Російська «гібридна війна» проти європейських держав, уразливості Європи та можливості спільної протидії
Поточні події у безпековому середовищі Європи фактично стали аргументацією, яка має підвести європейських партнерів до практичного висновку: Європа вже перебуває у конфлікті з Росією в «сірій зоні», і питання полягає не в тому, чи почнеться конвенційна російська агресія проти Європи, а в тому, наскільки далеко Москва зможе просунутися без належного стримування та/або отримання колективної оборонної відповіді.
На жаль, у європейському політичному дискурсі досі переважає запитання: «Чи нападе Росія на Європу?». Для сучасної оцінки безпекової ситуації це запитання вже недостатнє і, певною мірою, хибно сформульоване. Воно виходить із припущення, що «справжня війна» починається тоді, коли, наприклад, регулярні війська агресора перетинають кордон, завдаються ракетно-авіаційні удари або оголошується стан війни. Але варто відверто визнати, що саме такого сценарію Росія стосовно більшості європейських держав найближчим часом прагне уникнути.
Натомість Москва вже здійснює проти багатьох європейських держав системні ворожі заходи, які охоплюють кібероперації, шпигунство, вербування громадян, диверсії, інформаційні/психологічні операції, операції впливу, втручання у вибори, атаки на критичну інфраструктуру, глушіння навігації, порушення повітряного простору, протиправне використання безпілотників, дипломатичний і економічний шантаж тощо. Саме тому теза міністра закордонних справ України Андрія Сибіги — «Не час для мрійництва: Росія вже у війні проти Європи, навіть якщо Європа відмовляється це бачити» — має допомогти нашим партнерам замислитися, розглядати її не як емоційне політичне формулювання, а як характеристику принципово нової безпекової реальності.
Безумовно, Європейський Союз вже частково визнав цю реальність. У березні 2026 року Рада ЄС офіційно засудила «тривалі, скоординовані та довготривалі» гібридні кампанії Росії, серед яких названо диверсії, атаки на критичну інфраструктуру, кібероперації, інформаційний вплив, зовнішнє втручання у політичні процеси країн та інструменталізацію міграції.
Отже, питання сьогодні полягає не в тому, чи веде Росія війну проти Європи, а в тому, чи готова Європа назвати те, що вже відбувається, війною та перейти від реагування на окремі інциденти до системи стратегічного стримування, відсічі і примусу Росії до припинення цієї війни.
Особливого значення набуває те, що російська кампанія відбувається нижче традиційного порогу застосування збройних сил. Москва постійно перевіряє: який рівень шкоди є допустимим для європейської держави; яка дія викличе санкції, а яка — лише дипломатичну заяву; чи буде ЄС діяти колективно; чи готові європейські уряди ризикувати політичною популярністю заради безпеки суспільства через непопулярні кроки; чи існує реальна готовність захищати критичну інфраструктуру; чи здатне суспільство витримати економічні та інші втрати/витрати тривалого протистояння. Але навіть тестування меж допустимого є одним із елементів російської стратегії.
З урахуванням наведених реалій та їхнього впливу на безпекову ситуацію навколо України метою цього матеріалу є аналіз російської «гібридної війни» проти європейських держав, уразливостей Європи та визначення можливостей нашої спільної протидії.
Резюме
1. Російська війна проти Європи вже триває, але має іншу форму, ніж поточна війна проти України. Москва не зацікавлена у передчасному переході до відкритого конвенційного конфлікту з НАТО, якщо вбачає, що може досягати частини своїх цілей несиловими та/або «дешевшими» засобами. Тому головним простором протистояння є умовна «сіра зона» між миром і війною.
2. Гібридні дії Росії не є набором випадкових інцидентів. Їхня сукупність формує системну кампанію, спрямовану на ослаблення європейської підтримки України, розкол європейської та трансатлантичної єдності, підрив довіри до державних інституцій, збільшення політичної нестабільності та поступове формування вигіднішої для Москви архітектури безпеки, на тлі якої чинне російське керівництво намагається зберегти свої позиції та повернути РФ до статусу одного з провідних центрів геополітичного впливу.
3. Стосовно Європи Росія одночасно готується до різних сценаріїв. Вона нарощує воєнний потенціал, реформує збройні сили на тлі російсько-української війни, розширює військове виробництво і водночас проводить проти європейських країн комплекс операцій та заходів нижче умовного порогу відкритої війни. Для прикладу, естонська розвідка у 2026 році не виявила безпосереднього наміру Росії атакувати державу НАТО протягом найближчого року, але наголосила на масштабній реформі в РФ та підготовці до таких сценаріїв. Як інший приклад, данська розвідка оцінювала, що за сприятливих для Москви умов — зокрема, припинення/замороження війни в Україні та недостатнього переозброєння НАТО — Росія може отримати спроможність до локальної війни проти сусідньої держави приблизно за два роки, а до великої війни в Європі — приблизно за п’ять років.
4. Найближча небезпека для Європи — не обов’язково російська «танкова армада» зразка кінця минулого століття або її аналоги. Значно реалістичнішими є диверсії, атаки на критичну інфраструктуру, дрони, кібератаки, інформаційні операції, провокації на кордонах, втручання у вибори, вербування громадян та операції під чужим прапором. Для прикладу, нідерландські спецслужби у 2026 році встановили масштабну російську операцію з компрометації/отримання несанкціонованого доступу через Інтернет до мереж відеокамер моніторингу на території держави, у тому числі на маршрутах військової логістики до України.
5. Росія дедалі частіше готова ризикувати викриттям фактів своїх ворожих дій. Зокрема, Німеччина у вересні 2026 року офіційно поклала на Росію відповідальність за спробу атаки вибуховим безпілотником на аеропорт Лейпциг/Галле. Удар було спрямовано на український літак, тобто наша держава стала об’єктом ворожих дій РФ на території ЄС. Німецький уряд визнав це новою якістю загрози та оголосив комплекс контрзаходів.
6. Уразливість Європи полягає не лише у недостатності та застарілості воєнного потенціалу. Значно небезпечнішою слід вважати розбіжність між масштабом загрози та політичною готовністю еліт та суспільств до тривалого протистояння. Європейські політики, розвідки та фахівці з оборонного планування неодноразово та прямо попереджали, що Європа наразі не готова до довгої війни на виснаження з Росією.
7. Водночас Україна, незважаючи на поточну російську агресію, має унікальне вікно можливостей впливу на наведену безпекову ситуацію. Наша держава вже має досвід протидії практично всьому спектру російських гібридних і класичних воєнних інструментів — від кібератак і дезінформації до масованого застосування дронів, РЕБ, ракет, диверсій та ударів по критичній інфраструктурі. Тому Україна може бути не лише реципієнтом європейської безпеки, а й постачальником безпекових спроможностей та досвіду для Європи.
Чому Європа? Не стільки чому, скільки — як саме?
Російське «бачення» Європи формується не лише географією та історичним минулим. Наразі для Кремля Європа — це одночасно політичний, економічний, технологічний та цивілізаційний центр, який системно підтримує Україну, обмежує та часто навіть мінімізує російські можливості агресії та залишається основою євроатлантичної системи міжнародної/регіональної безпеки. У поточних умовах керівництво РФ прагне досягти щонайменше п’яти основних цілей.
Перша — припинити або послабити європейську підтримку України. У російському «сприйнятті» європейські поставки озброєння, фінансування та санкції є частиною «війни Заходу проти Росії». Тому підприємства ОПК, логістичні центри, політичні сили та суспільні групи, які підтримують Україну, розглядаються як об’єкти впливу, зокрема, з огляду на недавні події, силового.
Друга — розколоти власне Європу. Москва зацікавлена не обов’язково у перемозі проросійських сил у кожній державі. Достатньо сформувати ситуацію, коли європейські столиці по-різному оцінюють загрозу, а ухвалення спільного рішення стає повільним або неможливим (через реалізацію принципу консенсусу/одностайності у процедурах ухвалення рішень).
Третя — послабити трансатлантичний зв’язок. Росія зацікавлена у зростанні сумнівів щодо американських безпекових гарантій для Європи, у суперечках між США та Європою і в тому, щоб європейські країни одночасно не змогли створити достатні власні оборонні спроможності.
Четверта — змінити європейську архітектуру безпеки. Російська стратегічна мета не полягає у фізичному захопленні територій держав-членів ЄС. Значно реалістичніше для Москви — домогтися права фактично визначати, які рішення можуть ухвалювати європейські держави щодо оборони, НАТО, України, санкцій, розміщення військової інфраструктури та економічної співпраці.
П’ята — сформувати в Європі психологію самообмеження. Якщо умовний європейський уряд починає думати не «що відповідає нашим інтересам», а «чи не спровокуємо ми Росію», російські лідери вже отримують для себе позитивний стратегічний результат.
Тому класичний сценарій — збройний напад РФ — навряд чи може бути основним російським інструментом досягнення політичних цілей найближчим часом. Конвенційна війна залишається опцією, яку Росія хоче мати, але їй можуть передувати роки поступового руйнування європейської стійкості та створення сприятливих умов для відкритої агресії.
Саме тут полягає головна небезпека: Європа намагається оцінювати воєнні загрози за її формальними/традиційними ознаками. Водночас Росія оцінює свої потенційні військові рішення за прогнозованими результатами їх впливу на поведінку противника.
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус під час недавніх бюджетних дебатів у Бундестазі з цього приводу заявив: «Росія активно нарощує військовий потенціал і становить пряму загрозу не лише для України, а й для всієї Європи. Небезпека з боку Росії є серйозною і безпосередньою… Останніми тижнями Росія намагається шпигувати за західними суспільствами, впливати на них і дестабілізувати ситуацію, зокрема через залякування людей… І все це набуває нової якості. Москва дедалі більше готова йти на ризики ескалації… Частина суспільства не хоче бачити загрозу, яку Росія становить для Німеччини та Європи… Ми буквально на прицілі у Москви».
Оцінки розвідувальних органів: що реально загрожує Європі?
Поточні розвідувальні оцінки з боку західних держав не дають підстав однозначно стверджувати, що найближчим часом Росія готує неминучий великий напад на НАТО чи на будь-яку окрему державу-члена Альянсу. Це принципово важливо для публічної риторики: політичні лідери та експертне середовище, зокрема України, не повинні перебільшувати загрозу там, де розвідки її не підтверджують.
Водночас сукупність оцінок показує інше: Росія розглядає можливість війни з НАТО або з окремими державами-членами Альянсу, проводить завчасну підготовку низки заходів, а «гібридна агресія» вже стала поточним процесом.
Естонська зовнішня розвідка у 2026 році в розвідувальній оцінці зазначила, що не бачить наміру Росії атакувати Естонію або іншу державу НАТО протягом поточного року. Водночас вона наголосила, що поточна воєнна реформа РФ підвищуватиме її спроможності у наступні роки, а європейські країни мають продовжувати інвестувати в оборону, щоб потенційні російські сценарії залишалися невигідними для Кремля.
Данська військова розвідка оприлюднила дещо іншу, але не суперечну оцінку: у разі припинення або замороження війни в Україні та недостатнього переозброєння НАТО Росія може приблизно за шість місяців отримати можливість локальної війни проти сусідньої країни, приблизно за два роки — становити реальну загрозу одній чи кільком державам НАТО, а приблизно за п’ять років — бути готовою до великої війни в Європі без участі США. Слід підкреслити, що наведені строки є умовними сценарними оцінками, а не прогнозом неминучого нападу.
Нідерландські AIVD і MIVD у 2026 році зробили ще важливіший для поточного моменту висновок: Росія готується до можливого конфлікту з НАТО, одночасно тестує готовність Заходу до ескалації і вже веде «гібридну війну» в «сірій зоні». Спецслужби прямо попередили про можливість таких дій, які спричинять матеріальні збитки, загрози життю та здоров’ю громадян, порушення життєво важливих процесів та пошкодження критичної інфраструктури.
Норвезька розвідка у публікації Focus 2026 визначила Росію як державу, що готується до тривалого протистояння із Заходом. Серед постійних об’єктів російської розвідувальної діяльності названо військові поставки Україні, підготовку українських військових, присутність союзників, урядові об’єкти, критичну інфраструктуру та оборонні спроможності. Норвезькі служби також наголосили на використанні Росією кібероперацій, цивільних суден для протиправних дій та проксі.
Литовська оцінка 2026 року фіксує розширення російських військових можливостей біля східного флангу НАТО, активність РФ у Калінінграді, підготовку російської військової промисловості до нового етапу розширення, активізацію ГРУ, вербування громадян та зростання порушень повітряного простору внаслідок російських ударів по Україні.
Окремо слід враховувати американську оцінку. Розвідувальна спільнота США у 2026 році визначила одним із найбільш небезпечних сценаріїв для США ескалаційну спіраль у вже існуючому конфлікті або новий конфлікт, який призведе до прямого зіткнення, включно з ризиком ядерної ескалації. Вашингтон також констатує розвиток Росією військових, гіперзвукових, підводних, космічних та інших можливостей, а також використання Москвою інструментів «сірої зони».
Як зазначено з цього приводу у публікації The Guardian, у профільних структурах НАТО є оцінки, що у разі початку конфлікту з Росією Європа наразі не зможе витримати тривалу війну на виснаження, зокрема через недостатню готовність населення до війни. У цьому контексті представники оборонних відомств, виступаючи на недавньому форумі, організованому Мюнхенською конференцією з безпеки, публічно зазначили, що європейська громадськість, ймовірно, не готова до тривалої війни, що змушує НАТО зосередити свої плани на відносно швидкому конфлікті. Зазначається, що Захід «провалився» у питанні інформування громадськості про масштаби «гібридного конфлікту» з Росією.
Вольфганг Ішінгер, голова Мюнхенської конференції з безпеки, вважає, що «Європа перебуває у стані стагнації в той час, коли зовнішні загрози набувають справді дуже серйозних масштабів. Це дійсно величезні та екзистенційні виклики, що вимагають більшої інтеграції в оборонній сфері».
Загалом наведені вище та низка інших розвідувальних оцінок дозволяють сформулювати такий висновок: наразі немає достатніх підстав говорити про неминучий російський конвенційний напад на Європу найближчим часом, але є всі підстави говорити про системну російську підготовку до можливого майбутнього конфлікту та вже існуючу «гібридну війну» сьогодні.
Арсенал «гібридної війни» РФ та його екстраполяція на Європу
Поточну російську «гібридну війну» проти Європи не слід зводити до спрощеного трактування так званої «доктрини Герасимова». У західному дискурсі цей термін часто використовують для позначення комплексного застосування Росією військових і невійськових інструментів впливу. Експерти НАТО наголошують, що російське бачення збройного та іншого конфлікту включає інформаційні операції, асиметричні дії, кіберможливості, терористичні методи, пропаганду та дипломатичні інструменти.
Наразі у практичному вимірі російський арсенал впливу можна представити як сукупність таких взаємопов’язаних рівнів (хоча їх перелік не слід розглядати як вичерпний):
1. Інформаційно-когнітивний рівень. Завдання російської сторони — не переконати європейців у правоті Росії, а створити достатній рівень сумніву: «Україна сама винна», «Росія не загрожує Європі», «санкції не працюють», «підтримка України занадто дорога», «США використовують Європу», «мир можливий лише через поступки Москві». У цьому контексті особливо небезпечним є використання ШІ, бот-мереж, фальшивих медіа, мікротаргетингу та інших інструментів деструктивного інформаційного впливу.
2. Політичний рівень. РФ активно співпрацює з політичними силами та громадськими рухами, здатними блокувати або послаблювати спільні рішення європейських урядових інституцій. Протягом тривалого часу Європарламент прямо та неодноразово фіксував російські спроби втручання у вибори, фінансування політичних рухів, використання ботів та технологій ШІ, а також спроби налагодження систематичних контактів з боку проросійських сил.
3. Рівень загроз у кіберпросторі та через кіберпростір. У цьому контексті мета РФ — отримати доступ до державних систем управління, логістики, енергетики, транспорту, оборонної промисловості та критичної інфраструктури європейських країн, створюючи можливість одночасно шпигувати, саботувати та в потрібний момент порушувати функціонування систем. Зокрема, у липні 2026 року ЄС публічно розкрив діяльність 16-го Центру ФСБ, який, за оцінкою ЄС, контролював мережу кіберугруповань. Серед цілей їх дій названо Францію, Німеччину, Польщу, Кіпр, Нідерланди, Австрію, Словаччину, Румунію та Фінляндію.
4. Рівень диверсійних та терористичних загроз. Для формування ресурсу для диверсійних і терористичних дій та після висилки значної кількості російських кадрових розвідників Москва дедалі частіше використовує проксі: громадян третіх країн, членів кримінальних угруповань, радикалів або випадкових виконавців диверсійних дій, яких знаходять через соціальні мережі та вербують. Це дозволяє Росії дистанціюватися від операцій та ускладнює атрибуцію. Саме така модель уже все частіше фіксується європейськими правоохоронними органами.
5. Рівень впливу на критичну інфраструктуру. Ідеться про пошкодження та/або вплив на роботу залізниць, енергетичних об’єктів, підприємств ОПК, логістичних центрів та інших об’єктів.
Довідково: Reuters з цього приводу повідомляє, що Великобританія, Норвегія та США навесні зірвали російські навчання в районі Шпіцбергена, які західні розвідслужби пов’язують із відпрацюванням впливу на підводну кабельну інфраструктуру. За даними агентства, операція проводилася Головним управлінням глибоководних досліджень Росії. У ній брали участь спеціалізовані підводні апарати, які, ймовірно, відпрацьовували застосування нової технології, що дозволяє виводити з ладу підводні кабелі без очевидних ознак зовнішнього втручання. Британські, норвезькі та американські сили відстежували російські носії, після чого втрутилися та не дозволили завершити навчання.
6. Рівень ескалації повітряних загроз. Порушення повітряного простору може бути як випадковим наслідком масованих атак на Україну, так і способом російського тестування ППО країн Європи, часу реакції, правил застосування сили та політичної готовності ЄС/НАТО чи окремих країн захищатися. Особливо небезпечним є перехід від «дрона, що випадково залетів» до дрона як інструменту диверсії. Саме тому недавній інцидент у Лейпцигу має принципове значення. Німецька влада офіційно встановила російську відповідальність за спробу атаки дроном.
У межах наведеного Росія одночасно створює загрозу і переконує європейців, що будь-яка відповідь може призвести до «великої війни». Таким чином, Москва намагається перетворити власну агресивність на інструмент політичного самообмеження Заходу. Ця модель працює саме тому, що кожна окрема операція є відносно «малою», щоб вважатися переходом межі «війни»: кібератака — не війна, російський дрон у повітряному просторі ЄС — не війна, пошкодження кабелю — не війна, втручання у вибори — не війна тощо. Водночас їхня сукупність у межах єдиного російського плану уже формує стратегічне протистояння. Ризики від російської ескалації посилюються діями інших державних і недержавних акторів, особливо коли протиправні дії, провокації та диверсії організовані громадянами держав-членів ЄС з політичних, релігійних тощо чинників, що також є неприємною реальністю.
Уразливості європейських країн
Для розуміння ймовірності реалізації наведених російських впливів та їх сценаріїв варто звернути увагу на деякі потенційні та реальні уразливості європейських країн:
1. «Зона комфорту». Значна частина європейського суспільства десятиліттями сприймала велику війну як історичну аномалію. Це спричинило розрив між реальною природою загрози та суспільною готовністю до захисту від агресії чи навіть витрат на оборону. Саме тому попередження європейських політиків та експертів про неспроможність витримати тривалу війну на виснаження мають розглядатися серйозно. Проблема полягає не лише у недостатній кількості класичних оборонних ресурсів на кшталт танків або ракет. Вона є набагато ширшою — готовність суспільств витримувати негативні чинники війни, значні обмеження та одночасно тривалий час підтримувати мобілізацію ресурсів.
2. Політична фрагментація. У найзагальнішому вигляді Росії не потрібно контролювати всі європейські уряди. Їй достатньо мати у них сили, здатні блокувати будь-яку спільну політику стримування або протистояння Росії. Зростання популістських та проросійських сил створює ризик, що питання безпеки дедалі більше перетворюються на предмет внутрішньополітичного торгу. З цього приводу показовою є ситуація у Німеччині, де успіх AfD на земельних виборах у Саксонії-Ангальт 6 вересня 2026 року створив перспективу її першого великого прориву до виконавчої влади. Цей успіх було посилено результатами низки виборів в інших регіонах. Партія виступає за радикальне скорочення підтримки України, пом’якшення санкцій і відновлення зв’язків із Москвою.
3. Недостатній захист критичної інфраструктури. Енергетика, порти, аеропорти, залізниця, телекомунікації (зокрема, підводні кабелі), супутникові системи та фінансова інфраструктура є уразливими у кожному окремому випадку та одночасно взаємопов’язаними. Потужний удар по одному елементу може спричинити непропорційні наслідки в інших галузях економіки та сферах життя суспільства.
4. Відставання систем протидії БпЛА. Наведене формально можна розглядати в контексті уразливостей критичної інфраструктури, але російсько-українська війна показала, що безпілотні системи стали «геймчейнджерем» збройного протиборства та з допоміжного засобу перетворилися на стратегічний чинник впливу. Європа створювала ППО передусім для протидії літакам і ракетам. Українська війна показала, що масові дешеві безпілотники створюють принципово іншу проблему: дорогі ракети ППО не можуть бути універсальною відповіддю на дешеву ціль. Саме тому Європі потрібна багаторівнева система, яка поєднує радіолокацію, оптичні та акустичні сенсори, засоби РЕБ, кінетичні та некінетичні засоби, перехоплювачі різних типів, автоматизоване управління та єдину систему ситуаційної обізнаності. Український досвід тут особливо цінний.
5. Повільність бюрократичних процесів та циклів у європейських країнах та ЄС загалом. Росія вчиться у війні проти України і наразі може змінювати і реалізовувати воєнні та інші рішення за лічені тижні. Європейська система реагування на кризові ситуації, інші можливості держав самостійно або колективно реагувати на загрози наразі функціонують набагато повільніше. Наведене створює асиметрію адаптивності.
6. Недостатня інтеграція та узгодженість сил безпеки та оборони, цивільних та військових ресурсів. Практика поточного року показує, що навіть окремий дрон над аеропортом — це одночасно завдання для узгоджених дій поліції, цивільної авіації, спецслужб, ППО та інших військових структур, місцевої влади, структур цивільного захисту. Якщо між ними не встановлено взаємодію, відсутній єдиний алгоритм дій, унормований у правовій площині, то навіть технічно спроможна держава реагуватиме неефективно. Для прикладу, Німеччина вже фактично починає перебудову такої системи. У 2026 році створено Об’єднаний центр протидії гібридним загрозам, а після інциденту в Лейпцигу Берлін оголосив про посилення антидронових спроможностей, захисту критичної інфраструктури, використання ШІ та створення національного «Cyberdome». Водночас цей приклад демонструє, що Європа лише перебуває на початку такого шляху.
7. Недостатня готовність та виробничі потужності ОПК. Європейські держави одночасно прагнуть поповнити запаси, підтримувати Україну та створити нові технологічні спроможності. Але виробничі цикли, нестача компонентів, розподіл замовлень між країнами та конкуренція за ресурси залишаються обмеженнями.
8. Нерівномірність підходу до реалізації концепцій «воєнної держави»/«тотальної оборони». Польща, Фінляндія, держави Балтії, які є сусідами РФ, значно краще усвідомлюють необхідність залучення всього суспільства та інших ресурсів держави до оборони. Водночас для переважної частини Західної Європи перехід до такої парадигми «безпекового» мислення лише розпочинається.
9. Безпекова залежність від США, турбулентність відносин і зобов’язань у межах НАТО та обмежені можливості ЄС забезпечити оборону континенту. Європа поступово збільшує власні витрати на оборону, однак критично важливі американські спроможності — розвідка, космос, стратегічна авіація, ПРО, логістика тощо — не можуть бути швидко замінені.
Довідково: не виключається, що найближчими місяцями у США можуть бути ухвалені рішення щодо обсягів і процедур розгортання військ, які фактично можуть залишити Європу відповідальною за власну конвенційну оборону.
На тлі наведеного масштаби «гібридної війни» та можливий вплив виборів наступного року, посилення «Альтернативи для Німеччини» на плани щодо посилення координації європейської оборони на конференції набувають особливої актуальності.
10. Невизначеність щодо потужної політичної та військової відповіді на російську агресію. Іншими словами — маємо розглядати найнебезпечнішу ситуацію, коли російське керівництво впевнено, що окремий гібридний напад не запустить механізму колективної оборонної відповіді.
Доцільні рішення для європейських держав
З урахуванням наведених вище положень стає очевидним, що Європі потрібен перехід від реактивного точкового реагування на інциденти і ворожі дії РФ до політики системного стримування російської «гібридної війни» та набуття потенціалу відсічі російської агресії у будь-якій формі.
З цього приводу найбільш доцільне перше рішення — визнати необхідність реагувати на російську «гібридну війну» частиною реального європейського безпекового порядку денного. Європейській спільноті слід сформувати єдиний підхід до того, які дії Росії розглядаються як провокація, які — як акт агресії та автоматично спричиняють колективні контрзаходи.
Друге — створити європейський механізм швидкої атрибуції ворожих дій. Час між інцидентом і встановленням відповідальності має скоротитися з місяців до днів та у низці випадків — годин. Для цього необхідно продовжувати розвиток та інтеграцію розвідувальних, правоохоронних, військових, космічних та кіберможливостей з моніторингу безпекового середовища та виявлення загроз.
Третє — продовжити і прискорити формування механізму реагування з умовною назвою «гібридний Article 5» стосовно ЄС на вищому політичному та військово-політичному рівнях. Йдеться не про автоматичне застосування військової сили, а про реалізацію підходу: комплексна атака чи інший ворожий вплив у форматі «гібридної війни» на одну державу ЄС не може залишатися виключно її внутрішньою проблемою.
Четверте — створити європейську систему ПРО та одночасно систему захисту від масових ударів БпЛА. Остання має базуватися не лише на традиційній ППО, а й на дешевих перехоплювачах, засобах РЕБ, оптичних/лазерних та інших некінетичних системах, автоматизованому управлінні та інтеграції ресурсів цивільних операторів критичної інфраструктури.
П’яте — надати операторам критичної інфраструктури законне право і ресурси для активної протидії сучасним загрозам, зокрема в разі загрози диверсій, наземного нападу або атак дронів. Дискусія з цього приводу вже триває: захист не повинен залежати виключно від прибуття поліції чи військових.
Шосте — перейти до ухвалення та реалізації концепції «Cyberdome» на європейському рівні. Йдеться про постійний моніторинг кіберпростору, автоматизоване виявлення атак, обмін індикаторами компрометації та можливість швидкого блокування атакуючої інфраструктури противника.
Сьоме — посилити контррозвідувальний захист від проксі-мереж. Необхідно набути спроможностей виявляти та відстежувати не лише умовного російського офіцера розвідки, а весь потенційний ланцюг: замовник — координатор — цифровий посередник — виконавець тощо.
Восьме — запровадити адресний підхід до російських військових фахівців, які становлять підвищений ризик. Особливу увагу доцільно приділити особам, які брали участь у воєнних злочинах, операціях проти цивільного населення, застосуванні дронів, кібератаках, диверсіях та розвідувальних операціях. Наведене питання — це не лише про покарання учасників таких дій, а й про мінімізацію ризиків та загроз за їх участю, унеможливлення «експорту небезпеки». Водночас слід зазначити, що ЄС вже створює правову основу для обмеження в’їзду окремих російських комбатантів.
Дев’яте — захищати процедури виборів та інші політичні процеси в європейських державах як «критичну інфраструктуру демократії», зокрема в частині моніторингу іноземного впливу, прозорості політичного фінансування, швидкого викриття deepfake-операцій, захисту виборчих систем, а також реалізації необхідних протоколів реагування.
Десяте — прискорити набуття оборонних спроможностей ЄС та поглибити оборонне виробництво. Європа має перейти від логіки «закупити готову систему» до логіки «створювати технологічну екосистему». Український досвід показує, що цикл «бойова проблема — технологічне рішення — випробування — масштабування» може бути радикально коротшим.
Позитивною новиною є те, що наведене питання вже віднесено до пріоритетів порядку денного європейської спільноти. 16 вересня 2026 року у щорічній доповіді «Про стан Союзу» перед Європейським Парламентом у Страсбурзі фон дер Ляєн акцентувала увагу на трансформації від переважно економічних аспектів забезпечення безпеки ЄС в інституційно-правову площину комплексного підходу. Як зазначено з цього приводу в дослідженні Національного інституту стратегічних досліджень, приводом стала серія гібридних інцидентів на території ЄС, зокрема спроба дронової атаки в Лейпцигу з використанням матеріалів військового призначення, яку вона прямо назвала нападом не на одну державу-члена, а на весь Союз. Також у документі зазначається, що гібридні загрози, з якими стикається Європа, дедалі менше залишаються гібридними і дедалі менше лише загрозами, тоді як доктрини, інституції та механізми ухвалення рішень ЄС, розраховані на консенсус і компроміс, не встигають за новою реальністю.
Рада ЄС 22 вересня поточного року ухвалила рішення продовжити дію обмежувальних заходів щодо осіб, відповідальних за підрив або загрозу територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, ще на 36 місяців, хоча ухвалила рішення не продовжувати включення до списку трьох фізичних осіб та однієї юридичної особи. Нинішні обмежувальні заходи поширюються на понад 3 тисячі фізичних та юридичних осіб і передбачають обмеження на поїздки для фізичних осіб, заморожування активів, а також заборону на надання коштів чи інших економічних ресурсів особам та організаціям, що внесені до списку.
Можливості для України
У даному контексті для України принципово важливо змінити парадигму відносин з Європою: від «Європа захищає Україну» до «Україна та інші європейські держави спільно захищають Європу». Слід визнати, що це не популістське гасло і не дипломатична формула. Для нашої держави наразі це стратегічна можливість, оскільки Україна має те, чого немає практично в жодної європейської держави: реальний досвід безперервної війни високої інтенсивності з Росією, масштабну практику створення та впровадження оборонних інновацій, протидії БпЛА, ракетам, системам РЕБ, кібератакам, диверсіям, інформаційним операціям, масованим ударам по критичній інфраструктурі та адаптації до постійної зміни тактики противника на тлі механізмів забезпечення національної стійкості в умовах війни. Безумовно, для цього ми маємо виконати власне «домашнє завдання» — зробити ефективними механізми оборонного експорту, забезпечити захист чутливих технологій та права інтелектуальної власності в разі такого експорту, розширити механізми обміну розвідувальною інформацією тощо.
За умови подолання внутрішніх обмежень Україна може запропонувати Європі системний «експорт безпеки» за кількома напрямами:
Перший — технології. Український DefTech має стати частиною європейської системи протидії дронам, кіберзагрозам, РЕБ, розвідці та захисту критичної інфраструктури.
Другий — «бойова аналітика»/досвід. Європейські армії можуть отримувати від України не просто технічні характеристики систем озброєння, а дані про те, як вони реально поводяться проти російських засобів ураження та РЕБ.
Третій — спільне виробництво. Українські та європейські підприємства можуть створювати спільні виробничі лінії на території ЄС та України, формуючи нову європейсько-українську оборонно-промислову екосистему.
Четвертий — підготовка кадрів. Українські фахівці можуть навчати європейські підрозділи протидії дронам, РЕБ, кіберзахисту, захисту критичної інфраструктури та кризового управління.
П’ятий — моделювання криз та відпрацювання алгоритмів реагування, передусім проактивного. Україна може разом із ЄС проводити регулярні навчання за різноманітними сценаріями: масована атака дронами; диверсія на енергетичному об’єкті; кібератака на транспортну систему; інформаційна атака напередодні виборів; комбінована атака на логістичний вузол тощо.
Шостий — система національної стійкості. Україна має унікальний досвід самомобілізації суспільства, волонтерської підтримки, адаптації бізнесу, локальної самоорганізації та швидкого переходу цивільних структур у режим функціонування в умовах воєнного стану. Ми можемо пропонувати Європі не копіювання української моделі, а спільне створення нової європейської моделі стійкості.
Таким чином, головна теза, яку доцільно усвідомити європейським лідерам, може бути сформульована максимально просто: не потрібно чекати російського нападу на Європу, щоб почати захищати Європу. Росія вже перевіряє її межі стійкості — дронами, диверсіями, кібератаками, дезінформацією та втручанням у політику. Україна чотири роки відчуває, як виглядає наступний рівень реалізації цієї загрози. Ми можемо або чекати, поки він прийде до Європи, або разом підготуватися до нього зараз.
Саме в цьому полягає головне вікно можливостей для України: перетворити власний досвід війни з Росією з аргументу на користь отримання матеріально-технічної допомоги на стратегічний ресурс внеску до оновленої системи колективної європейської безпеки.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
