Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього

Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року

У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:

→ Яку реальну автономію мали Татарстан і Башкирія в 1990-х — і чому їх  позбавили цієї автономії

→ Як Путін за 25 років перетворив федерацію на унітарну державу з декорацією самоврядування

→ Що сталось із мовами народів РФ — і чому носіїв меншає попри зростання чисельності народів

→ Чому мобілізація 2022 року вдарила по нацменшинах непропорційно

→ Що означає «федералізація» у переговорному контексті про Україну

Час читання: ~9 хвилин

1990-ті: момент, коли федерація була реальною

У 1990 році, на тлі розпаду СРСР, суверенітет оголошували не лише союзні республіки, але й автономні всередині РРФСР.

8 жовтня 1990 року Бурятська АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. 11 жовтня — Башкирська. Чечня проголосила незалежність 1991 року.

Татарстан пішов далі. 30 серпня 1990 року Верховна Рада республіки проголосила суверенітет і заявила, що не є суб’єктом ані СРСР, ані РРФСР. У 1992 році відбувся референдум, на якому більшість висловилась за статус суверенної держави. У 1994 році був укладений Договір між РФ і Татарстаном, який фактично надавав республіці статус конфедеративного суб’єкта: власна конституція, власні повноваження в економіці, мові, освіті, зовнішньоекономічних зв’язках.

Башкирія і Якутія підписали схожі угоди. В 1994–1995 роках у РФ існувало близько п’ятдесяти таких двосторонніх договорів з різними регіонами.

Це була справжня асиметрична федерація. Незручна, нестабільна — але реальна.

Що Єльцин дав народам — і чому

Чому Москва погоджувалась на такі широкі поступки у 1990-х?

По-перше: слабкість центру. Єльцин балансував між різними групами впливу, країна перебувала в економічній кризі, і силових ресурсів для утримання жорсткої вертикалі просто не було.

По-друге: урок 1991 року. СРСР розпався не тільки через зовнішній тиск — він розпався зсередини, коли республіки відмовились підтримувати центр. Єльцин розумів: щоб утримати Росію разом, треба дати регіонам достатньо, щоб їм не хотілось іти.

По-третє: Чечня показала межу. Перша чеченська війна (1994–1996) закінчилась Хасав’юртівськими угодами — фактично визнанням де-факто незалежності. Для  Москви це стало аргументом у стосунках з іншими республіками: краще поступитись їм у питаннях автономії, ніж отримати повноцінний сепаратизм.

Так Росія жила 10 років — у постійній напрузі між центром і регіонами з реальними, хоч і обмеженими, правами.

Путін: методичне знищення

Коли Путін прийшов до влади у 2000 році, одним із перших його кроків стало перебудування федеративних відносин.

13 травня 2000 року — указ про «повноважних представників Президента у федеральних округах». Сім округів, сім президентських намісників. Фактично — новий рівень управління, що стояв між Москвою і регіонами та контролював їх.

2001–2004 роки: конституційні реформи в республіках. Всі положення регіональних конституцій, що суперечили федеральній, підлягали скасуванню. Татарстан у 2002 році прийняв нову редакцію конституції — без положень про державний суверенітет.

2004 рік: після теракту в Беслані Путін скасував прямі вибори губернаторів. Відтепер їх призначав президент. Феномен «губернаторів-парашутистів» — людей з Москви, не пов’язаних з регіоном жодним чином, — поступово став нормою. До 2025 року понад 50 з 89 регіонів очолювали випускники «школи губернаторів» при адміністрації президента.

2003–2008 роки: ліквідація низки автономних округів як самостійних суб’єктів федерації. Комі-Перм’яцький, Таймирський, Евенкійський, Коряцький округи злили з іншими суб’єктами.

2007–2008 роки: скасування «національно-регіонального компоненту» в освіті. Регіони втратили право передбачати в шкільних програмах обов’язкове вивчення місцевих мов і культур.

2015 рік — закон: вищі посадові особи суб’єктів РФ не можуть називатись «президентами». Татарстан отримав перехідний термін до 2017 року. У 2017-му — угоду про особливий статус не поновили.

Федеративний договір як реальний документ помер тихо, без оголошення.

Мови: лінгвоцид у деталях

Паралельно з демонтажем політичної автономії відбувалась мовна катастрофа.

2002 рік: всі офіційні мови суб’єктів РФ мусять використовувати виключно кириличну абетку. Татарстан, що кілька років тому перейшов на латинку, мусив повернути назад.

2008 / 2009 навчальний рік: Єдиний держіспит складається виключно російською. Регіональні мови — поза межами іспиту, поза межами соціальної мобільності.

2018 рік: державні мови національних республік переведені в статус «факультативу». Навіть для носіїв — лише за заявою батьків. За перші пів року після ухвалення закону кількість учнів, які вчили ногайську, скоротилась удвічі.

2020 рік: «конституційні поправки» закріпили за російською мовою статус «мови державотворчого народу».

2025 рік: кількість годин на вивчення рідних мов у школах скорочена вдвічі.

Результат: серед понад мільйона чувашів рідною мовою володіють близько 700 тисяч. Серед 386 тисяч удмуртів — 255 тисяч. Серед 424 тисяч марійців — 259 тисяч.

Чисельність народів не скорочується. Чисельність носіїв мов — так.

Мобілізація 2022: хто платить ціну

21 вересня 2022 року Путін оголосив «часткову мобілізацію».

Офіційно — рівномірна. На практиці — непропорційна: нацменшини і периферійні регіони отримали більше повісток на душу населення, ніж Москва і Петербург.

Дагестан, Бурятія, Тива — лідери за часткою загиблих відносно чисельності населення в перші місяці війни. Башкирія і Якутія — регіони, де масові протести проти мобілізації були найпомітнішими.

Одне з гасел на вулицях Уфи: «Чому знову башкири? Ми завжди воюємо замість Москви».

Це не нова проблема. Це структурна логіка імперії: периферія платить за амбіції центру. Кров нацменшин — у Кавказькій війні, у Першій і Другій світових, у Чечні, тепер в Україні.

«Федералізація» як риторична пастка

У переговорах про припинення вогню в Україні Росія час від часу висувала вимогу «федералізації» — надання Донецьку і Луганську «особливого статусу» всередині України.

Розуміти цю вимогу треба через досвід того, що відбулось з федералізмом всередині самої Росії.

«Особливий статус» — не гарантія автономії. Це початковий крок перед поступовим знищенням цього статусу. Татарстан мав найширші повноваження у 1994 році — і втратив все до 2017-го.

Федералізація України у виконанні Москви означала б вбудовування прокремлівських анклавів у конституцію — з правом вето на євроатлантичний курс і постійним важелем впливу зсередини.

Це не пропозиція про децентралізацію. Це пропозиція про повільну анексію через правові механізми.

Матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму». «Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».

Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».


Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.

Команда UIF

Команда UIF

Адміністрація