В інформаційному просторі активно поширюються матеріали, пов’язані з оприлюдненням на стратегічній сесії «Основні загрози Росії у другій чверті XXI століття» в рамках Санкт-Петербурзького міжнародного економічного форуму (далі — СПМЕФ) сценаріїв геополітичного майбутнього Росії, які готували російські ідеологи Олександр Дугін та Костянтин Малофєєв. Водночас експертну спільноту та суспільство загалом у даному контексті цікавить не лише зміст та ймовірність реалізації зазначених сценаріїв, а наскільки вони співвідносяться із положеннями офіційних документів державних органів РФ в частині стратегічного прогнозування та планування, що в свою чергу визначає спрямованість діяльності силових структур РФ стосовно їх реалізації.
Про сценарії
Мова йде про низку «майбутніх сценаріїв» для Росії: «хороший», «інерційний» та «поганий», з горизонтами на періоди до 2036 та 2050 років. При цьому «загрози» для Росії було розділено на п’ять основних категорій, включно з геополітикою, ідеологією і внутрішньою політикою, демографією, економікою та технологіями. У найзагальнішому формулюванні авторами передбачено три сценарії: «інерційна» траєкторія, що закінчується «американською та китайською гегемонією» над Росією; «поганий» сценарій, у якому Росія програє війну до 2036 року і буде «колонізована» до 2050 року. Презентацію завершує «хороший» сценарій у 2050 році, у якому Росія «виграє ідеологічну війну», займає «лідерську позицію у забезпеченні глобальної безпеки та справедливості» через «прогнозування та проєктування майбутнього». Проміжні етапи передбачають анексію Києва, Одеси, Харкова та інших українських міст, а також розпад Європейського Союзу.
Примітка: Слід зазначити, що на час завершення роботи над матеріалами даної публікації повний стенографічний текст виступу О. Дугіна і К. Малофєєва на СПМЕФ не було оприлюднено. У відкритому доступі є презентаційні слайди, тези виступів та коментарі учасників. Будь-який «повний текст виступу», який зараз циркулює в мережі, як правило, є реконструкцією або переказом, а не офіційною стенограмою, що певним чином обмежує всебічність наведеного нижче аналізу.
Щодо деталізації, то в оприлюднених виступах і презентаційних матеріалах авторами було викладено наступне:
1. Негативний сценарій. Його основні положення передбачають до 2036 року поразку РФ у війні проти України та Заходу, вступ України до НАТО, подальше скорочення російського впливу на пострадянському просторі, виникнення нових криз навколо кордонів РФ. У період до 2050 року розглядається можливість втрати суверенітету та фактична «колонізація» Росії.
2. Інерційний сценарій розглядає затяжне протистояння із Заходом, замороження або періодичне відновлення війни проти України, посилення американсько-китайського суперництва, поступове послаблення позицій РФ, збереження стратегічної невизначеності до середини століття.
3. Позитивний сценарій передбачає перемогу РФ у війні, підпорядкування України російській сфері впливу, повернення Києва, Одеси та Харкова тощо до так званого «русского мира», формування російського «макрорегіону» в Євразії, розпад або радикальне ослаблення ЄС, витіснення США з ролі домінуючої сили.
Слід зазначити, що під час виступу одного з авторів було акцентовано на неточності у матеріалах презентації і стверджувалося, що можливість застосування ядерної зброї слід розглядати в рамках «позитивного» сценарію як одного з інструментів досягнення стратегічного перелому (водночас не можна відкидати також використання маніпулятивної техніки привертання уваги до проблематики ядерної зброї).
За результатами оцінки сценаріїв у відкритих джерелах встановлено, що наведена презентація не є класичним безпековим форсайтом. Його структура та зміст суттєво відрізняється від поширених серед експертного середовища матеріалів, наприклад, американських National Intelligence Global Trends, британських Government Foresight Studies тощо. Натомість прогноз має певні ознаки «ідеологічного маніфесту», в якому описано не найбільш імовірне майбутнє, а як бажаний, так і неприйнятний варіанти майбутнього для частини російських еліт, згуртованих навколо нинішніх владних кіл. Прогноз адресовано в першу чергу російській владі, представникам силового блоку та прихильникам концепції «Великої Росії». В експертному середовищі його також оцінено як інструмент «мобілізації» російського суспільства, оскільки одна з функцій полягає у створенні довгострокового образу майбутнього, навколо якого мають консолідуватися прихильники чинної політики Кремля.
Загалом у контексті завдань стратегічного планування у сферах національної безпеки і оборони України оприлюднення на полях СПМЕФ зазначених сценаріїв слід розглядати не як офіційний державний прогноз РФ і не як документ російського стратегічного планування.
Водночас ігнорувати його все ж таки недоцільно, оскільки він є своєрідним індикатором стратегічного мислення російського ультраконсервативного середовища та його потенційного впливу на майбутню політику Кремля, оскільки демонструє щонайменше:
бачення бажаного «кінцевого стану» безпекового середовища у визначених горизонтах 2036 та 2050 років з боку частини російських еліт;
бачення війни проти України як довгострокового цивілізаційного протистояння, а не як тимчасового конфлікту;
актуальність територіальних та інших претензій РФ щодо України навіть після чотирьох років великої війни;
спроможність мислення у російському стратегічному середовищі категоріями 2036–2050 років.
Персоналії
У середовищі російських еліт існує кілька умовних інтелектуальних центрів, які шляхом формування та просування ідеологічних засад та безпекових концепцій впливають на керівництво РФ, державні органи стосовно формування політик, стратегій та практичну діяльність з їх імплементації.
У контексті наведеного прогнозу виникає закономірне питання про можливості такого впливу на еліти РФ з боку його основних авторів —Костянтина Малофєєва і Олександра Дугіна, а саме розуміння, чи входять вони до лідерів громадської думки і чи є інформація про їх допуск / залучення до участі у формуванні безпекової політики і стратегічному плануванні за напрямом національної безпеки в РФ.
Слід визнати, що на відміну від значної кількості безпекових прогнозів і сценаріїв, які регулярно оприлюднюються в російському інформаційному просторі, резонанс презентації 3 червня значно обумовлений певним авторитетом і впливом на російські еліти і російську політику з боку її авторів.
Усталені стереотипи сприйняття зазначених осіб сприяють активному поширенню версії про значні можливості їхнього впливу на вище політичне і військове керівництво РФ. З наведеним значно корелюється інша гіпотеза, що сценарії вже відображають офіційні погляди російського керівництва, є частиною чинних документів стратегічного планування РФ у сфері національної безпеки і (можливо, через закритість останніх) були цілеспрямовано оприлюднені в такий спосіб для впливу на міжнародну спільноту як інструмент проєкції сили та стратегічного стримування з боку РФ.
Загалом питання про авторитет і впливовість авторів є контраверсійним. Станом на 2025–2026 роки немає достовірних доказів того, що Костянтин Малофєєв та Олександр Дугін офіційно входять до команд експертів з підготовки рішень Ради Безпеки РФ, Міноборони або Генерального штабу ЗС РФ, Адміністрації Президента РФ у сфері стратегічного планування національної безпеки.
Водночас буде помилкою розглядати їх як маргінальних публіцистів або «класичних вчених-теоретиків». Наявні дані свідчать, що О. Дугін наразі є одним із впливових представників російського ідеологічного середовища, яке пропонує довгострокові концепти, наративи та образи майбутнього для частини політичних, силових та інтелектуальних еліт РФ. Тому його вплив є переважно непрямим та ідеологічним, а не адміністративно-розпорядчим або у якості безпосереднього розробника проєктів документів.
В історичному дискурсі вплив О. Дугіна на російські еліти був нерівномірним. У 1990-ті роки він залишався переважно представником інтелектуальних кіл російських «євразійців». Його концепції багатополярного світу, цивілізаційного протистояння, особливого шляху Росії, боротьби з «атлантизмом» сприймалися як альтернативні та радикальні. Після приходу до влади Володимира Путіна частина ідей О. Дугіна почала поступово проникати в російський офіційний дискурс. Особливо це стосувалося концепції багатополярності, критики однополярного світу, тези про унікальність російської цивілізації, особливої ролі та перспектив пострадянського простору. Водночас сам О. Дугін так і не став частиною владної вертикалі.
Після окупації Криму у 2014 році значна частина його геополітичних тез почала звучати значно ближче до офіційної державної риторики та фактично здійснювати її адвокацію. Однак це також не означало його залучення до процесу ухвалення політичних рішень, оскільки швидше відбулося зближення державної політики з окремими ідеями, які раніше просувалися О. Дугіним.
Після початку повномасштабної війни у 2022 році його вплив продовжив зростати. Причинами стали радикалізація російського політичного дискурсу, запит влади на ідеологічне обґрунтування війни проти України і «колективного Заходу», потреба формувати довгостроковий образ майбутнього. Фактично саме в цей період він став одним із найбільш цитованих представників російського ультраконсервативного середовища. Також у 2023 році О. Дугіна призначили директором Вищої політичної школи імені Івана Ільїна при Російському державному гуманітарному університеті. Встановлено численні ознаки його інформаційного впливу через участь у великих експертних форумах, геополітичних конференціях, дискусіях щодо майбутнього світового порядку, дослідницьких проєктах, пов’язаних із концепціями багатополярності та цивілізаційного розвитку.
На відміну від Олександра Дугіна, Костянтин Малофєєв є не лише ідеологом, а також і організатором, медіавласником та фінансистом мереж впливу. Водночас також немає підтверджених даних про його залучення до формальних механізмів стратегічного планування РФ (Рада Безпеки РФ, Адміністрація Президента РФ, урядові робочі групи за напрямом стратегічного планування). Проте його фактичний вплив на частину політичних, церковних, громадських та ідеологічних еліт Росії, ймовірно, є вищим, ніж у О. Дугіна, зокрема серед патріотичних рухів, прихильників концепції «русского мира», представників Російської православної церкви, силового блоку тощо.
У даному сенсі їхня поява на форумі в Санкт-Петербурзі стала невипадковою, оскільки спрямованість і загальний сценарій заходу формувався на рівні вищого керівництва РФ і з його трибуни могли оприлюднюватися виключно «правильні» ідеї та наративи.
З огляду на бекґраунд Олександра Дугіна та Костянтина Малофєєва, їхня спільна презентація щодо сценаріїв розвитку Росії до 2036 та 2050 років є показовою, але для українського контексту її не слід розглядати як державний прогноз РФ (у РФ існує такий документ стратегічного прогнозування – прим. ред.), офіційний форсайт Кремля або документ Ради Безпеки РФ.
Найбільш ймовірно, роль презентації обмежується статусом ідеологічного сценарного документа, спробами вплинути на російські еліти, демонстрацією для російського суспільства та зарубіжних аудиторій бажаного уявлення про майбутнє та елементом формування стратегічного дискурсу. Загалом документ претендує впливати на стратегічне мислення, але, підкреслюємо, не є офіційним документом стратегічного планування.
Для українського політикуму та експертного середовища більшу цінність мають не наведений або інші прогнози К. Малофєєва та О. Дугіна, а їхнє уявлення і спроби обґрунтування стосовно бажаного майбутнього Росії. Праці та виступи наведених «ідеологів» дозволяють зрозуміти, як частина російських еліт бачить завершення російсько-української війни та інших воєнних конфліктів, актуальні територіальні та інші претензії РФ, як сприймає роль України в російському «геополітичному проєкті» майбутнього та яке має розуміння світового порядку у випадку послаблення «колективного Заходу». Відповідно, саме у цьому сенсі вони виступають своєрідним «індикатором ідеологічного клімату» російського владного та ультраконсервативного середовища.
На прикладі сценаріїв презентації простежується тенденція активного використання у російському експертному середовищі підходу стосовно «проєктування майбутнього безпекового середовища». Ця концепція є виграшною, і якщо вона забезпечена політичною волею та інструментами / механізмами впровадження, то дійсно представляє собою певну загрозу для інших країн, особливо якщо сторона, яку в РФ розглядають у якості противника, використовує переважно реактивні підходи до забезпечення національної безпеки і оборони.
Водночас слід зазначити: спікери повідомили аудиторії форуму, що поки що неопублікований повний звіт про сценарії вже був представлений у Військовій академії Генерального штабу ЗС РФ, і, за їхніми словами, потреба Росії в чітко висловленій ідеології «постійно обговорюється» в Адміністрації Президента РФ. Проте наразі відсутні підстави стверджувати, що положення звіту використовуються безпосередньо в процесах стратегічного планування РФ.
Система стратегічного плануванням РФ
На відміну від поширеного в Україні уявлення, Російська Федерація має на державному рівні не лише систему прогнозування та стратегічного планування, а також, як елемент зазначеного — підсистему стратегічного передбачення. За оцінками експертного середовища, російська модель суттєво відрізняється від західних моделей форсайту. Для прикладу, якщо західні підходи до форсайтів переважно орієнтовані на дослідження множинних варіантів майбутнього, то російський підхід значною мірою є суб’єктивним і спрямований на обґрунтування бажаного для Кремля бачення майбутнього та вироблення механізмів його досягнення. Тому російські форсайти є не лише продуктом прогнозування та передбачення, а й інструментом формування та просування державної ідеології, геополітичного проєктування та мобілізації еліт і суспільства.
У даному контексті головною загрозою для України є те, що РФ розглядає і планує свою «боротьбу» із Заходом та Україною не в горизонтах поточної російсько-української війни, а в часових рамках щонайменше 2036–2050 років.
Наведене підтверджує прийнята та унормована в РФ система стратегічного планування у сферах національної безпеки і оборони. Зокрема, згідно з положеннями Федерального закону РФ від 28.06.2014 № 172-ФЗ (в редакції від 13.07.2024) «О стратегическом планировании в Российской Федерации», документи стратегічного планування РФ розробляються у межах цілепокладання, прогнозування, планування і програмування на федеральному рівні, на рівні суб’єктів Російської Федерації і на рівні муніципальних утворень.
У РФ до документів стратегічного планування, які розробляються на федеральному рівні, відносяться:
1) документи стратегічного планування, що розробляються в рамках цілепокладання, до яких належать:
а) щорічне послання Президента Російської Федерації Федеральним Зборам Російської Федерації;
б) стратегія соціально-економічного розвитку Російської Федерації;
в) стратегія національної безпеки Російської Федерації, а також основи державної політики, доктрини та інші документи у сфері забезпечення національної безпеки Російської Федерації;
г) стратегія науково-технологічного розвитку Російської Федерації.
2) документи стратегічного планування, що розробляються в рамках цілепокладання за галузевим та територіальним принципом, до яких належать:
а) галузеві документи стратегічного планування Російської Федерації;
б) стратегія просторового розвитку Російської Федерації;
в) стратегії соціально-економічного розвитку макрорегіонів.
3) документи стратегічного планування, що розробляються в рамках прогнозування, до яких належать:
а) прогноз науково-технологічного розвитку Російської Федерації;
б) стратегічний прогноз Російської Федерації;
в) прогноз соціально-економічного розвитку Російської Федерації на довгостроковий період;
г) бюджетний прогноз Російської Федерації на довгостроковий період;
д) прогноз соціально-економічного розвитку Російської Федерації на середньостроковий період.
4) документи стратегічного планування, що розробляються в рамках планування та програмування, до яких належать:
а) основні напрямки діяльності Уряду Російської Федерації;
б) національні проєкти та державні програми Російської Федерації;
в) державна програма озброєння;
г) схеми територіального планування Російської Федерації;
д) плани діяльності федеральних органів виконавчої влади.
У даному контексті особливе місце займає «Стратегія національної безпеки Російської Федерації» — документ у сфері забезпечення національної безпеки Російської Федерації, що розробляється Радою Безпеки Російської Федерації спільно з іншими учасниками стратегічного планування з урахуванням стратегічного прогнозу Російської Федерації на довгостроковий період, що не перевищує періоду, на який розроблено стратегічний прогноз Російської Федерації, та коригується кожні шість років.
Стратегія національної безпеки Російської Федерації:
1) містить пріоритети, цілі та заходи в галузі внутрішньої та зовнішньої політики у сфері забезпечення національної безпеки Російської Федерації;
2) містить оцінку поточного стану національної безпеки Російської Федерації та оцінку загроз національній безпеці Російської Федерації на довгостроковий період;
3) визначає національні інтереси Російської Федерації та стратегічні національні пріоритети у сфері забезпечення національної безпеки Російської Федерації;
4) визначає цілі та завдання забезпечення національної безпеки Російської Федерації у різних галузях та сферах розвитку Російської Федерації та відповідні напрямки діяльності з протидії загрозам національній безпеці Російської Федерації;
5) визначає організаційні, нормативні правові та інформаційні засади забезпечення національної безпеки Російської Федерації;
6) містить основні показники стану національної безпеки Російської Федерації;
7) містить інші положення, визначені Президентом Російської Федерації.
Також в РФ розробляється «Стратегічний прогноз Російської Федерації» — документ стратегічного планування, що містить систему науково обґрунтованих уявлень про стратегічні ризики соціально-економічного розвитку та про загрози національній безпеці Російської Федерації. Цей документ найближче відповідає тому, що у західних країнах називають strategic foresight або strategic assessment.
Стратегічний прогноз РФ розробляється за дорученням Президента РФ урядом РФ на період 12 років і більше із залученням матеріалів федеральних органів влади, органів влади суб’єктів РФ, Російської академії наук.
Стратегічний прогноз повинен включати:
1) оцінку ризиків соціально-економічного розвитку та загроз національній безпеці Російської Федерації;
2) поетапні прогнозні оцінки ймовірного стану соціально-економічного потенціалу та національної безпеки Російської Федерації;
3) оптимальний сценарій подолання ризиків та загроз з урахуванням вирішення завдань національної безпеки Російської Федерації;
4) оцінку конкурентних позицій Російської Федерації у світовому співтоваристві;
5) інші положення щодо рішення Президента Російської Федерації або Уряду Російської Федерації.
Тобто російська система стратегічного планування формально передбачає існування окремого документа, присвяченого саме довгостроковим ризикам, загрозам та майбутньому стану національної безпеки держави.
Висновки
1. Сценарії геополітичного майбутнього Росії, які представили на СПМЕФ російські ідеологи Олександр Дугін та Костянтин Малофєєв, не є складовими частинами російських документів стратегічного планування у сфері національної безпеки. Автори не залучені до діяльності суб’єктів стратегічного планування РФ та наразі відсутні підтвердження стосовно їхньої безпосередньої участі у підготовці нормативних, плануючих та інших документів за напрямом національної безпеки. Їхній вплив має переважно концептуально-ідеологічний характер і реалізується через формування довгострокових геополітичних наративів, які частково інтегровані в офіційний російський політичний дискурс. Відповідно, представлені ними сценарії з умовною назвою «Росія —2036 / 2050» доцільно розглядати не як державний прогноз, а як спробу вплинути на стратегічне мислення російських еліт та сформувати для них образ бажаного майбутнього.
2. Водночас слід підкреслити, що у 2025 році РФ перейшла до чергового етапу стратегічного планування вже з горизонтом до 2036 року та подальшу перспективу, під час якого були розроблені та інтегровані документи національних проєктів, державних програм, галузевих стратегій, регіонального розвитку та діяльності державних корпорацій.
Аналіз їхнього змісту свідчить, що чинне російське керівництво:
- не планує повертатися до довоєнної моделі відносин із Заходом;
- формує ресурсну, демографічну, технологічну та ідеологічну базу для «успішного функціонування держави» з горизонтом щонайменше до 2036 року;
- розглядає міжнародне середовище як довгостроково конфліктне та готується до тривалого стратегічного суперництва.
- основними інструментами забезпечення стійкості (окрім силових) визначено демографію, технологічний суверенітет, цифровізацію, інфраструктуру та ідеологічну консолідацію суспільства;
- розглядає стратегічне планування як безперервний процес мобілізації складових елементів національної могутності в умовах тривалого конфлікту із Заходом та Україною.
3. Для нас ключовим є не зміст окремих положень або показників конкретних російських документів, а те, що вони демонструють щонайменше три особливості російської системи стратегічного планування:
РФ планує розвиток та забезпечення національної безпеки держави на горизонті не одного політичного циклу, а 10–15 років і подальшу перспективу;
у Росії існує жорстко централізована вертикаль стратегічного планування, яка на нормативному рівні починається від законів РФ, указів президента, актів уряду і завершується конкретними індикаторами для регіонів та федеральних органів влади.
планування поєднує безпекові, економічні, демографічні, технологічні та ідеологічні цілі в єдиній системі управління розвитком держави щонайменше на період до 2036 та подальших років.
4. Для України принципово важливо перейти до планування розвитку сектору безпеки і оборони в горизонтах не менше 2035–2040 років, виходячи з того, що незалежно від результатів поточної війни Російська Федерація розглядає протистояння з Україною та Заходом як довгостроковий процес.
5. Стратегічним викликом для України є не лише поточна війна, а екзистенційна загроза з боку Росії, її системна підготовка до збереження і нарощування національної могутності та можливості проєкції сили у другій чверті XXI століття. Саме ця обставина має бути покладена в основу оновлення Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки та загалом системи документів стратегічного планування держави.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
