Для Кремля очевидним є глухий кут Мінська-2 в його теперішньому вигляді.
Ігар Тишкевич, аналітик Українського інституту майбутнього, дав компетентну оцінку ситуації у публікації інформаційно-аналітичного порталу “Хвиля“.
Путін зробив гучну заяву про можливість розміщення миротворчого контингенту ООН на Донбасі.
Таку пропозицію оперативно підготували представники російського МЗС. Україна обмежилася заявами політиків, обіцянкою виступити зі своєю ініціативою щодо миротворців, запевняючи в пресі, що “міжнародна підтримка країни” непорушна. Постала загроза формування небезпечного для нашої країни порядку в обговоренні російської агресії, про що я писав у публікації “На що покладається Путін, підтримуючи введення миротворців ООН на Донбас“.
Подальший розвиток подій показує, що відсутність швидкої реакції та виразної гри Києва вже формує навіть не порядок, а алгоритм, за яким розвиваються події.
Ідея Путіна
Повністю повторювати те, що написав тиждень тому вважаю безглуздим — даю посилання на згаданий вище текст і, для тих, у кого немає бажання читати детально, зупинюся на основних тезах ідеї Путіна.
Для Кремля очевидний глухий кут Мінська-2 в його теперішньому вигляді:
- погодитися на “українське прочитання” пунктів договору, де спочатку безпека та контроль над кордоном, Москва не може;
- проштовхнути, без зміни ситуації, свій варіант із послідовністю: вибори, потім (може бути) безпека, а у далекій перспективі межа — можливості не має;
- надії на зміну політичного тла внаслідок виборів в США, Франції та Німеччині залишаються добрими казками.
Натомість санкції тиснуть, Росії необхідно продемонструвати ефективність своєї політики (насамперед в очах свого населення напередодні виборів 2018) і при цьому максимально закріпити свою “зону інтересів”, зокрема залишаючи важелі впливу на українську політику.
Лінійного підходу до вирішення такої проблеми немає, тому Кремль вирішив грати на улюблену тему західних політиків, які люблять розмірковувати про “кроки у напрямі до мети”, “прогрес”. Путін виходить з ініціативою введення миротворців на Донбас, РФ виводить на свою територію частину коштів РЕБ (про що, не перевіривши інформацію, українські політики одразу говорять у ЗМІ), а пропозиція щодо формату миротворчої місії передається ООН.
Таким чином Російська Федерація продемонструвала той самий “прогрес” і “маленькі кроки у напрямі до миру”, що стає відправною точкою для подальших розмов, де вже обговорюється не сутність кризи (окупація частини території), а “мирні пропозиції Кремля”.
МЗС Німеччини повідомляє, що вони “раді заявам щодо миротворців”. Нагадаю, що в 2015 році після аналогічної ініціативи Петра Порошенка була отримана однозначна відповідь від Комісара ЄС із розширення Йоханнеса Гана: “Брюссель не зацікавлений у поліційній операції в Україні“. Сьогодні ситуація інша, Путін і Меркель обговорюють ідею “блакитних барв” у телефонній розмові, після якої ЗМІ повідомляють, що російський президент має намір внести корективи до своїх пропозицій і вже не виступає проти розширення дії місії на території ОРДЛО.
А за день керівник МЗС ФРН, пан Зігмар Габріель заявляє, що у разі “100% припинення вогню” можуть бути поступово зняті санкції з РФ. Підкреслюю: не в разі деокупації та повернення Криму, а в разі 100% припинення вогню і крапка.
Крім країн ЄС, МЗС Росії працює і в американському напрямі: до Держдепу відправляється поетапний план “нормалізації відносин” між країнами. Природно, що серед великої кількості пунктів будуть також теми України, тим паче, що Волкер із Сурковим позначили позиції сторін під час своєї нещодавньої зустрічі. Сьогодні надходить інформація про те, що США готові фінансувати миротворчу місію на Донбасі, принаймні так стверджує пані Климпуш-Цинцадзе. 11 вересня впливове американське видання The National Interest виходить зі статтею Стівена Пайфера “Варто розглянути пропозицію Путіна щодо миротворців ООН“.
Також є натяки на підготовку змін на окупованій території: за даними “Новостей Донбасса” Росія готує заміну для Захарченка та Полотницького. Замість одіозних “лідерів терористів” перед суспільством постануть нові “керівники регіону”. У ДНР може отримати посаду Олександр Бобков, який до 27.11.2014 був депутатом Верховної Ради України. У ЛНР — громадянин України, лідер чинної на підконтрольній Києву території партії “Союз лівих сил” Василь Волга. Щоправда, це не перші заяви, і, можливо, не останні, бо сама думка про заміну одіозно-токсичних фігур є логічною з боку Кремля, адже так Кремль вибиває з рук України та Заходу аргументацію про те, що не можна домовлятися з вбивцями.
Те саме джерело “Новостей Донбасса” заявляє, що під час поїздки окупованими територіями Владислав Сурков рекомендував сепаратистам “готуватися до реінтеграції”.
Таким чином, чітко простежуються контури російської комбінації, алгоритм якої можна спрощено описати наступним чином:
- Росія подає ідею щодо миротворців і проводить її через ООН. В ідеалі отримує шестимісячний мандат на лінії розмежування. Якщо ж ні, то йде на компроміс, погоджуючись із частковим розширенням географії та фактично контролюючи кордон (НЕ пунктів пропуску — кількох сотень кілометрів “поля”, якими можна спокійно їздити).
- Проводиться обмежене виведення військ (природно, тих підрозділів і тієї техніки, які потрібні Росії). Але навіть це мовою європейських дипломатів називається “прогресом”.
- У разі ухвалення рішення про введення миротворців Росія перехоплює ініціативу в переговорах щодо Мінська і, якщо в законодавстві України не будезазначено термін окупації Донбасу, отримує можливість знову “вийти за дужки” процесів — виступити як посередник і країна, формально не залучена до конфлікту.
- Після початку роботи миротворчої Місії РФ і “партнери” з “Нормандської четвірки” (можливо, і США) будуть вимагати демонстрацію “доброї волі від Києва“ —кроків назустріч. Такими можуть бути вибори на Донбасі. Не обов’язково парламентські (вибори депутатів ВР), але навіть місцеві, які будуть визнані європейськими партнерами як легітимні. Тим паче, що (читай вище), Кремль готує нову владу, де основні гравці формально приїдуть із “підконтрольної Києву території”. В такому випадку українській стороні буде надзвичайно важко не погодитися з проведенням і визнанням результатів виборів. Якщо ж Україна буде наполягати, то є “фінансовий” важіль тиску — до кінця 2019 року країна мала виплатити 12,8 мільярда доларів держборгу (пам’ятаєте історію про реструктуризацію у 2014?). Без додаткових зовнішніх запозичень це зробити складно, а “спонсори” України за сумісництвом є “партнерами“ по “Нормандському формату”. Подібна ситуація склалася влітку 2015, коли Київ здебільшого врятувала лише доповідь з МН-17.
Внаслідок такої комбінації вже до кінця 2018 року Росія може отримати:
- миротворчу місію на Донбасі, яка не перешкоджає здійсненню комунікації (і доставці вантажів) із терористами — в ідеалі не контролює кордон;
- минулі вибори та поява нового керівництва “ЛНР” і “ДНР”, з якими Києву доведеться розмовляти безпосередньо. Це буде закріплено зокрема в документах щодо пролонгації миротворчої місії — саме для цього Кремль висуває термін 6 місяців — рано чи пізно вибори будуть і будуть нові підписи;
- після введення “нової влади” ОРДЛО до переговорного процесу, РФ знову позиціонує себе лише в якості “посередника-миротворця”. При цьому зберігає всі важелі впливу на фактично окупованій нею території;
- внаслідок того, що зазначено вище, РФ (і її партнери в ЄС) піднімають питання про поступове скасування санкцій і процес починається з найбільш чутливих для Росії галузей: технології, фінансові ринки;
- на тлі потепління відносин Росії з ЄС і США проблема Криму відходить в тінь за аналогією з “різким неприйняттям” окупації країн Балтії Радянським Союзом: начебто усе пам’ятали, але навіть на політичних картах країн Заходу були присутні Литовська, Латвійська й Естонська РСР.
Подальше продовження сценарію можливе лише в одному форматі —російському прочитанні Мінська-2, де контролю Києва над територією передує політична реінтеграція регіону. Тобто ми отримуємо в парламенті фракцію з 20-30 особами, які, власне, призначені Москвою. У будь-якому разі кроки Києва щодо посилення політики або зміни формату будуть сприйматися негативно, зі звинуваченнями в намірі “ескалації конфлікту та новому виведенні його в активну фазу”. У такому разі можна дочекатися повного абсурду — введення санкцій щодо України за агресивну політику. Для такого, звичайно, потрібно “докласти зусиль” самим українським політикам, але скандал із Саакашвілі наводить на думку, що не треба недооцінювати вітчизняний політичний бомонд.
Відповідь Києва
На тлі описаному вище вельми цікавою є відповідь Києва. Москва дуже поспішає, форсує події, а на берегах Дніпра тиша та спокій. Обговорюється повернення “блудного грузина”, мітинг євробляхів і навіть нові наряди депутатів.
Навіть з ідеєю миротворців реакція України вражає — влада заявила, що надасть свій модернізований варіант резолюції (оскільки один вже подавався в ООНминулого року, але безуспішно). Втім за тиждень його так і не подали та заявили, що будуть радитися з європейськими партнерами щодо її написання. Тобто з тими, хто вже заявляє про можливе зняття санкцій із РФ. На думку деяких українських політиків, замість попередньої подачі проекту резолюції та довгих консультацій, пошуку голосів “за” свій варіант, можна приїхати на сесію Генасамблеї ООН із документом, подати на місці. А позитивний результат голосування гарантує, без сумніву, талановита й полум’яна промова Петра Порошенка з трибуни ООН.
Замість того, щоб думати над новими варіантами дій, реакцією на нові умови РФ і партнерів, українська сторона в контактній групі ініціювала скайп-зустріч, щоб “вкотре закликати РФ і ОРДЛО до виконання Мінських угод“.
Більше ініціатив Києва щодо врегулювання Мінська я не знайшов. Те, що було в ЗМІ —чергові пережовування на тему “безальтернативності Мінська-2″ та реакція на російські вступні, мовляв, ми вже просимо гроші у Німеччині на відновлення Донбасу після реінтеграції.
Варіанти української відповіді
Довго переживати через те, що не зробили, не має сенсу — більш продуктивно подумати, що можна встигнути зробити сьогодні. Щодо миротворчого контингенту, вочевидь, буде компроміс, внаслідок якого Україна не отримає бажаного формату місії, а ось вимоги щодо кроків назустріч в політичній сфері вона побачить буквально наступного дня після голосування в ООН.
Поступки, де на першому місці стоїть політична реінтеграція, а питання реального суверенітету над територією залишені на потім, загрожують зруйнувати всю державну систему України. Чи не піти на них — є імовірність втрати підтримку, без якої країна поки що існувати не може.
Варіантів дій Україна має не так багато. Один із них —закон про реінтеграцію Донбасу. Загалом все одно, як він буде називатися. Головне, щоб в українському законодавстві було закріплено, що території ОРДЛО окуповані. Відповідно до норм міжнародного права не обов’язково, щоб факт окупації визнавала країна окупант — головне, щоб про факт заявила сторона, яка зазнала агресію. У разі, якщо ОРДЛО — окуповані території, то:
- стає неможливим переведення війни у формат обговорення “внутрішнього конфлікту”. Якщо є окупанти, немає громадянської війни і крапка. РФ не зможе отримати статус “всього лише посередника”;
- всі зобов’язання з підтримки інфраструктури, соціальної сфери, медицини, правопорядку несе окупант. При цьому окупаційна адміністрація є окупаційною незалежно від того, ким і як вона сформована. Тобто формат залучення “нових обраних лідерів ЛНР і ДНР” до діалогу стає малоймовірним — інакше кажучи, з їхніми господарями-окупантами;
- ухвалення такого закону до введення миротворців дає поле для маневру, зокрема для пошуку компромісів і “кроків назустріч мирних ініціатив РФ”. Це здебільшого є використанням досвіду РФ —перед переговорами підвищувати ставки, щоб навіть повернення до початкових позицій виглядає як компроміс. У нашому випадку, замість поступок у політичній сфері, Україна, наприклад, може заявити, що буде платити пенсії. Вона і так це робить. В режимі “АТО” Україна зобов’язана виплачувати, а ось в режимі окупації розщедрюватися повинен окупант. Згода “знову почати виплати” —гарний крок назустріч.
- ухвалення такого закону після введення миротворців є неможливим (принаймні складним) партнери сприймуть як рух, спрямований на ескалацію конфлікту. Тобто Німеччина та Франція будуть тиснути на Україну.
Закон необхідно ухвалити на цій або наступній сесіях парламенту. Далі буде пізно, хай які б полум’яні промови з високих трибун не звучали, які б дорогі, красиві вишиванки не надягали на себе депутати. Ця осінь — тест на зрілість парламенту та можливість думати далі наступного електорального циклу.
Другий напрям — глибоке вивчення регіону, розроблення алгоритмів роботи з ним, сценаріїв розвитку подій і рекомендацій, як негативний сценарій (якщо вже такий почнеться) зробити прийнятним або бажаним. Тут можуть докласти зусиль також недержавні структури. Головне — мати на виході продукт, який можна використовувати. Хто буде реалізовувати успішні для України алгоритми — справа десята.