Українська влада та Саакашвілі на шляху в безодню

Джерело: “Хвиля“

Виходом Михайла Саакашвілі на волю з зали суду закінчився черговий раунд епічної в своїй абсурдності вистави боротьби колишнього президента Грузії з українською владою. Формально нічого страшного не сталося — всього лише підтвердження тези про свободу судової влади в Україні. Генеральний прокурор вже заявив, що його відомство буде подавати апеляцію, а слідчі ДПУ вже викликали пана Саакашвілі на допит. Насправді ситуація з кожним днем стає дедалі гіршою і, якщо ще кілька місяців тому можна було обирати між негативним і позитивним сценарієм розвитку ситуації, то сьогодні вибір доведеться робити між поганим і дуже поганим. Однією з причин цього є “дискретність планування”: замість опрацювання послідовності дій влада (та й сам Саакашвілі) реагують на проблему “тут і зараз”, не особливо замислюючись над перспективою та наслідками.

Багато маленьких помилок, що ведуть до великої біди

Де-факто криза з Михайлом Саакашвілі почалася з моменту надання громадянства грузинському екс-президенту. Сьогодні ДПУ підозрює колишнього грузинського президента у вчиненні злочинів, передбачених цілим списком статей КК. Але ще в січні 2016 року президент України П. А. Порошенко так говорив про своє рішення запросити старого друга в Україні: “Жодної Загрози суверенітету, територіальній цілісності або незалежності держави з боку Саакашвілі я не бачу й не побачу…”.

А далі було позбавлення громадянства, спроби недопущення на територію країни, погрози заарештувати, біг дахами, зіткнення з поліцією у наметовому містечку і, нарешті, суд, який зрештою закінчився нічим.

Найцікавіше, що в кожного разу після кожної невдачі спікери від влади стверджували, що, мовляв, нічого страшного не сталося і їхній провал всього лише є частиною надзвичайно мудрого плану, що дозволяє уникати великої кількості жертв. І кожен раз погрожували, що “а от далі буде жорстко”. Так кілька разів поспіль.

Дійсно, якщо розбирати випадки дискретно, що не зіставляючи те, що відбувається, з попередньою активністю і можливими варіантами розвитку ситуації, логіка в заявах є. Але ось біда: навіть безпідставний обиватель рано чи пізно починає оцінювати результати “в комплексі”.

Щоб підбити проміжні підсумки протистояння влади та Саакашвілі, я спробував сформулювати цілі, окреслити отримані результати й принесені задля них жертви. На початку тексту я використовував слово “раунд” як визначення етапу розвитку кризи — що ж, є сенс і далі оцінювати те, що відбувається за лекалами боксерського поєдинку, де один пропущений удар може нічого не означати, але безліч навіть слабких ударів можуть привести до перемоги або поразки (залежно від того, з якого боку дивитися).

Очевидно, що цілями влади в пікіровці з Саакашвілі було:

• прибрати грузинського президента з української політики;
• в ідеалі прибрати з території країни;
• якщо вказане вище не вдасться — обмежити в пересуваннях, діях (ті ж спроби арешту в недалекому минулому).

Мета Михайла Саакашвілі була прямо протилежною: повернутися в Україну і повернутися в українську політику.

Історія протистояння останніх місяців має кілька яскраво виражених періодів. Фактично вже пройшов перший “аматорський” боксерський бій з трьох раундів. Його результати для наочності звів у невелику інфографіку.

Уся інформація, як кажуть, у наявності. Влада не досягла жодної з поставлених цілей, Саакашвілі та його спонсори навпаки домоглися і повернення в Україну, і повернення на перші шпальти газет.

Крім того, держава ситуацією з Саакашвілі послідовно дискредитувала себе, показавши:

• що кордони країни — річ умовна — можна прорватися через прикордонний перехід і тобі за це нічого не буде;
• найбільш авторитетні силові структури держави не можуть забезпечити в столиці (!) доставку однієї людини з пункту А в пункт Б;
• будь-які, навіть найжорсткіші звинувачення з боку керівників силових структур на практиці можуть виявитися нічим — навіть український суд не побачить у списку підозр діянь, що становлять загрозу та потребують ізоляції підозрюваного.

Крім того, влада, демонструючи своє безсилля, заплатила за спектакль принаймні 28-а побитими співробітниками силових структур. Тобто продемонструвала, що якщо дуже хочеться, то можна “дати по голові” співробітнику МВС, ГПУ, СБУ, УДО (згадаємо захоплення комітету ВР) і, найцікавіше, тобі за це так само нічого не буде.

На цьому мені заперечать, що мовляв, “жертви” були і з іншого боку, є навіть затримані. Так, є, але якщо судити за пресою, під затримання не потрапив жоден із основних соратників Саакашвілі. Тому розбиті голови або навіть судові вироки щодо рядових прихильників грають на користь якраз колишньому грузинському президенту. Громадяни будуть звинувачувати в своїх бідах не опозицію, яку вийшли “захищати”, а “злочинну владу”. Друзі, знайомі потерпілих (навіть нейтрально налаштовані) посядуть аналогічну позицію.

Побиті силовики, їхні товариші за службою, яким пощастило ухилитися від кулака, кругляка або палиці навряд чи стимулюватимуть лояльність до влади. Адже з погляду пересічного прикордонника, який стояв на переході і не міг діяти за статутом, з погляду співробітника МВС влада не дає відповіді на просте запитання “А навіщо все це було?”. Навіщо було влаштовувати шоу, якщо головний персонаж ходить на волі, а за нанесення травм “співробітникам при виконанні” ніхто не був покараний. Це демотивує силовий блок — співробітники силових структур десять разів подумають, чи варто напружуватися, виконуючи чергову вказівку — якщо виявиш ініціативу, тебе ж можуть “призначити” винним, а можеш і просто так “по голові” заробити.

І, нарешті, ніщо так не мотивує противників будь-якої влади в будь-якій країні, як демонстрація безсилля, нелогічної поведінки з боку владних інститутів. Особливо, якщо мова йде про погрози застосування силових заходів. Тут або мовчи, або роби.

Причини та наслідки

Знову повертаємося до риторики представників ДПУ, АП, ВР, СБУ. Щоразу після раунду вони цілком логічно й обґрунтовано говорили, що нічого страшного не сталося. Але, якщо дивитися з очків за “трираундовий бій” — очевидно, що влада програє всуху.

Коріння проблеми, на мій погляд, у небажанні (або, що ще гірше — нездатності) розробляти довгострокові плани, оцінювати ризики, можливості, наслідки своїх дій. Як наслідок епопея з Саакашвілі у багатьох зацікавлених персонажів складається з набору не пов’язаних між собою епізодів. Де-факто кожен новий акт розгортається в сценарних рамках, заданих раніше, і є логічним наслідком минулих подій.

Сьогодні триває розслідування кримінальної справи, за якою намагалися затримати, затримали, але не втримали М. Саакашвілі. Прямо як у Г. Сковороди “Світ ловив мене, та не спіймав”. Якщо розслідування закінчиться нічим, або в кращих українських традиціях провадитиметься роками, проблеми будуть рости, як снігова куля — згадаємо характеристику, яку дав грузинському другу український президент — той не буде терпляче чекати, нічого не роблячи. Кожен новий день працює проти в влади, але водночас зайвий поспіх може призвести до розвалу справи в суді, тим паче, що правки Лозового до КПК, набувають чинності й істотно ускладнюють позицію слідства, пізніше — обвинувачення. Ситуація патова, виходу з якої без репутаційних втрат для президента України і Генпрокурора я не бачу. Якщо порівнювати розвиток подій з боксом, “перемогти за очками” вже не вийде — потрібен сильний удар, що нокаутує суперника. Але в умовах тотальної недовіри з боку суспільства такі методи не можна назвати безпечними. Та й Саакашвілі, повторюю, намагається грати на загострення.

Можливо, це довга гра?

Є ще одна версія, яку висловили в коментарях до моїх постів. Вона має право бути озвученою попри майже фантастичні стартові припущення. А якщо вся метушня навколо Саакашвілі є нічим іншим, як “грою в довгу” з боку Петра Олексійовича Порошенка? Адже в умовах слабких електоральних позицій панівної коаліції та президента питання виграшу виборів зводиться не до того “скільки наберу я”, а до того “скільки набере опонент”. Михайло Саакашвілі має рік на розкрутку “опозиційного” руху, грає на почуттях і потягу  до чудових вистав пересічних громадян. А це поле заслуженого ветерана українського політичного Олімпу — Юлії Володимирівни Тимошенко. Тобто “Рух нових сил” в процесі свого розвитку рано чи пізно почне відбирати електорат у “Батьківщини”. Розділити рейтинг “серцевих” навпіл — непогана альтернатива для президентського оточення. Зрештою технологія “розтягування електорату опонента” придумана не сьогодні та не вчора.

Але навіть якщо допустити, що провадиться така “гра в довгу”, влада ходить по лезу ножа, дискредитуючи в очах громадськості та міжнародних партнерів один державний інститут за одним. Такими темпами можна поховати себе до того, як прийде та сама “година Ч” для результативного ходу у відповідь. Адже Саакашвілі з таким самим успіхом може зіграти довгу гру не тільки з Порошенком, а й з Тимошенко. Наприклад, розіграти схему Тимошенко — президент, Саакашвілі — прем’єр. Ясна річ, що союз двох харизматичних популістів буде недовгим, але йому цілком під силу буде звалити Петра Порошенка з посади президента.

У будь-якому разі фактор Саакашвілі в українській політиці — вже надовго. Очевидно, що Саакашвілі в Україні завжди буде потрібен більш потужний союзник, спираючись на ресурси якого він міг би просувати свій порядок. Без такого союзника у Саакашвілі не вистачить ресурсів, щоб висунутися в першу лігу української політики. Однак його дії самі собою сприяють зміні конфігурації першої ліги.