Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Як Росія готувала анексію Криму — і чому Захід не встиг відреагувати
→ Чому «зелені чоловічки» і «ДНР / ЛНР» — ланки одного ланцюга
→ Що таке Мінські угоди насправді — і чому вони не могли спрацювати
→ Як кожен крок без відповіді ставав підставою для наступного
→ Що означають «гарантії безпеки» від Росії — і чому Будапештський меморандум є попередженням
Час читання: ~9 хвилин
Чому 2014 рік почався набагато раніше
У лютому 2014 року, коли «зелені чоловічки» заблокували аеропорт Сімферополя, це сприймалося як раптова реакція на Революцію Гідності. Але все, що відбулось далі, вимагало підготовки — місяців, якщо не років.
«Самооборона Криму» почала формуватись 23 лютого 2014 року — наступного дня після втечі Януковича, ще до того, як нова українська влада встигла зробити хоч один крок. Серед «добровольців» з перших днів були громадяни РФ.
27 лютого озброєні люди без розпізнавальних знаків захопили будівлі кримського парламенту й уряду. Під їхнім «захистом» депутати проголосували за референдум щодо статусу Криму.
16 березня відбувся «референдум». Без міжнародних спостерігачів. Без нормальної агітаційної кампанії. З озброєними людьми на виборчих дільницях. 97% «за приєднання до Росії» — результат, якого не було навіть на безальтернативних радянських виборах.
18 березня Путін підписав указ про «прийняття» Криму.
Три тижні, що перекроїли Європу
Весь цикл — від початку кризи до юридичної анексії — зайняв менше місяця.
Це можливо лише за однієї умови: сценарій був розроблений заздалегідь. Люди, структури, логістика, правові обґрунтування — все готувалось до моменту, коли можна буде запустити.
Пізніше Путін в інтерв’ю сам підтвердив: рішення про анексію було прийнято у ніч після втечі Януковича, 22–23 лютого 2014 року. Тобто ще до того, як «кримська самооборона» вийшла на вулиці.
Будапештський меморандум 1994 року, яким Росія гарантувала територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї, — порушено. Великий договір про дружбу 1997 року, яким Росія визнавала українські кордони, — порушено.
Жодних механізмів примусу до виконання гарантій не існувало. Ніхто з підписантів — ні США, ні Великобританія — не мав зобов’язання фізично захищати Україну.
Урок Будапешту: гарантія без механізму примусу — не гарантія. Це обіцянка, про яку можна забути, коли стане вигідно.
Донбас: та сама схема, повільніший темп
Успіх у Криму відкрив другий фронт.
У квітні 2014 року в Слов’янську і Краматорську з’явились озброєні люди, які захоплювали адміністративні будівлі. Лідером у Слов’янську став Ігор Гіркін (Стрєлков) — колишній офіцер ФСБ, громадянин Росії.
У Донецьку і Луганську за участю російських спецслужб захопили органи влади і проголосили «народні республіки». Масової підтримки не було — це були дії невеликих груп активістів, маргіналів і завезених громадян РФ.
Але спроби поширити «русскую весну» на інші міста провалились. У Харкові — 8 квітня. В Одесі — 2 травня.
Влітку 2014 року українські сили почали відвойовувати захоплені міста. У серпні стало ясно: без прямої участі Росії «республіки» впадуть.
І Росія ввела на територію України регулярні підрозділи. Офіційно не визнаючи цього.
Мінськ: угода, яка не могла спрацювати
Вересень 2014 — Мінськ-1. Лютий 2015 — Мінськ-2. Припинення вогню, обмін полоненими, відведення важкого озброєння. І головне: «особливий статус» для окупованих районів.
Мінські угоди критикували з обох боків. Але є структурна причина, чому вони не могли дати мир.
Угоди вимагали від України внести зміни до Конституції — закріпити «особливий статус» Донецька і Луганська — ще до того, як ці території повернуться під контроль Києва. Тобто спочатку вбудуй у свій основний закон проросійські анклави з правом вето, а потім отримаєш контроль над кордоном.
Хто контролює «особливий статус»? Москва — через лояльне місцеве «керівництво». Що може зробити «особливий статус»? Заблокувати будь-які рішення, що не подобаються Москві, — включно зі вступом до НАТО і ЄС.
Мінськ пропонував Україні не мир, а повільну капітуляцію через юридичний механізм. З юридично оформленим важелем Росії всередині.
Саме тому перший прем’єр-міністр Франції Жан-Клод Юнкер потім сказав: «Ми знали, що Мінськ не спрацює. Нам потрібен був час».
Логіка ескалації: кожен крок без відповіді
Між 2014 і 2022 роками є чітка послідовність:
2014: Анексія Криму. Захід запровадив санкції, але не відновив Будапештський меморандум, не надав Україні зброю, не прискорив інтеграцію в НАТО.
2014–2015: «ДНР» і «ЛНР», незважаючи на свою очевидну залежність від Москви, продовжують існувати як «сторони конфлікту». Мінськ «заморожує» ситуацію.
2015–2021: Росія не платить реальної ціни. Санкції — так, але вони недостатні для зміни поведінки. Російський газ продовжує текти через Україну в Європу. «Північний потік — 2» будується.
2021: Путін публікує статтю «Про історичну єдність росіян та українців» — робить ідеологічну підготовку до наступного кроку. «Україна — не держава, а частина Росії».
Листопад 2021 — лютий 2022: концентрація російських військ на кордоні. Дипломатичні «вимоги» Кремля — не відміна розширення НАТО навіть як перспективи, а негайні «гарантії» від США і НАТО, що жодна нова країна ніколи не вступить.
24 лютого 2022: повномасштабне вторгнення.
Чому «домовленостей» недостатньо
Після лютого 2022 у Стамбулі відбулись переговори. У квітні 2022 сторони начебто були близько до «рамкової угоди».
Але угода передбачала нейтральний статус України, відмову від претензій на Крим «на певний час», «особливий статус» для нових окупованих територій.
Тобто — Мінськ 3.0. Та сама логіка: Росія зберігає здобуте, отримує юридичні гарантії нейтралітету, зберігає важелі для наступного кроку.
Саме тому Україна відмовилась. І саме тому Борис Джонсон, за різними свідченнями, передав Зеленському меседж: «угода зараз — не угода».
Логіка ескалації, що привела до 2022 року, — це не логіка непорозумінь. Це логіка системи, яка реагує тільки на реальну ціну, а не на юридичні зобов’язання.
Гарантія без механізму примусу — обіцянка. Договір з державою, яка системно порушує договори, — папір. Мир без поразки агресора — пауза перед наступним наступом.
Будапештський меморандум, Мінськ, Стамбул — три версії одного уроку.
Матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі.
Текст підготовлено за допомогою штучного інтелекту на основі тексту «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму». Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
