Як науковцям України інтегруватися у світову спільноту

Коментар наданий для texty.org

Які кроки потрібно зробити українському уряду, щоб допомогти вітчизняним науковцям краще інтегруватися у світову наукову спільноту?

Микола Скиба, експерт з питань освіти Українського інституту майбутнього

Говорячи про науковців, які здійснюють актуальні дослідження, зазначу, що вони вже інтегровані у світовий простір. Більшість з них беруть участь у короткострокових проектах і в повній мірі користуються польськими чи німецькими лабораторіями, де присутні найсучасніше обладнання і реактиви. 

Хтось виїздить практично назавжди, втрачаючи зв’язок з українським науковим середовищем. Часто ті ж проактивні дослідники залучають в Україну солідні гранти за програмою “Горизонт 2020”. В Україні досі працюють науковці з високим індексом Гірша, водночас з публікаціями у виданнях, що входять до бази SCOPUS, трохи складніше (з огляду на володіння мовами і необхідності віднайдення актуальної тематичної ніші). Наприклад, роботу фізика Сергія Шарапова Інституту теоретичної фізики ім. Боголюбова НАН цитував один з лауреатів Нобелівської премії, Дунган Холдейн.

Проблема української науки і загалом суспільства у тому, що рішення приймають пострадянські управлінці з рисами партійного діяча, міцного господарника і невизнаного генія. 

Вони маніпулюють колишньою славою університетів та дослідницьких інститутів, не пропонують стратегій розвитку. Адміністрація ВНЗ ділиться роботою і підтримує лабораторії тих, хто “свій”. 

Десятки науково-освітніх підрозділів у сукупності утворюють потужний потенціал, з яким можна братися за розв’язання багатьох актуальних проблем сучасності. Проте на практиці всі вони працюють в повній дезінтеграції. Кожен сам за себе.

Ті, які не спроможні запропонувати щось вартісне для світового простору, активно продукують паралельну реальність, що не має доказової бази і має усі ознаки псевдонауки. Це можна було би вважати прикрим курйозом, але на сьогодні саме вони задають правила, згідно яких працюють наукові інституції. Саме вони представляють країну на міжнародних перемовинах.

Користуючись благословенням “лептонних богів”, і цілком конкретним посадовим становищем, “невизнані генії” займають агресивну позицію щодо тих дослідників, які, дотримуючись етичного кодексу вченого, сигналізують суспільству про випадки псевдонауки та плагіату. Одна з резонансних справ – позов Юрія Теслі, декана факультету інформаційних технологій КНУ імені Тараса Шевченка до старшого наукового співробітника Інституту математики Національної академії наук України Ірини Єгорченко, яка назвала його псевдонауковцем. За запитом адвоката Єгорченко п’ятеро вчених-фізиків провели позасудову експертизу цієї теорії та дійшли висновку, що, справді, вона має псевдонауковий характер. “Автор демонструє незнання фізичних законів і повне ігнорування результатів фізичних експериментів, які проводилися тисячами вчених протягом сотень років”, – йдеться у висновках експертів.  От непокоїть людину слава Ейнштейна і вона вирішує заперечити його теорію відносності. Ба більше, це ще й викладається студентам КНУ ім. Шевченка як останні наукові досягнення. На думку вже згаданого Сергія Шарапова, така практика підриває довіру до країни загалом та її наукових інституцій. Відповідно, велика ймовірність, що наукові ступені і дипломи такої системи освіти не будуть визнані у світі. Отже, це зменшує шанси для добросовісних науковців.

Що можуть у цьому контексті органи влади, що репрезентують державу? Вони повинні щонайменше ввести надійні фільтри проти спроб узаконення псевдонаукових концепцій через захист дисертацій. Йдеться не про те, щоби покарати одних і задовольнити амбіції інших. В українському середовищі варто плекати норми, за якими працює світова наука.

Для цього потрібні носії таких норм, які прийняли їх не з конформізму, а розуміючи практичні переваги. Отже, потрібно виділяти кошти саме на підвищення академічної мобільності: стажування, участь у проектах, конференціях. Скажімо, в провідних університетах донедавна фінансування відряджень для участі у конференціях передбачалося лише для професорів і докторів наук. Інші співробітники –  за свій рахунок. Але мобільність критично важлива саме на початку кар’єри, коли дослідник напрацьовує коло корисних контактів. Дуже потрібно розвантажити від бюрократії процес оформлення закордонних відряджень та стажувань. Не менш важливо в Україні проводити заходи, що можуть зацікавити вчених світового масштабу. Це можуть бути відкриті конкурси наукових тематик, куди колег з-за кордону можна залучати як менторів, членів журі. “Уряд міг би вже зараз скасувати десятки  бюрократичних обмежень на наукову діяльність – від недолугих правил захисту дисертацій, багатотомного звітування в кінці року, до митних бар’єрів для отримання реактивів і матеріалів, що не виробляють в Україні”, – наполягає науковий співробітник Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України Олексій Болдирєв. Де-юре з подібною ініціативою може виступити Науковий комітет Національної ради з питань науки і технологій, персональний склад якого затверджено минулого року. Але цей орган досі не запрацював на повну потужність. Слід також брати до уваги, що міжнародне грантове фінансування надалі скорочуватиметься і буде доступним лише для молодих дослідників або для research excellence, який майже неможливий у зв’язку з інфраструктурним відставанням. Тож очікуємо на старт роботи Національного фонду досліджень і повернення ключових лабораторій.

Як вибудувати ефективну систему взаємодії науковців та бізнесу в Україні, щоб обидві сторони були у виграші?

Відповідь на це запитання безпосередньо пов’язана із попереднім. Адже важливо хто формує правила гри і має повноваження ухвалювати рішення: адміністративні, кадрові, фінансові та такі, що впливають на зміст досліджень та затвердження їх результатів. Токсичність тих чи інших інституцій у науковій сфері отруює бізнес або викликає у нього захисну реакцію. І те, і інше на системному рівні перешкоджає продуктивній співпраці підприємців і дослідників. Можна назвати приклади компаній, котрі створюють дослідницькі відділи (R&D) і лабораторії у своїй структурі і “хантять” туди усіх спроможних вчених у певній царині: від бджільництва і біології до аналітичної математики. В окремих корпораціях дослідники мають значну інтелектуальну свободу і можливість працювати над довгостроковими проектами, але результати їх розробок залишаються корпоративним надбанням. Якщо R&D працюють в Україні, то ефект на креативний потенціал міста, де вони розташовані, відчутний.  Є ще практика платформ-агрегаторів, якими оперують некомерційні організації, що вивчають потреби бізнесу. Вони беруть кілька ключових викликів і запрошують науковців до їх розв’язання. Але на сьогодні така форма теж ще далека від оптимальної. І бізнесменів, і науковців варто готувати до продуктивної і взаємовигідної співпраці. Це можливо за умови присутності такого агента як громадські  спільноти, що розуміють цінність наукового пізнання світу. Відтак у науковців з’являється соціальний капітал, що дає їм шанс набути суб’єктності у взаєминах як з державними структурами, так і бізнесом. Наявність зацікавленої, проактивної громади та якісного менеджменту, що представляє інтереси спільноти, створює передумови для створення певної екосистеми, яка і надасть сталості процесу взаємодії бізнесу і науки. Безумовно, у такій системі має бути місце і університетам, і місцевому самоврядуванню. Але, якщо брати український контекст, перед тим необхідно радикально оздоровити менеджмент навчальних закладів. Альянси згаданих авторів уможливлять започаткування освітніх програми, що дадуть як мінімум спільний словник бізнесу і науці, та дозволять налагодити міжособистісні контакти представникам цих світів. Скажімо, представникам бізнес-структур варто зрозуміти що таке наукове пізнання світу і для чого воно принципово потрібно, що таке наукометрика і як нею користуватися. Їм варто знати, що тепер відбувається у сучасному світі науки. А науковцям – краще зрозуміти економіку, психологію бізнесу і основи якісної комунікації, та зорієнтуватися у ключових бізнес-моделях.