організатора незаконного перевороту, представивши все як волевиявлення народу. Переворот розпочався після того, як його звільнили з посади і він тікав з країни у вигнання. Це дало йому ореол жертви, який він використав, щоб виправдати своє втручання у політику. А те, що саме він став ініціатором перевороту, змусило народ видихнути з полегшенням: ненависний диктатор Роберт Мугабе та його ексцентрична дружина Грейс нарешті більше не проблема для них, а це значить, що їм більше не потрібно корити себе за те, що вони не виходять на вулиці боротися з владою. За них цю справу зробив «Крокодил», як часто називали Мнангагву через страшні чутки про те, як він катував і викрадав інакодумців.
По-третє, новий президент Зімбабве консолідував еліти навколо себе. Будучи представником системи, йому не важко було заручитися підтримкою еліт, не провокуючи розвал будинку, який збудував Роберт Мугабе. Сам екс-президент спокійно живе у своєму маєтку і навіть прийшов на дільницю віддати свій голос. 94-річний Мугабе навіть радий, що пішов з посади, адже тепер він нарешті зможе дожити свої роки у спокої і тиші, позбавлений постійних інтриг і забаганок своєї дружини Грейс. При цьому, йому не доведеться бачити крах своєї системи, адже на чолі її стоїть його ж колишній заступник і близький соратник, який точно не піде на жодні зміни. Для такого старого ветерана, як Мугабе, нічого не може бути кращим, аніж лишити по собі спадок, який житиме і після нього.
Втім новому президенту все-таки доведеться піти на певні зміни системи, якщо він хоче втриматися на своїй посаді. Економічні та фінансові проблеми, у які занурилася країна, вимагають рішучих дій. Понад 70% населення країни живуть за межею бідності, а країна банкрот. У Зімбабве навіть фізично не вистачає валюти. У Мнангагви є стартовий кредит довіри, який може дозволити йому здійснити реформи, щоб знову відкрити країну світові та прорвати багаторічну ізоляцію.
Крім того, переворот, хоча і не призвів до суттєвих змін, серйозно похитнув систему. Нові обличчя засвітилися у політиці, а опозиція набула впевненості у собі. Головний опозиційний кандидат на виборах у Зімбабве – молодий Нельсон Чаміса – став новим противником Еммерсона Мнангагви. Але у нового президента не буде стільки ж поля для маневру, як було у Мугабе. Будь-які репресії знову викличуть негативну реакцію світу та повернуть Зімбабве у розряд країн-вигнанців. Новому президенту це не потрібно, інакше економічні проблеми поховають усю його систему разом із ним. Але навряд чи цей президент піде на такий крок. Людина, яка настільки сильно вмонтована в систему і стала продуктом епохи, з якою асоціюється сама система, не піде проти неї ніколи. Мнангагва – ставленик військових і сам колишній начальник спецслужб. Навіть якщо йому в якийсь день раптом в голову прийде думка про необхідність демократизації країни заради її економічного розвитку, за його спиною в цей момент будуть стояти генерали на чолі з головним «босом» – Константіном Чівенгою. Саме він здійснив переворот у столиці. Саме завдяки його підтримці Мнангагва опинився сьогодні у кріслі президента. Сам Чівенга став віце-президентом.
Не менш песимістична ситуація і на міжнародній арені. Новий президент намагається будь-що отримати міжнародну легітимність, переконуючи країни регіону та світу, що вибори пройшли правильно і чесно, а він сам буде робити усе, щоб «відкрити Зімбабве для бізнесу». Однак така перспектива подобається не усім, і Еммерсону Мнангагві потрібно буде попрацювати, щоб залучити в країну інвестиції. Це створює вікно можливостей для глобальних гравців, що несе й політичні ризики. Наприклад, ризик конфронтації між Китаєм і Сполученими штатами за контроль над Зімбабве. За роки правління Роберта Мугабе, китайці практично захопили країну та закріпилися тут економічно. Однак усунення Мугабе з посади послаблює систему, яка так добре працювала з Пекіном. Це дає нові карти в руки Вашингтону, який може активізувати свою африканську політику через посилену після виборів опозицію на чолі з Нельсоном Чамісою. Союзниками США у цьому питанні можуть виступити й французи. Китай сподівається, що Еммерсон Мнангагва, як соратник Мугабе і політик, який також вибудовував стосунки з Пекіном, і далі буде лояльним. Однак жага до грошей і прагнення вирватися з боргової ями та подолати економічні негаразди можуть штовхнути нового президента убік інших глобальних гравців.
Наскільки вдалим буде правління нового президента для країни покажуть перші півроку. Але вибори уже засвідчили як низьку якість зімбабвійських еліт (точніше, їхню відсутність), так і політичну інфантильність і не готовність населення до змін. Відтак, Зімбабве отримали президента і партію, які були з ними роками. Тому жодних серйозних змін від історичних виборів чекати не варто. Зімбабве потребує ще одного соціально-політичного землетрусу, який би похитнув систему ще раз. Лише за таких умов можна очікувати, що країна повернеться до статусу найбагатшої в Африці та вирветься з соціально-економічної пастки.