Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Що таке коренізація — і чому більшовики взагалі її запровадили
→ Як Україна за кілька років перетворилась на потужний культурний центр
→ Що означав «Червоний ренесанс» — і хто за цим стоїть
→ Чому дозвіл, а потім знищення — ефективніший інструмент, ніж просто заборона
→ Де ця логіка відтворюється в «Русском мире»
Час читання: ~9 хвилин
Парадокс, який варто пояснити
На початку 1920-х років Радянський Союз зробив щось, що здається парадоксальним для держави, яку ми звикли асоціювати з русифікацією. Москва офіційно проголосила політику розвитку мов і культур неросійських народів. Для 72 мов запровадила письменність на основі латиниці. Для 48 з них письменність створила взагалі вперше.
В Україні за кілька років майже повністю перевели на українську мову школи, вищу освіту і діловодство. В 1929 році 69% шкіл і вишів УСРР вели навчання українською. 98% українських дітей навчалися рідною мовою.
Харків, тодішня столиця, перетворився на осередок літератури, театру, архітектури. Письменники, художники, режисери — Хвильовий, Куліш, Курбас — творили те, що пізніше назвуть «Червоним ренесансом».
А потім — за кілька років — майже всі вони були арештовані, розстріляні або загнані в самогубство.
Ця послідовність — дати розквітнути, а потім знищити — не випадкова. Це більш витончений, ніж проста заборона, метод контролю.
Чому більшовики взагалі дозволили коренізацію
Після революції і громадянської війни Москва опинилась перед проблемою: як утримати разом величезну мультиетнічну державу, де більшість населення — не росіяни, і де революцію сприйняли зовсім не так, як у Петрограді?
В Україні більшовики прийшли до влади через три хвилі вторгнення і запеклу боротьбу. У Середній Азії тривав збройний опір — «басмацтво» — ще в 1920-х. Кавказ палав.
Ленін і частина партійного керівництва розуміли: відкрита русифікація в цій ситуації — шлях до нескінченних повстань. Потрібен інший підхід.
Коренізація була тактичною поступкою. Дати народам форму — мову, культуру, представництво в місцевих органах влади. Залишити собі зміст — ідеологічний контроль, економічну залежність, реальну владу.
Американський історик Террі Мартін назвав СРСР «першою у світі імперією національного вирівнювання» — державою, яка формально давала меншинам привілеї, але зберігала структурне домінування центру.
Коренізація мала ще один практичний сенс: якщо в Україні розвинеться радянська україномовна культура, то конкурентна — «петлюрівська», «буржуазна», «антирадянська» — не матиме простору.
Розквіт: що встигли зробити
Період 1923–1929 років в Україні — це справжній культурний вибух. Він не повністю визначався коренізацією — частково це був природний процес, який не встигли придушити.
Микола Хвильовий писав прозу, в якій Україна прагнула до Європи, а не до «московського міщанства». Він поставив питання прямо: «куди йде Україна — на Захід чи до Москви?»
Лесь Курбас будував театр «Березіль» — один із найавангардніших театральних проєктів Європи тих років. Його експерименти з формою випереджали те, що робили Берлін і Париж.
Микола Куліш писав п’єси, де українська радянська дійсність виглядала не так, як у Москві хотіли бачити.
Будинок «Слово» у Харкові — письменницький кооператив, де мешкала більшість діячів «Червоного ренесансу» — став символом цього короткого підйому.
У 1927 році 90% білоруських, 94% киргизьких, 96% татарських школярів навчались рідною мовою. У 1933 році третина всіх газет СРСР виходила не російською.
Це не дрібниці. Це системна зміна, яку потім доведеться системно знищувати.
Зупинитись і почати відбирати
Переломний момент — кінець 1920-х. Сталін зміцнив владу, НЕП згорнули, почалась форсована індустріалізація і колективізація. Поступки більше не потрібні.
1930 рік: Хвильового починають атакувати в пресі за «націоналістичні ухили». Він напише ще кілька творів — але під тиском, у стані, далекому від творчої свободи.
1933 рік: 13 травня Хвильовий застрелився. Йому було 39 років. За кілька тижнів до самогубства — арешт Михайла Ялового, його найближчого друга.
Курбас заарештований у 1933 році. Розстріляний у 1937-му.
Куліш заарештований у 1934 році. Розстріляний у 1937-му.
Більшість мешканців Будинку «Слово» пройшли через арешт, табори або розстріл.
Загалом у 1937–1938 роках в СРСР було розстріляно понад 750 тисяч людей — без суду, за рішенням «трійок» НКВС. Значна частина з них — представники творчих і наукових еліт неросійських республік. Зі 102 членів і кандидатів ЦК КП(б)У вижили лише троє.
Чому «дозволити, а потім відібрати» ефективніше, ніж просто заборонити
Проста заборона культури об’єднує. Вона дає нації спільного ворога, спільний досвід опору, підпільну традицію.
Знищення еліти після її розквіту — руйнівніше.
По-перше, воно позбавляє покоління авторитетів. Після 1937 року молоді українські інтелектуали не мали до кого апелювати: попередній культурний пласт був розстріляний або зламаний.
По-друге, воно сіє страх і самоцензуру в тих, хто вижив. Залишитися в живих означало або мовчати, або доносити, або писати так, як вимагала Москва.
По-третє, воно знищує саму ідею можливості. Якщо найталановитіші — мертві або в таборах, то чи є взагалі сенс?
Саме тому «Червоний ренесанс» — не просто трагедія окремих людей. Це стратегічне знищення покоління, яке могло б стати основою незалежного культурного простору.
«Русский мир» як нова коренізація
Після 2014 року «Русский мир» як концепція набрав широкого розповсюдження в риториці Кремля. В її рамках Росія декларувала захист «спільної культурної спадщини» росіян та українців.
Але структура була та ж, що і в коренізації: дати форму — мову, ідентичність, почуття приналежності до великої культури. Залишити собі зміст — ідеологічний і політичний контроль.
«Русский мир» не пропонував рівноправність: він пропонував приєднання. Увійти у «велику» культуру — і отримати захист. Але захист від чого і на яких умовах — визначала Москва.
Коли Україна у 2022 році не прийняла «захист» — «Русский мир» перейшов до відкритого знищення. Бомбардування університетів, бібліотек, театрів. Заборона після окупації будь-якої освіти і культури, що не вписується у схвалений Москвою наратив.
Ті самі кроки. Та сама послідовність.
Це восьмий матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі. Далі буде.
«Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».
Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
