Щоб легально найняти іноземного працівника, український роботодавець зобов’язаний платити йому щонайменше 86 470 гривень на місяць. Це не ринкова кон’юнктура, а вимога закону: зарплата іноземця не може бути нижчою за десять мінімальних.

Для порівняння: середня зарплата в Україні — 30 356 грн, у Києві — 49 381 грн, а в інформації та телекомунікаціях, найоплачуванішій галузі економіки, — 85 673 грн. Тобто легально залучити іноземця можна лише на умовах, кращих за середні в найкращій галузі країни.

Рис. 1. Зарплатний поріг для найму іноземця перевищує середню зарплату в найоплачуванішій галузі економіки. Джерела: Держстат, Закон «Про зайнятість населення»

А тепер згадайте, кого нам бракує найгостріше: зварювальників, водіїв, підсобних робітників, трактористів, швачок. Жоден із них не отримує 86 тисяч на місяць у жодній галузі української економіки.

Висновок незручний для обох сторін публічної суперечки. Україна не «завозить дешеву робочу силу» — вона за законом не має такої можливості. І з тієї самої причини не залучає тих, кого реально бракує. Дискусія останніх місяців точиться навколо явища, якого чинне законодавство не допускає.

Масштаб це підтверджує. Станом на 1 червня 2026 року видано 3,8 тис. дозволів на всю країну — частки відсотка населення підконтрольної території. Натомість за перше півріччя роботодавці подали через службу зайнятості понад 240 тис. вакансій, а закрити вдалося 131,5 тис. У першому кварталі показник закриття становив 41%, а в робітничих професіях — 30%. Майже 70% підприємств називають брак працівників головною проблемою для роботи.

Теза цієї статті така. Проблема української міграційної політики — не у відсутності політики. Проблема в тому, що чинна модель структурно налаштована пропускати тих, кого економіці не бракує, і відсікати тих, кого бракує найбільше. Це не вакуум, а тиха катастрофа.

Ціна питання — демографічна. За даними Мін’юсту, у 2025 році в Україні народилося 168 778 дітей і померло 485 296 осіб: смертність перевищила народжуваність у 2,87 раза, природне скорочення — понад 316 тис. осіб за рік. У першому півріччі 2026-го картина погіршилася: народжуваність впала ще на 16%, а смертність тепер перевищує народжуваність учетверо.

За оцінками Центру економічної стратегії, на початок 2026 року за кордоном перебувало 5,6 млн українських біженців, і масове повернення найближчим часом малоймовірне.

Держава зрушила — принаймні на папері. 14 листопада 2025 року Кабмін зареєстрував законопроєкт № 14211 про єдиний дозвіл на проживання та працевлаштування, який імплементує Директиву ЄС 2024/1233; у січні 2026-го профільний комітет рекомендував ухвалити його за основу. Першого читання так і не відбулося — документ лежить без руху вісім місяців.

Скільки дозволів насправді видано

Перш ніж говорити про причини, варто розібратися з цифрами — бо публічна дискусія оперує трьома різними, не розрізняючи їх. На питання «скільки дозволів видано торік» у полі циркулюють три відповіді: 7,5 тисячі, 9,5 тисячі та 22 тисячі. Усі три походять з державних джерел, і всі три по-своєму правильні — просто рахують різні речі.

7,5 тис. — це нові дозволи, видані регіональними підрозділами Державного центру зайнятості за 2025 рік. 9,5 тис. — те саме плюс продовжені дозволи. А 22 тис. — не річна видача, а кількість документів, що діяли в Україні до вторгнення: запас, а не потік.

Рис. 2. Три метрики, які плутають у публічній дискусії. Джерела: ДЦЗ, ЦПД / Мінекономіки

Коли в дискусії порівнюють «22 тисячі раніше» з «9,5 тисячі зараз», зіставляють запас із потоком і отримують викривлену картину. Коректне порівняння інше: у 2021 році ДЦЗ видав 16,3 тис. нових дозволів, у 2025-му — 7,5 тис. Падіння вдвічі. Те, що держава не супроводжує власну статистику поясненням метрики, — не технічна дрібниця: система не бачить власного потоку, отже не може ним керувати.

Хто відповідає за результат

Найточніший опис інституційної архітектури дав сам профільний орган. Державна служба зайнятості публічно пояснює: вона не формує міграційну політику і не залучає іноземців, а лише надає роботодавцю адміністративну послугу з оформлення дозволу. Формально бездоганно. Практично це означає, що орган, який тримає ключовий інструмент залучення, не вважає залучення своєю метою.

І він не самотній. У межах дослідження Міжнародного фонду «Відродження» (2024–2025) до обговорення міграційної стратегії залучали представників десяти центральних органів виконавчої влади — від МВС і ДМС до Мінекономіки, МОН і МЗС. Експертні фокус-групи назвали ключовою невирішеною умовою відсутність консолідуючої міжвідомчої участі. Тобто неузгодженість зафіксували учасники системи, а не зовнішні критики.

Законопроєкт 14211 частково відповідає на це: рішення про єдиний дозвіл має ухвалювати Державна міграційна служба. Консолідація процедури — крок уперед, але вона не тотожна власності на результат. Поки жоден орган не має вимірюваного показника на кшталт «скільки фахівців залучено в дефіцитні галузі» і не звітує за нього, ми переносимо бюрократію в одне вікно, не змінюючи її мотивації. Вісім місяців без першого читання — це і є ціна відсутності власника: за незрушений законопроєкт ніхто персонально не відповідає.

Двоконтурність, якої ніхто не помітив

Зарплатний поріг має винятки, і саме вони показують, як система влаштована насправді. Закон виводить з-під нього окремі категорії: іноземних високооплачуваних професіоналів, ІТ-фахівців, засновників, учасників і бенефіціарів створених в Україні компаній, а також випускників університетів з першої сотні світових рейтингів. Для громадських об’єднань, благодійних організацій і навчальних закладів поріг знижено до п’яти мінімальних.

Тобто двоконтурність у законодавстві вже фактично існує. Проблема в тому, що обидва контури налаштовані на одне й те саме — високу кваліфікацію та капітал. Контуру для робітничих спеціальностей, де дефіцит найгостріший, немає взагалі. Це не прогалина в регулюванні, а свідома конструкція, успадкована з часів, коли головним завданням було захистити внутрішній ринок праці від дешевої конкуренції. Ринок праці з того часу змінився на протилежний, конструкція — ні.

Звідси прямий висновок: систему звинувачують у тому, чого вона структурно не може зробити. Вона не «завозить мігрантів» — вона за законом не має такої можливості для дев’яти з десяти дефіцитних позицій.

Розрив між папером і реальністю

Другий шар — розрив між офіційними параметрами та фактичними. На папері процедура швидка й дешева: строк надання послуги — 7 робочих днів для всіх категорій; адміністративний збір — від трьох прожиткових мінімумів (дозвіл до шести місяців) до десяти (дозвіл на два-три роки).

На практиці залучення одного іноземного працівника коштує бізнесу від 75 до 150 тис. грн. Різниця складається не з державного збору, а з усього, що навколо: нотаріально засвідчені переклади й легалізація документів, віза, посвідка на тимчасове проживання, узгодження між органами, супровід посередників. Кожен елемент веде інша інстанція, і жодна не відповідає за сукупний строк і сукупну вартість. Сім робочих днів — це строк однієї послуги, а не шляху заявника.

Рис. 3. Шлях іноземця крізь українську систему: офіційна процедура і фактичний маршрут. Джерела: Реєстр адмінпослуг, опитування роботодавців

Повна шкала офіційних параметрів має такий вигляд.

Таблиця 1. Адміністративний збір і строк надання послуги за строком дії дозволу. Джерело: Реєстр адміністративних послуг

Паралельно існує тіньовий шлях: миттєвий, дешевший, без перевірок і без зарплатного порога. За такої різниці раціональний роботодавець обирає тінь не через недоброчесність, а через розрахунок.

Нормативна рамка: справа не в прогалинах

Ключові параметри доступу закладені на різних рівнях, і це створює постійну рухливість правил. Перелік спеціальностей, потреба в яких може бути задоволена за рахунок імміграції у 2026 році, затверджений наказом Мінекономіки від 03.03.2026 № 3663 — тобто фактичний вхідний фільтр для цілих професійних груп визначається відомчим наказом, який змінюється щороку і не проходить парламентської процедури.

Водночас зарплатний поріг закріплений у самому законі — тобто найжорсткіший бар’єр змінити найважче. Окремо варто зафіксувати: погодження Служби безпеки потрібне не для кожної заявки, а для громадян Росії, Білорусі та інших держав, визнаних загрозою національним інтересам. Теза про суцільну безпекову перевірку, яка часто звучить у дискусії, законом не підтверджується.

SWOT: що маємо насправді

Сильні сторони мінімальні, але існують: базова інфраструктура видачі працює й відновилася після обвалу 2022 року; законопроєкт 14211 створює рамку для консолідації процедури; є євроінтеграційне зобов’язання, яке задає напрям реформи; у законі вже закладені пільгові категорії, тобто механізм диференціації існує.

Слабкі сторони домінують: зарплатний поріг у десять мінімальних відсікає дефіцитні професії; відповідальність за результат не закріплена за жодним органом; реальна вартість процедури на порядок перевищує офіційну; статистика подається без пояснення метрики.

Можливості — гострий кадровий дефіцит як драйвер легалізації, євроінтеграційний імпульс і наявний запит з боку іноземного капіталу. Але загрози вже матеріалізувалися: у травні 2026 року Центр протидії дезінформації зафіксував організовану кампанію маніпуляцій темою трудової міграції: ботомережі, проросійські Telegram-канали, ШІ-згенеровані відео та архівні кадри під виглядом свіжих. Політика, якої ще немає, вже програє інформаційно.

Що ми втрачаємо

Втрачаємо не лише робочі руки. Окремий пласт — капітал. Формально закон до нього прихильний: засновники, учасники та бенефіціари створених в Україні юридичних осіб виведені з-під зарплатного порога. Але пільга стосується лише одного параметра. Пакет документів, нотаріальні переклади, легалізація, віза, посвідка та узгодження між органами лишаються тими самими, що й для сезонного працівника. Держава зняла з інвестора фінансовий бар’єр і залишила адміністративний — хоча економічна логіка вимагає протилежного пріоритету.

Найдорожча втрата — фіскальна. Кожен працівник, виштовхнутий у тінь зарплатним порогом і вартістю процедури, це несплачені ПДФО і ЄСВ, відсутній трудовий договір і людина поза будь-яким контролем, зокрема безпековим. Чинна конструкція програє одночасно і в економіці, і в тій самій безпеці, заради якої вибудувані її бар’єри. Легалізація тут — не пом’якшення режиму, а спосіб побачити тих, кого система зараз не бачить взагалі.

Висновок

Українська міграційна політика не порожня — вона дисфункціональна, причому дисфункція вбудована в закон. Зарплатний поріг у десять мінімальних робить легальне залучення робітничих професій неможливим за визначенням. Офіційні сім робочих днів на практиці перетворюються на 75–150 тис. грн і невизначений строк. Відповідальність за результат не закріплена ні за ким. Результат — 3,8 тис. дозволів за п’ять місяців 2026 року при 240 тис. заявлених вакансій за півріччя.

Законопроєкт 14211 — необхідний, але недостатній крок, і вісім місяців без першого читання показують, що навіть необхідне не рухається саме собою. Єдине вікно лікує фрагментованість процедури, не торкаючись головної причини — зарплатного порога, який відсікає дефіцитні професії. Щоб реформа спрацювала, потрібні чотири речі: диференційований поріг за рівнем кваліфікації замість єдиного; закріплений у законі граничний строк усього циклу, а не окремої послуги; публічний дашборд із причинами відмов і медіанними строками; вимірюваний KPI залучення, закріплений за конкретним органом.

Це другий матеріал серії УІМ. У наступному ми розберемо, як цю саму задачу вирішували вісім країн — від Польщі до ОАЕ, а далі представимо двоконтурну модель, у якій вхід для робочих мігрантів і для капіталу розведено на два різні фільтри.

Оцінки, висновки та рекомендації, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не обов’язково відображають позицію партнерів, донорів чи організацій, згаданих у тексті. Відповідальність за зміст публікації несуть автори та Український інститут майбутнього.

Матеріал підготовлено за допомоги ШІ-інструмента Claude (Anthropic). Факти, цифри та джерела перевірено авторами, які несуть повну відповідальність за зміст.

Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є
відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀
Єднання.

Команда UIF

Адміністрація