Візит Дональда Трампа до Китаю очікували з великим ентузіазмом та покладали на нього значні сподівання. Однак ані він, ані подальший приїзд Путіна не стали дипломатичним проривом. У результаті багатьом оглядачам довелося шукати сенсації там, де їх немає, породжуючи тези на кшталт «Трамп здав Тайвань».
Насправді подібні оцінки мають мало спільного з реальністю. Водночас результати переговорів виявилися значно глибшими, ніж може здатися на перший погляд. Під час травневих зустрічей у Пекіні Китай зробив Сполученим Штатам пропозицію, відповідь на яку Вашингтон поки що не дав. У цьому матеріалі спробуємо розібратися з менш очевидними наслідками дипломатичного травня в Китаї та зрозуміти, який зв’язок ці переговори можуть мати з війною в Україні та майбутньою конфігурацією системи міжнародних відносин.
https://www.sbs.com.au/news/article/great-triangle-reversed-xi-met-trump-then-putin-what-did-the-meetings-reveal/4onfzuh1y
Передумова візиту: Іран як фактор американсько-китайських переговорів
Військова операція США проти Ірану стала одним із ключових факторів, що вплинули на підготовку саміту Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна. Спочатку зустріч планувалася на березень 2026 року, однак ескалація на Близькому Сході призвела до її перенесення на травень. На цьому тлі багато експертів очікували, що військові та політичні результати операції Epic Fury посилять позиції Вашингтона на переговорах із Пекіном.
З точки зору адміністрації Трампа успішне завершення військової кампанії могло створити одразу кілька переваг. По-перше, продемонструвати здатність США силою змінювати поведінку держав, які кидають виклик Вашингтону. По-друге, зміцнити позиції Сполучених Штатів на світовому енергетичному ринку. По-третє, створити додаткові важелі впливу на Китай через іранський напрямок.
Однак у ході розвитку кризи стало зрозуміло, що залежність Китаю від Ірану була переоцінена. Попри значні обсяги закупівель іранської нафти, Пекін отримує суттєво більше енергоресурсів від інших держав Перської затоки. Якщо імпорт з Ірану оцінюється приблизно у 1,2 млн барелів на добу, то сукупні поставки із Саудівської Аравії, Іраку, ОАЕ, Кувейту та Оману перевищують 4 млн барелів на добу. Навіть більше: до початку операції Пекін накопичив стратегічний нафтовий резерв на рівні 1,3–1,4 млрд барелів, чого попередньо достатньо для покриття внутрішнього попиту протягом 7–9 місяців.
Не менш важливим фактором є ставлення Пекіна до іранської ядерної програми. Попри тісне співробітництво з Тегераном, Китай традиційно виступає проти появи в Ірану ядерної зброї. Таким чином, китайська позиція виявилася значно складнішою, ніж це здається на перший погляд. З одного боку, Пекін не зацікавлений у посиленні американського впливу на Близькому Сході та не бажає допустити стратегічної поразки Ірану. З іншого боку, Китай зацікавлений у вільному судноплавстві через Ормузьку протоку та збереженні режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
Саме ця подвійність створила простір для дипломатичного компромісу. За даними Axios, США та Іран за посередництва третіх сторін обговорюють меморандум про припинення вогню строком на 60 днів, відкриття Ормузької протоки та запуск нового переговорного процесу щодо ядерної програми.
Ще більш показовою є інформація про можливе вивезення частини запасів збагаченого іранського урану до Китаю. Якщо подібний сценарій буде реалізований, це стане однією з найбільш серйозних змін в іранському питанні за останні роки. Тегеран традиційно розглядав вимоги щодо обмеження своєї ядерної програми як втручання у внутрішні справи держави. Водночас Вашингтон раніше також із обережністю ставився до передачі Китаю ролі одного з ключових учасників ядерного врегулювання. Тому сама можливість такого рішення свідчить про помітне зростання дипломатичного значення Пекіна.
Особливої уваги заслуговує і російський фактор. Протягом десятиліть саме Москва відігравала роль одного з головних посередників між Іраном та Заходом. Росія брала участь у переговорах щодо ядерної програми, виступала партнером Тегерана у сфері атомної енергетики та традиційно зберігала канали комунікації з усіма учасниками конфлікту. Однак нинішня криза продемонструвала поступове зміщення центру дипломатичної ваги у бік Китаю.
Парадоксально, але одним із головних політичних наслідків операції Epic Fury може виявитися не послаблення Ірану, а подальше посилення дипломатичних позицій Китаю. США не змогли досягти повної зміни поведінки Тегерана виключно військовими методами, однак і сам Іран виявився змушений шукати шляхи виходу з кризи. У цій ситуації Пекін отримав можливість конвертувати свою економічну вагу та відносини з обома сторонами у додатковий політичний вплив, зміцнюючи позиції одного з ключових посередників і центрів сили у світовій політиці.
Практичні результати США — Китай
До складу американської делегації увійшли не лише представники політичного керівництва, а й керівники провідних технологічних компаній. Однак проривних результатів досягнуто не було. Китай погодився придбати 200 літаків Boeing у США після дев’ятирічної перерви. Попри потенційний прибуток у 20–30 млрд доларів, акції Boeing впали, оскільки інвестори очікували замовлення на 500 літаків.
США, своєю чергою, зняли обмеження на експорт мікрочипа для штучного інтелекту Nvidia H200 — другого за потужністю продукту компанії. Найпотужніший чип B200 залишається під забороною, що дозволяє Вашингтону зберігати перевагу в технологічних перегонах.
Загалом саміт приніс обмежені, переважно економічні результати, спрямовані радше на стабілізацію американсько-китайських відносин та зниження ризиків ескалації, ніж на фундаментальну перебудову світової системи.
Підсумовуючи, можна сказати, що до запланованого візиту Сі Цзіньпіна до Вашингтона восени 2026 року сторони домовилися продовжити торговельне перемир’я: США відмовилися від запровадження нових торговельних обмежень щодо Китаю, а Китай продовжує експорт рідкісноземельних металів, необхідних Сполученим Штатам для технологічної революції.
Трамп «не здав» Тайвань
Відсутність проривних результатів саміту змусила політичних оглядачів шукати сенсацію там, де її немає. Головною з них став тезис про те, що Дональд Трамп «здав Тайвань» Китаю. Підставою для таких висновків стало інтерв’ю президента Fox News після саміту в Пекіні, в якому він заявив:
«Скажу так: я не хочу, щоб хтось став незалежним. І, знаєте, нам доведеться подолати 9 500 миль, щоб воювати. Я не хочу цього».
На підставі цієї заяви теза про те, що «Трамп здав Тайвань», є помилкою та не враховує особливостей американської політики щодо Тайваню. Починаючи з 1970-х років, Вашингтон одночасно дотримується політики «Одного Китаю» та концепції «стратегічної невизначеності». США не визнають Тайвань незалежною державою та офіційно не підтримують проголошення його незалежності. Водночас Вашингтон також не визнає суверенітет КНР над островом і зберігає можливість надання допомоги Тайбею.
Головна особливість «стратегічної невизначеності» полягає в тому, що вона працює одразу в двох напрямках. З одного боку, Китай не має впевненості щодо того, чи втрутяться США у випадку силового сценарію, що підвищує ризики військового планування. З іншого боку, Тайвань також не має гарантій автоматичної підтримки з боку Вашингтона, що стримує місцеве керівництво від одностороннього проголошення незалежності. Саме ця подвійна невизначеність є одним із ключових елементів регіональної стабільності. У цьому контексті заява Трампа не виходить за межі усталеної американської політики та не свідчить про її принциповий перегляд. Наприклад, після візиту Ненсі Пелосі на Тайвань у серпні 2022 року, який спричинив найсерйознішу кризу у відносинах США та КНР за останні десятиліття, адміністрація Джо Байдена неодноразово наголошувала, що політика Вашингтона не змінилася. Білий дім підкреслював, що Сполучені Штати, як і раніше, не підтримують проголошення незалежності Тайваню, а сам візит Пелосі був її власною ініцативою та не означає зміни офіційного курсу США.
Ситуація на самому Тайвані залишається складнішою, ніж її часто подають прихильники як об’єднання, так і незалежності. Після подій у Гонконзі та кризи моделі «Одна країна — дві системи» підтримка політичної інтеграції з материковим Китаєм суттєво скоротилася. Водночас економічні зв’язки між сторонами залишаються глибокими. Попри політичні суперечності, у 2025 році на Китай та Гонконг припадало 26,6% тайванського експорту, а більшість населення острова традиційно підтримує збереження статусу-кво (80% у серпні 2025 року), виступаючи проти як негайного об’єднання, так і різких кроків у напрямку формальної незалежності.
Наприкінці 2027 року відбудеться XXI з’їзд КПК, на якому, як очікується, Сі Цзіньпін претендуватиме на четвертий термін перебування при владі. Того ж року має завершитися черговий етап масштабної модернізації Народно-визвольної армії Китаю. Хоча ці обставини часто використовуються як аргумент на користь прогнозів про можливе вторгнення на Тайвань, вони одночасно підвищують для Пекіна ціну потенційної невдачі. За умов збереження стратегічної невизначеності США силовий сценарій залишається для китайського керівництва вкрай ризикованим рішенням.
Отже, саміт Трампа і Сі не приніс принципових змін у тайванському питанні. Попри резонансні заголовки та політичні спекуляції, Вашингтон продовжує дотримуватися політики стратегічної невизначеності, яка вже понад пів століття залишається основою американського підходу до Тайваню.
Конструктивна стратегічна стабільність. Новий біполярний світ
У відповідь на політику стратегічної невизначеності США Сі Цзіньпін запропонував Трампу новий підхід для американсько-китайських відносин — конструктивну стратегічну стабільність.
Згідно з китайською інтерпретацією, конструктивна стратегічна стабільність повинна поєднувати чотири елементи. По-перше, позитивну стабільність, засновану на співпраці у сферах, де інтереси сторін збігаються. По-друге, сприятливу стабільність із помірною конкуренцією, яка визнає суперництво між США та КНР, але не дозволяє йому перерости у відкриту конфронтацію. По-третє, управління розбіжностями через постійний діалог та кризову комунікацію. По-четверте, довгострокову стабільність, яка повинна зберігатися незалежно від зміни адміністрацій у Вашингтоні або внутрішньополітичних процесів у Китаї.
Пекін пропонує Вашингтону визнати нову реальність міжнародної системи, в якій США більше не є єдиним центром сили. Якщо американська політика останніх років виходила з логіки стратегічної конкуренції та стримування Китаю, то концепція Сі Цзіньпіна виходить з протилежного припущення: суперництво між двома державами є неминучим, але ним можна управляти через співпрацю та інституційні механізми. Де-факто мова йде про спробу закріпити модель відносин між двома рівнозначними центрами сили, що символічно означало б завершення однополярного моменту США, який сформувався після завершення Холодної війни.
У певному сенсі ця модель нагадує концепцію стратегічної стабільності часів Холодної війни. Тоді Сполучені Штати та Радянський Союз також визнавали неможливість усунення геополітичних суперечностей, однак поступово створили механізми контролю над конфронтацією — від переговорів щодо обмеження озброєнь до каналів кризової комунікації. Водночас між двома концепціями існує принципова різниця. Якщо радянсько-американська стратегічна стабільність базувалася переважно на взаємному стримуванні та балансі страху, то китайська версія робить акцент на поєднанні конкуренції та співпраці. Головна причина полягає у характері сучасної міжнародної системи. На відміну від США та СРСР, економіки США та Китаю залишаються глибоко взаємопов’язаними. Обсяг двосторонньої торгівлі вимірюється сотнями мільярдів доларів, американський бізнес залежить від китайських виробничих ланцюгів, а Китай — від доступу до зовнішніх ринків, технологій та глобальної фінансової системи.
Однак відмінності від біполярності ХХ століття не обмежуються лише економічною взаємозалежністю двох держав. У сучасній міжнародній системі суттєво зросла роль регіональних держав (наприклад Індії, Туреччини чи Бразилії), які проводять власний курс, не бажаючи жорстко приєднуватися до одного з центрів сили. Водночас це не означає зникнення ієрархії міжнародної системи. Навіть за умов посилення регіональних гравців саме США та Китай, як і раніше, мають найбільші обсяги військових, економічних і технологічних ресурсів, які дозволяють визначати загальні параметри міжнародного порядку.
Білий дім поки що не дав відповіді на цю пропозицію. Візит голови КНР до Вашингтона очікується восени 2026 року, і до цього моменту, ймовірно, буде сформована більш чітка позиція США щодо цього питання. З одного боку, прийняття такої пропозиції означало б фактичне визнання обмеженості американського впливу на світовій арені. З іншого боку, Сполученим Штатам дедалі складніше ігнорувати зростаючий вплив Китаю в міжнародних відносинах та намагатися стримувати його колишніми методами. Необхідно зазначити, що в логіці реалістичного політичного підходу, яким значною мірою керується адміністрація Трампа, біполярний світ традиційно розглядається як більш стабільна система міжнародних відносин, ніж однополярний.
У запропонованій Пекіном моделі міжнародної системи неможливо оминути питання місця Росії. Якщо концепція конструктивної стратегічної стабільності фактично передбачає формування відносин між двома провідними центрами сили — США та Китаєм, то це неминуче ставить під питання перспективи російського бачення багатополярного світу та роль Москви у новій конфігурації міжнародних відносин.
Росія: між багатополярністю та «духом Анкориджа»
Після того як Сі Цзіньпін фактично запропонував Вашингтону нову модель біполярного світу у вигляді концепції «конструктивної стратегічної стабільності», до Пекіна прибув Путін. Якщо китайсько-американський саміт був присвячений пошуку нових правил взаємодії між двома провідними центрами сили, то російсько-китайські переговори проходили під прапором традиційної для Москви концепції «багатополярного світу».
За підсумками зустрічі сторони підписали черговий меморандум про підтримку багатополярного міжнародного порядку та поглиблення стратегічного партнерства. Втім, як і багато попередніх російсько-китайських декларацій, документ мав переважно політичний характер і не був підкріплений новими масштабними економічними домовленостями.
Головною практичною темою переговорів залишався проєкт газопроводу «Сила Сибіру-2». Ще восени 2025 року Москва намагалася використати цей проєкт як інструмент багатовекторної політики, створюючи конкуренцію між європейським та китайським напрямками за доступ до російських енергетичних ресурсів. Тоді сторони підписали меморандум про наміри, однак питання ціни, обсягів постачання та остаточних умов реалізації проєкту залишилися невирішеними. Попри очікування, під час нинішнього візиту сторони також не змогли перейти до підписання повноцінного контракту.
Відсутність прогресу щодо «Сили Сибіру-2» та передчасне завершення візиту Путіна є показовими результатами сучасних російсько-китайських відносин. Якщо політична риторика Москви та Пекіна продовжує наголошувати на безпрецедентному рівні партнерства, то найбільший спільний інфраструктурний проєкт фактично залишається замороженим. Це свідчить про те, що Китай не готовий надавати Росії економічні поступки лише з політичних міркувань, а продовжує керуватися власними інтересами.
У дискусіях про багатополярність та російсько-китайське стратегічне партнерство також складно ігнорувати події літа 2025 року та візит Путіна до Анкориджа. Саме тоді між Москвою та Вашингтоном було досягнуто неформального розуміння щодо поступової нормалізації двосторонніх відносин, яке згодом отримало назву «дух Анкориджа». Його логіка передбачала поступовий перехід від конфронтації до стратегічного співробітництва та розширення американської економічної присутності на російському напрямку.
На цьому тлі стримана реакція Пекіна на результати Анкориджа та відсутність прориву щодо «Сили Сибіру-2» ставлять під сумнів поширені уявлення про існування стійкого антиамериканського консенсусу між Росією та Китаєм. Попри спільну критику американського домінування, Москва та Пекін продовжують переслідувати власні національні інтереси, які далеко не завжди збігаються.
Висновок
Отже, на сьогоднішній день позиції Пекіна виглядають більш впевненими на міжнародній арені, ніж США чи тим більше Росії. Пекін одночасно зберігає вплив на Іран, підтримує діалог зі Сполученими Штатами та залишається ключовим зовнішнім партнером Росії. Якщо Москва не змогла досягти прориву щодо проєкту «Сила Сибіру-2», а Вашингтон не отримав швидкого політичного результату ані щодо України, ані щодо Ірану, то Китай зміг конвертувати свою позицію у додатковий дипломатичний ресурс.
Однак посилення позицій Китаю не усуває його структурних вразливостей. Насамперед йдеться про залежність економічного зростання від зовнішніх ринків збуту та збереження технологічної залежності від Заходу в окремих критично важливих сегментах, зокрема у сфері напівпровідників.
У листопаді 2026 року у США відбудуться вибори до Конгресу. В українському публічному дискурсі цю подію зазвичай переоцінюють, оскільки очікують від перемоги демократів розвороту політики на 180 градусів щодо України. Історично президент майже завжди програє проміжні вибори (лише 2 випадки перемоги починаючи з 1945 року), однак на практиці цього рідко вистачає для подолання вето президента на зовнішньополітичне рішення (необхідно 2/3 голосів в обох палатах).
Втім, проміжні вибори є подією, яку неможливо ігнорувати. Адміністрація Трампа стикається зі зниженням рейтингу схвалення — 42% у жовтні 2025 року та 35% станом на 3 червня 2026 року. Зовнішньополітичними подіями, здатними змінити динаміку, можуть стати угода з Китаєм, Росією, Індією або ЄС (на умовах США). На цьому тлі майбутній візит Сі Цзіньпіна до Вашингтону може стати одним із ключових міжнародних заходів другої половини року.
За таких умов малоймовірно, що США підуть на ескалацію з Китаєм напередодні проміжних виборів. Вашингтон цілком може прийняти запропоновану концепцію стратегічної стабільності. Принаймні її окремі елементи вже сьогодні виглядають значно реалістичніше, ніж спроби повернутися до однополярної моделі міжнародних відносин. Таке рішення, звісно, зачепить американське самолюбство (питання, яке частково компенсується за допомогою масмедіа), проте це цілком раціональне рішення в рамках реалістичного підходу до зовнішньої політики.
З іншого боку, в рамках концепту балансу сил посилення Китаю може надати нового імпульсу «духу Анкориджа» з метою вирівняти позиції США та вступити в переговори з Пекіном на посиленій основі.
Додаток. Війна в Україні після дипломатичного травня
22 травня 2026 року держсекретар США Марко Рубіо після зустрічі з представниками НАТО заявив, що Вашингтон призупиняє активну участь у російсько-українському переговорному процесі: «Ми повернемося до процесу, коли зміниться динаміка».
Формальним каменем спотикання залишається доля Донецької області. Україна наполягає на припиненні бойових дій по поточній лінії фронту, тоді як Росія вимагає повного виведення українських військ із регіону. На сьогодні це взаємовиключні позиції, що символізує початок літньої кампанії ЗС РФ, метою якої є встановлення контролю над Слов’янсько-Краматорською агломерацією.
Більшість політичних оцінок в Україні сходяться на тому, що без повного контролю над Донецькою областю Кремлю буде складно представити завершення війни як перемогу власному населенню. Водночас значення літньої кампанії виходить далеко за межі суто військових результатів. Як би парадаксально це не звучало, але після переговорів у Пекіні питання України дедалі більше інтегрується у ширшу дискусію про майбутню конфігурацію міжнародної системи.
Перший сценарій випливає з логіки концепту балансу сил. Якщо Китай продовжить посилювати свої позиції, то це підштовхуватиме США повертатися до спроб часткового зближення з Росією. Подібний підхід не є новим для американської зовнішньої політики та певною мірою нагадує логіку трикутної дипломатії часів Генрі Кіссінджера. У цьому випадку Вашингтон зацікавлений не стільки у поразці Росії, скільки у недопущенні її надмірної залежності від Китаю.
Саме тому результати літньої кампанії можуть вплинути на умови потенційних домовленостей. Якщо Росія зіткнеться з труднощами у досягненні поставлених цілей, США можуть запропонувати політичне рішення через тиск на Україну та пошук компромісної моделі завершення війни.
Однак будь-який подібний сценарій впирається у ціну питання. Що конкретно зможе забезпечити Росія достеменно невідомо, але обсяг американсько-російської співпраці Зеленський раніше оцінював у 12 трлн доларів.
Другий сценарій випливає з китайської концепції «Конструктивної стратегічної стабільності». Якщо США та Китай поступово сформують новий формат відносин, Росія може втратити частину своєї стратегічної цінності для обох сторін. У такому випадку Вашингтон менше потребуватиме Москву для стримування Китаю, а Пекін — як партнера у протистоянні зі США. Навіть успіх на Донбасі не гарантуватиме Москві покращення міжнародних позицій. Навпаки, Росія може опинитися в ситуації, коли для завершення війни та конвертації військових здобутків у політичні доведеться йти на компроміси незалежно від результатів літньої кампанії.
Втім, і цей сценарій має свої обмеження. Сама логіка міжнародних відносин не дозволяє ігнорувати такий актив як Російська Федерація. Як любить висловлюватися Дональд Трамп, формування світового порядку більше нагадує «гру в карти», ніж систему із загальновизнаними правилами. Кожен із гравців прагне зберегти якомога більше сильних карт на руках і водночас не допустити їх переходу до суперника. Саме тому ні США, ні Китай навряд чи будуть готові повністю відмовитися від взаємодії з Росією незалежно від того, як розвиватиметься війна в Україні.
Судячи з поведінки Путіна на ПМЕФ, Кремль входить у літню кампанію з упевненістю у власних військових перспективах. А словосполучення «дух Анкориджа» продовжує регулярно лунати в заявах представників російського політичного істеблішменту, які в такий спосіб надсилають політичні сигнали у Вашингтон.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
