Військова операція США проти Ірану під назвою «Епічна лють» розпочалася 28 лютого 2026 року та тривала майже шість тижнів. У її межах було задіяно дві авіаносні ударні групи та здійснено понад 13 000 бойових вильотів, спрямованих проти об’єктів військової та транспортно-логістичної інфраструктури Ірану, включно з позиціями ракетних сил, елементами ядерної програми, а також стратегічно важливими мостами.

Попри масштаб застосування сили, політичні цілі операції — обмеження військового потенціалу Тегерана та зміна його стратегічної поведінки — станом на зараз залишаються недосягнутими. 8 квітня було оголошено про двотижневе припинення вогню, у межах якого передбачається проведення раунду переговорів щодо політичного врегулювання конфлікту.

На цьому тлі війна в Ірані вже вийшла за рамки регіонального протистояння, трансформувавшись у багаторівневу кризу, що зачіпає глобальну економіку, внутрішньополітичні процеси провідних держав та архітектуру міжнародної безпеки. В її основі лежить зіткнення двох стратегічних логік: спроби США змусити Іран до зміни поведінки через військовий тиск, та прагнення Тегерана підвищити політичну й економічну вагу цього тиску за допомогою асиметричних інструментів.

Проблематика конфлікту

Операція «Епічна лють» є військово-силовим виміром ширшого конфлікту навколо Ірану та балансу сил на Близькому Сході. Його ключовими елементами залишаються іранська ядерна програма та ракетний потенціал, які США та Ізраїль розглядають як взаємопов’язані компоненти потенційної загрози.

Іран почав розвивати чутливі елементи своєї ядерної програми ще у 1990-х роках, а з початку 2000-х опинився під зростаючим міжнародним тиском. Кульмінацією дипломатичних зусиль стало підписання у 2015 році Спільного всеосяжного плану дій (СВПД), який передбачав суттєві обмеження ядерної програми Ірану. Вихід США з цієї угоди у 2018 році за адміністрації Дональда Трампа призвів до фактичного демонтажу домовленостей і відновлення санкційного тиску, що, у свою чергу, спонукало Іран до поступового згортання обмежень і нарощування ядерної програми.

Потенційне набуття Іраном ядерної зброї розглядається як один із ключових чинників дестабілізації регіональної системи безпеки. Це може запустити ланцюгову реакцію розповсюдження ядерної зброї на Близькому Сході — зокрема з боку Саудівської Аравії та Туреччини — а також суттєво посилити позиції Тегерана у його довготривалому протистоянні зі США та Ізраїлем, що триває з моменту Ісламської революції. У ширшому контексті це ставить під сумнів сформований після 1991 року баланс сил, у межах якого США виступали домінуючим зовнішнім гравцем у регіоні.

Для Ірану ракетна та ядерна програми є не лише інструментами зовнішньої політики, але й елементами стратегічного виживання політичного режиму. Усвідомлення необхідності розвитку ракетного потенціалу сформувалося під час ірано-іракської війни, яка, за різними оцінками, забрала від 500 тисяч до 1 мільйона життів і продемонструвала вразливість країни перед зовнішніми загрозами за відсутності ефективних засобів стримування.

До початку операції «Епічна лють» ядерна програма також була елементом внутрішнього політичного балансу Ірану. Більш радикальні сили, насамперед Корпус вартових Ісламської революції, розглядають ядерну зброю як єдину надійну гарантію виживання держави в умовах ворожого оточення. Водночас прагматичніші групи протягом останніх двох десятиліть намагалися використовувати ядерну програму як інструмент переговорів із Заходом і засіб часткової нормалізації відносин, що знайшло практичне втілення у підписанні СВПД у 2015 році.

За оцінками Міжнародного агентства з атомної енергії станом на осінь 2025 року, Іран володіє приблизно 400–440 кг урану, збагаченого до рівня 60%. Теоретично цього обсягу достатньо для виробництва близько 10 ядерних боєзарядів за умови подальшого збагачення до збройового рівня (≈90% U-235).

Водночас навіть потенційне створення обмеженого ядерного арсеналу не усуває проблему вразливості Ірану перед американо-ізраїльським військовим тиском. По-перше, йдеться не лише про наявність розщеплюваного матеріалу, але й про необхідність створення надійних і випробуваних засобів доставки, включно з балістичними ракетами, здатними нести ядерне навантаження. По-друге, обмежена кількість боєзарядів не забезпечує стратегічного паритету зі США та їхніми союзниками, що ставить під сумнів ефективність такого потенціалу як повноцінного інструменту стримування. У цих умовах ядерний фактор може виступати не стабілізуючим елементом, а каталізатором ескалації, особливо з огляду на перевагу США та Ізраїлю в повітрі та у засобах високоточного ураження.

Стратегії сторін: США

На початковому етапі Вашингтон спробував реалізувати стратегію «обезголовлення» режиму (decapitation strike), що не є новим інструментом, однак її застосування проти вищого політичного керівництва держави є вкрай рідкісним і ескалаційним кроком у сучасних міжнародних відносинах.

Уже в перший день операції було ліквідовано верховного лідера Ірану Алі Хаменеї, а також частину його найближчого оточення. Удар по вищому політичному керівництву супроводжувався заявами про готовність до проведення сухопутної операції із залученням союзників і партнерів США в регіоні, зокрема Азербайджану, Туреччини, а також курдських формувань. Втім, ці сигнали залишилися переважно на рівні інформаційного тиску і не отримали практичної реалізації.

Спроба примусу через ліквідацію політичного керівництва не дала очікуваного результату. По-перше, рівень інституціоналізації іранського режиму виявився вищим, ніж передбачалося, що забезпечило швидку передачу влади. По-друге, внутрішньополітичний баланс змістився на користь більш радикальних сил: Моджтаба Хаменеї — новий верховний лідер Ірану — виявився тісно пов’язаним із Корпусом вартових Ісламської революції, що знизило ймовірність компромісу із Заходом.

Можливість сухопутної операції при цьому зберігається як один із сценаріїв, однак її реалізація стикається з низкою серйозних обмежень. Проведення повномасштабного вторгнення потребувало б значного військового контингенту та неминуче призвело б до зростання втрат і затягування конфлікту. Крім того, такий сценарій несе суттєві політичні ризики для адміністрації США, особливо напередодні виборів до Конгресу 2026 року. Зрештою, руйнування або фрагментація іранської держави можуть мати значно важчі регіональні наслідки, що підтверджується досвідом війн в Іраку та Сирії.

Не досягнувши фіксації політичних поступок через стратегію «обезголовлення», США перейшли до більш традиційної моделі тиску — масштабної повітряної кампанії. Вона відображає класичну для американської військової доктрини логіку досягнення переваги в повітрі (air dominance) з подальшим системним ураженням заздалегідь визначеного переліку цілей (strike list).

За наявними оцінками, інтенсивність ударів суттєво зросла в міру розвитку операції: якщо в перші дні йшлося про тисячі уражених об’єктів, то наприкінці березня їх сукупна кількість сягнула понад 10 000, включно з позиціями ППО, стратегічною інфраструктурою, складами озброєнь, ракетною інфраструктурою та об’єктами військового управління. Така динаміка свідчить про перехід від обмеженої операції до фази системного послаблення військового потенціалу Ірану.

Окремим напрямом операції стало забезпечення свободи судноплавства в Ормузькій протоці, через яку проходить до 20% світових поставок нафти. Водночас сама проблема безпеки судноплавства виникла вже внаслідок ескалації, а не існувала до початку операції «Епічна лють».

Стратегія Ірану та логіка асиметрії

Перебуваючи в умовах конвенційної військової переваги США та Ізраїлю, Іран реалізує стратегію асиметричної протидії, спрямовану не на завдання прямої військової поразки противнику, а на підвищення ціни конфлікту та формування політичного тиску.

Ключовим елементом цієї стратегії став вплив на енергетичну інфраструктуру регіону та глобальні логістичні маршрути. У межах ескалації Тегеран завдає ударів по об’єктах у країнах Перської затоки, а також вдається до дій, спрямованих на обмеження судноплавства в Ормузькій протоці — одному з ключових вузлів світової енергетичної системи.

Логіка дій Ірану полягає у перенесенні конфлікту з військової площини в економічну: через дестабілізацію постачання нафти та зростання цін на енергоносії Тегеран прагне чинити тиск не лише на США, але й на їхніх союзників, а також на глобальні ринки.

Енергетичний фактор у цьому випадку виступає як інструмент опосередкованого політичного впливу. Зростання цін на паливо є чутливим внутрішнім фактором для демократичних держав. Зокрема, дослідження Stanford University та матеріали Financial Times свідчать, що зростання ціни на бензин у США на 10% призводить до зниження президентського рейтингу приблизно на 0,6–1%. Водночас у березні 2026 року ціни на бензин у США зросли з приблизно $3 за галон до понад $4, тобто майже на 30–35% за місяць, що стало одним із найрізкіших стрибків за останні роки.

Таким чином, стратегія Ірану спрямована на формування політичного тиску на керівництво США через економічні витрати. На відміну від прямого військового протистояння, де Тегеран свідомо поступається, асиметрична модель дозволяє йому впливати на вразливі елементи західних політичних систем.

Непрямим індикатором ефективності цієї стратегії можна вважати рішення Міністерство фінансів США про тимчасове пом’якшення санкційного режиму щодо іранської нафти. Наприкінці березня 2026 року Вашингтон строком на 30 днів дозволив операції з партіями нафти, які вже перебували в процесі транспортування, що фактично відкрило доступ до додаткових обсягів пропозиції на світовому ринку.

8 квітня 2026 року було оголошено про двотижневе припинення вогню, у межах якого має відбутися раунд переговорів щодо політичного врегулювання конфлікту. Водночас відсутня однозначна впевненість у його результативності, що зберігає ризик відновлення бойових дій після завершення цього періоду.

Китайський фактор

Операція «Епічна лють» розпочиналася на тлі підготовки до зустрічі між Дональдом Трампом та Сі Цзіньпінем. У Стратегії з національної безпеки США Китай визнаний єдиною державою, котра здатна кинути виклик одночасно економічному, технологічному та інституційному домінуванню США. У цьому документі енергетичні ресурси також розглядаються Вашингтоном не лише як економічний фактор, але і як інструмент зовнішньополітичного впливу.

З цієї точки зору операція США проти Ірану може розглядатися не лише крізь призму регіональної безпеки, але і як елемент ширшої стратегії тиску на Китай. Потенційне послаблення Ірану або зміна його зовнішньополітичного курсу могли б знизити енергетичну стійкість Пекіна і, відповідно, посилити переговорні позиції Вашингтона.

Китайський фактор не є першопричиною операції, але слугує важливим додатковим стимулом. Він підсилює стратегічну мотивацію США та впливає на вибір моменту початку кампанії, тоді як ключовою метою залишається недопущення трансформації Ірану в ядерну державу.

Іран займає важливе місце в енергетичній архітектурі Китаю. За оцінками, до 70–80% іранського нафтового експорту припадає на китайський ринок, що робить Пекін ключовим бенефіціаром цих поставок. У ширшому сенсі Іран і Китай виступають партнерами у геополітичному протистоянні зі США.

Водночас ця залежність має асиметричний характер: якщо для Ірану Китай є ключовим ринком збуту, то для самого Китаю іранська нафта є лише частиною ширшої та диверсифікованої системи постачання.

Китай значно більше залежить від загальних поставок через Ормузьку протоку: близько 5–5,5 млн барелів нафти на добу проходить через цей маршрут, з яких приблизно 1,2 млн барелів припадає на Іран. У сукупності це становить понад третину загального імпорту нафти Китаю та до половини його морських поставок.

З іншого боку у 2025 — на початку 2026 року Китай суттєво збільшив закупівлі нафти (приблизно на 16% на початку 2026 року) та сформував значні стратегічні запаси на рівні 1,3–1,4 млрд барелів. За наявними оцінками, цього обсягу достатньо для покриття внутрішнього попиту протягом 7–9 місяців навіть у разі повного блокування Ормузької протоки.

Разом із тим можливості Китаю щодо підтримки Ірану залишаються обмеженими і безпосередньо залежать від енергетичного фактору. Така підтримка можлива лише в межах періоду, протягом якого Пекін здатен забезпечувати стабільне енергопостачання власної економіки, зокрема за рахунок використання накопичених резервів. У разі переходу конфлікту у фазу повномасштабної енергетичної кризи, що супроводжуватиметься різким зростанням цін на нафту, це створюватиме ризики рецесії та тиску на експортно-орієнтовану модель китайської економіки.

Це формує для Китаю «вікно стратегічної гнучкості»: у короткостроковій перспективі Пекін здатен зберігати нейтралітет або обмежено підтримувати Іран, не зазнаючи критичного тиску з боку енергетичного фактору. Водночас затягування конфлікту, зростання цін на нафту та скорочення доступних поставок звужуватимуть простір для маневру і знижуватимуть зацікавленість Китаю у продовженні конфлікту.

Економічні наслідки

Енергетичні ринки реагують не лише на фактичні втрати, але й на ризики тривалого порушення ключових логістичних маршрутів. В умовах ескалації навколо Ормузької протоки зростання цін зумовлене як скороченням пропозиції, так і підвищенням так званої «премії за ризик».

За підсумками березня було зафіксовано один із найбільших місячних стрибків цін на нафту за останні десятиліття: зростання котирувань Brent оцінювалося в межах +50–60%, із досягненням рівнів близько $110–115 за барель. У відповідь міжнародні енергетичні механізми ініціювали скоординоване вивільнення стратегічних резервів обсягом до 400 млн барелів, що підкреслює масштаб сформованого дефіциту.

Додатковий тиск на ринок створює дестабілізація експорту енергоносіїв із країн Перської затоки. Зокрема, QatarEnergy оголосила форс-мажор за низкою довгострокових контрактів, що зачіпають постачання до Європи та Азії, включно з Італією, Бельгією, Китаєм та Південною Кореєю.

За оцінками компанії, у результаті атак було виведено з ладу до 17% експортних потужностей СПГ, що еквівалентно приблизно 12,8 млн тонн на рік. Відновлення цих потужностей може тривати від трьох до п’яти років, що вказує на довгостроковий характер наслідків. З огляду на те, що Катар забезпечує близько 20% світового ринку СПГ, навіть часткове випадіння його експортного потенціалу створює суттєві ризики для глобального газового балансу.

Це вже відображається на цінах: вартість природного газу в Європі зросла приблизно на 30–35%, досягнувши рівнів близько 65–70 євро за МВт·год, а з початку конфлікту збільшилася більш ніж удвічі. Особливо чутливими залишаються ринки Азії, на які припадає понад 80% контрактів катарського експорту.

У ширшому сенсі динаміка цін на енергоносії визначається балансом двох ключових факторів: скороченням пропозиції на тлі перебоїв постачання та потенційним зниженням попиту в умовах зростання цін і уповільнення світової економіки. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства, глобальний попит може скоротитися приблизно на 1 млн барелів на добу. Водночас використання стратегічних резервів і ефект високих цін також сприяють частковому стримуванню споживання.

Залежно від подальшого розвитку конфлікту можна виокремити кілька сценаріїв динаміки цін. У разі відновлення блокування Ормузької протоки короткострокові ціни можуть перебувати в діапазоні $110–135 за барель, у середньостроковій перспективі — зрости до $140–165, а в разі затяжної кризи — досягати $170–200 із подальшим зниженням до $60–90 на тлі глобального економічного спаду. Якщо ж постачання через протоку зберігатимуться, ціни, ймовірно, не перевищать $100–110 за барель.

Політичні наслідки

1️⃣Право сильного

Політика адміністрації Дональда Трампа у другій каденції значною мірою відображає відхід від ліберальної моделі міжнародних відносин, у якій ключова роль відводилася інститутам і нормам міжнародного права, до більш реалістичної логіки, близької до принципів макіавеллізму, що передбачає нав’язування волі сильнішого слабшим гравцям.

Однак у контексті військової операції США проти Ірану ця логіка стикається з низкою структурних обмежень. Незважаючи на той факт, що військові витрати США в 60-80 разів перевищують іранські, реалізація принципу «права сильного» ускладнюється умовами сучасної демократичної системи.

На відміну від класичних моделей політики сили, характерних для попередніх історичних періодів, сучасні демократії обмежені внутрішніми електоральними циклами, чутливістю суспільної думки до економічних витрат і високим рівнем інтеграції у глобальну економіку. Зростання цін на енергоносії, тиск на споживачів і необхідність враховувати політичні наслідки військових дій суттєво звужують простір для реалізації суто силових сценаріїв.

Авторитарні моделі також не є повністю вільними від обмежень, проте їхній простір для застосування сили є значно ширшим внаслідок інституційних особливостей політичного режиму, враховуючи нижчу чутливість до суспільної думки та відсутність жорсткої прив’язки до електоральних циклів.

2️⃣Тактичне посилення Росії

Тактичне посилення Росії відбувається за трьома ключовими напрямами: енергетичним, військово-політичним і дипломатичним.

1. Енергетичний. У березні 2026 року ціна російської нафти марки Urals зросла приблизно з $50–55 до $110–120 за барель, що суттєво збільшує експортні доходи Росії. Додатковим фактором стало часткове та обмежене пом’якшення санкційного тиску на нафтову галузь РФ з боку Міністерства фінансів США, спрямоване на стабілізацію глобального енергетичного ринку. Водночас такі кроки не супроводжуються зустрічними поступками з боку Москви (публічно), що контрастує з попередньою логікою санкцій як інструменту торгу у контексті війни проти України. Таким чином, Росія отримує економічні вигоди без необхідності коригування своєї зовнішньої політики.

Водночас Збройні сили України реалізують системну кампанію ударів по ключових об’єктах експортної інфраструктури Росії. У ЗМІ фігурують різні кількісні оцінки нафтового експорту РФ за період березень — квітень 2026 року, які нерідко суперечать один одному. У зв’язку з цим оцінка ефективності цієї кампанії в кількісному вираженні буде можлива лише в середньостроковій перспективі — у міру накопичення даних про зниження обсягів експорту, зростання логістичних витрат та зміну структури постачання.

2. Військово-політичний. Висока інтенсивність бойових дій на Близькому Сході призводить до значних витрат США та їхніми союзниками високотехнологічних озброєнь і боєприпасів. Це створює необхідність перерозподілу ресурсів між різними театрами воєнних дій, зокрема європейським. Додатковим фактором невизначеності залишається можливість розширення конфлікту, включно зі сценарієм сухопутної операції проти Ірану, що ще більше посилить навантаження на американські ресурси.

У цих умовах для Росії відкривається «вікно можливостей» для зміцнення своїх позицій — як за рахунок зміни фокусу уваги США, так і через потенційне поглиблення військово-технічної співпраці з Іраном.

3. Дипломатичний. Росія традиційно була одним із посередників у переговорах щодо іранської ядерної програми. Протягом останніх двох десятиліть Москва пропонувала свої послуги у питаннях, пов’язаних з експортом, зберіганням і контролем збагаченого урану як відносно прийнятний учасник переговорного процесу для обох сторін.

В умовах ескалації та пошуку політичного врегулювання значення таких посередницьких функцій зростає. Це створює додаткові можливості для посилення міжнародного статусу Росії як учасника переговорів і одного з центрів прийняття рішень у сфері регіональної безпеки.

3️⃣Криза у відносинах США–НАТО

Тактичне посилення Росії відбувається на тлі зростаючої кризи у відносинах між США та їхніми союзниками по НАТО. На поточному етапі європейські союзники утрималися від прямої участі у військовій операції проти Ірану, що свідчить про суттєві розбіжності у стратегічних пріоритетах всередині Альянсу.

У Вашингтоні така позиція сприймається як небажання Європи розділити відповідальність за гарантування безпеки. Американська сторона традиційно виходить із того, що протягом десятиліть США були ключовим гарантом безпеки європейського континенту, інвестуючи значні ресурси у військову інфраструктуру та оборонні зобов’язання. У цих умовах відсутність підтримки підсилює внутрішню дискусію в США щодо доцільності нинішнього формату трансатлантичного співробітництва та ролі НАТО загалом.

Ситуація частково нагадує кризу навколо вторгнення США в Ірак 2003 року, коли всередині Альянсу також спостерігався розкол. Водночас нинішній контекст відрізняється вищим рівнем напруженості: якщо тоді США зберігали підтримку частини ключових союзників, то зараз накопичений ефект попередніх суперечностей посилює фрагментацію Альянсу.

Таким чином, конфлікт навколо Ірану виходить за межі регіонального рівня і стає фактором ерозії трансатлантичної єдності, що, у свою чергу, створює додаткові стратегічні можливості для Росії.

4️⃣Європейський електоральний цикл

Енергетична криза, спричинена ескалацією на Близькому Сході, має більш суттєвий вплив на Європу, ніж на США. На відміну від Сполучених Штатів, які мають значний власний видобуток нафти і газу, європейські економіки великою мірою залежать від імпорту енергоносіїв, що підвищує їхню вразливість до зовнішніх шоків.

Цей фактор набуває особливого значення в контексті електорального циклу 2026 року, у межах якого політичні процеси розгортатимуться в Угорщині, Франції та Німеччині. Зростання цін на енергоносії посилює тиск на домогосподарства і промисловість, підриваючи позиції чинних урядів і сприяючи зростанню популярності політичних сил, що виступають за перегляд енергетичної та зовнішньополітичної стратегії.

Зокрема, в Угорщині Віктор Орбан послідовно відстоює курс на збереження енергетичного співробітництва з Росією, включно з використанням нафтопроводу «Дружба». Попри поразку Орбана на виборах, цей факт поки що не призвів до суттєвого перегляду зовнішньополітичного курсу Угорщини. Новий прем’єр-міністр Петер Мадяр — виходець із партії «Фідес» — заявив про збереження енергетичних зв’язків та прагматичну необхідність подальшого підтримання відносин із Москвою. Можливий перегляд позиції Угорщини щодо кредиту на 90 млрд $ для України, однак після раунду перемовин із представниками ЕС та Зеленським.

Подібна тенденція до посилення прагматичних і національно орієнтованих політичних сил простежується і в Німеччині, де партія «Альтернатива для Німеччини» суттєво посилила свої позиції: якщо у 2022 році рівень її підтримки становив близько 10–12%, то у 2025–2026 роках він зріс до 20–27% залежно від опитувань, що робить її одним із ключових політичних гравців.

У ширшому контексті посилення впливу прагматичних і національно орієнтованих політичних сил у Європі на тлі енергетичної кризи вписується у зростаючі розбіжності між США та їхніми європейськими союзниками. Для адміністрації Трампа потенційне посилення більш прагматичних і національно орієнтованих політичних сил у Європі розглядається як можливість для перегляду формату трансатлантичних відносин.
               

🚨СВЯТИЙ БОЖЕ! JD Vance щойно ЖОРСТКО наїхав на Європейський Союз, розкритикувавши тиранічних бюрократів за спроби знищити Угорщину через те, що її очолює націоналіст Віктор Орбан

«Іноземне втручання у вибори! Бюрократи в Брюсселі намагалися ЗНИЩИТИ економіку Угорщини».

5️⃣Вибори до Конгресу США

Напередодні осінніх виборів до Конгресу США адміністрація Дональда Трампа зацікавлена у формуванні позитивного зовнішньополітичного фону, здатного компенсувати витрати, пов’язані з військовою операцією проти Ірану, а також зі зростанням цін на енергоносії. Як потенційні напрями досягнення такого ефекту можуть розглядатися комплексні домовленості з Китаєм, Росією, Індією, а також, імовірно, з Європейським Союзом — однак на умовах США.

У контексті російсько-української війни це може супроводжуватися активізацією дипломатичних зусиль Вашингтону, спрямованих на пошук формули врегулювання. Водночас в американському інформаційному просторі спостерігається зростання уваги до української тематики, зокрема через заяви Дональда Трампа-молодшого, а також представників Республіканської партії та членів Конгресу, в яких порушуються питання ефективності використання американської допомоги Україні та втручання в електоральний цикл.

У разі подальшого розвитку цього тренду він може трансформуватися у більш жорсткі політичні ініціативи, включно з парламентськими розслідуваннями або переглядом параметрів підтримки. Таким чином, український напрям знову стає частиною внутрішньополітичного порядку денного США в контексті виборчого циклу.

Висновок

Отже, війна в Ірані вже вийшла за межі регіонального конфлікту та перетворилася на кризу, що одночасно впливає на глобальні енергетичні ринки, внутрішньополітичні процеси провідних держав і архітектуру міжнародної безпеки. Попри значну військову перевагу США, поточний перебіг подій демонструє, що у сучасних умовах навіть масштабне застосування сили не гарантує досягнення політичних цілей, особливо коли противник здатен нав’язувати асиметричну логіку конфлікту.

Іран, не маючи можливості вести рівне конвенційне протистояння, зробив ставку на підвищення ціни війни для своїх опонентів через енергетичний та політичний тиск. Це, своєю чергою, актуалізувало вразливість демократичних систем до зовнішніх шоків, насамперед у контексті виборчих циклів, суспільної чутливості до економічних витрат та внутрішньополітичної поляризації.

У ширшому геополітичному вимірі конфлікт уже впливає на стратегічні позиції інших ключових гравців. Для Китаю він створює тимчасове «вікно гнучкості», але водночас формує довгострокові ризики енергетичної нестабільності. Для Росії — відкриває додаткові тактичні можливості в енергетичній, дипломатичній та військово-політичній площинах. Для Європи — посилює внутрішні суперечності та електоральну турбулентність. Для США — стає не лише зовнішньополітичним викликом, а й чинником внутрішньої політики напередодні виборів до Конгресу.

Подальший розвиток ситуації залежатиме не стільки від масштабу військової сили сторін, скільки від їхньої здатності витримувати економічні, політичні та ресурсні витрати затяжного конфлікту. Саме це визначатиме, чи залишиться війна в Ірані регіональною кризою, чи стане точкою глибшої трансформації глобального балансу сил.

Додаток

Іранська ядерна програма

Іранська ядерна програма — це комплекс системних заходів, реалізованих державою та спрямованих на розвиток ядерної енергетики й науково-технічного потенціалу країни.

Карта. 1. Ключові об’єкти ядерної інфраструктури Ірану

Джерело: https://focus.ua/voennye-novosti/748876-voyna-v-irane-ssha-vvedet-voyska-i-zaberet-obogashchennyy-uran-detali#google_vignette

Тегеран (Tehran Research Reactor, TRR) — дослідницький ядерний реактор, поставлений США в межах програми Atoms for Peace. Використовується для наукових досліджень і виробництва ізотопів.

Фордо (Fordow) — підземний об’єкт зі збагачення урану, розташований поблизу міста Кум. Знаходиться на глибині приблизно 80–90 м, що забезпечує високу стійкість до авіаударів.

Натанз (Natanz) — найбільший центр збагачення урану в Ірані, ключовий об’єкт програми з розвиненою інфраструктурою центрифуг.

Арак (IR-40) — важководний реактор, потенційно здатний виробляти плутоній, придатний для створення ядерної зброї.

Ісфахан (Isfahan) — центр конверсії урану (UCF), де сировина переробляється в гексафторид урану (UF₆) для подальшого збагачення.

Бушер (Bushehr) — єдина діюча атомна електростанція Ірану, побудована за участі Росія. Використовується для цивільної енергетики.

Саганд (Saghand) — родовище урану, що забезпечує видобуток сировини.

Гчине (Gchine) — ще одне уранове родовище на півдні країни.

Ардакан (Ardakan) — підприємство з виробництва «жовтого кеку» (yellowcake), проміжного продукту переробки урану.

Ракетна програма Ірану: ключові системи та дальність

Іран володіє однією з найбільш розвинених ракетних програм на Близькому Сході, яка є ключовим елементом його стратегії стримування та потенційної доставки ядерної зброї.

Ракетна програма Ірану забезпечує покриття значної частини Близького Сходу. Дальність дії ключових систем дозволяє уражати цілі на відстані до 2000 км, включно з Ізраїлем, Туреччиною, країнами Перської затоки та частиною Східної Європи.

https://www.cfr.org/articles/what-are-irans-nuclear-and-missile-capabilities

Основні ракетні системи:

Shahab-3 — балістична ракета середньої дальності з радіусом дії 1300–2000 км. Здатна уражати цілі на території Ізраїлю, Туреччини та країн Перської затоки.

Ghadr — модернізована версія Shahab-3 з покращеною точністю та дальністю до ~2000 км.

Sejjil — твердопаливна балістична ракета з дальністю 2000–2500 км. Характеризується вищою готовністю до запуску порівняно з рідкопаливними аналогами.

Khorramshahr — ракета середньої дальності (~2000 км), що відрізняється збільшеним корисним навантаженням (до ~1500–1800 кг), що теоретично дозволяє використовувати її як носій ядерного заряду.

При цьому ключове значення має не лише дальність, але й характеристики самих систем: мобільність пускових установок, масовість виробництва та поступове підвищення точності. Це суттєво ускладнює їх нейтралізацію та підвищує ефективність як інструменту стримування.

Попри відсутність підтвердженого ядерного боєзаряду, наявність розвиненої ракетної програми створює для Ірану основу для формування повноцінного ядерного потенціалу у разі ухвалення відповідного політичного рішення.

Спільний всеосяжний план дій (СВПД, 2015): зобов’язання сторін

Спільний всеосяжний план дій (СВПД) становив компромісну модель, у межах якої Іран зберігав можливість розвитку цивільної ядерної програми, водночас суттєво обмежуючи потенціал створення ядерної зброї. В обмін на це країна отримувала доступ до світових ринків і часткове зняття санкційного тиску.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.

Андріан Прокіп - доктор економічних наук, керівник енергетичних програм ГО «Український інститут майбутнього»

Владислав Мартинюк - молодший експерт напряму зовнішньої політики та національної безпеки