Аналітична записка
28 березня завершився перший місяць активних воєнних дій США та Ізраїлю проти Ірану, який зі свого боку також веде активну оборону. Ця війна має безпосередній вплив на поточні події навколо України і тому становить особливий інтерес для вивчення. Незважаючи на досить короткий часовий проміжок з початку війни, динамічні поточні воєнні дії і відсутність чітких перспектив досягнення миру в регіоні Близького Сходу в найближчій перспективі, існує можливість провести попередній аналіз перебігу подій в основних доменах збройного протиборства. При цьому даний документ містить загальний описовий характер, основні акценти зроблені на власне воєнному, воєнно-стратегічному та частково воєнно-політичному рівнях ситуації в регіоні. Водночас загальний геополітичний і міжнародний безпековий контекст, політичні та інші цілі війни не розглядаються, оскільки є предметом іншого дослідження.
Примітка: джерела, які коментують поточні події в регіоні Близького Сходу, використовують низку термінів щодо їх висвітлення: «війна», «збройний конфлікт», «операція», «кампанія проти Ірану» тощо. Водночас, виходячи з класифікації збройного протиборства, яка прийнята в національній нормативній площині та воєнній науці загалом, є сенс застосовувати терміни «війна» та «воєнний конфлікт».
Для розвідувальних органів держав-учасників поточних подій в регіоні Близького Сходу ця війна розпочалася не 28 лютого 2026 року, а набагато раніше. Задовго до її початку Іран був одним із пріоритетних напрямів розвідувальної діяльності багатьох держав світу, що підтверджують численні розвідувальні огляди та оцінки загроз, які оприлюднюються на регулярній основі. Для прикладу, презентуючи вже у поточному році щорічну розвідувальну оцінку загроз (The 2026 Annual Threat Assessment), директор Національної розвідки США вкотре акцентувала на зростанні комплексних загроз національній безпеці з боку групи держав, зокрема Китаю, Росії, Ірану, Північної Кореї та Пакистану.
За поточними оцінками розвідки США, зазначені країни посилюють координацію дій у військовій, технологічній та розвідувальній сферах, формуючи своєрідний неформальний блок, спрямований на ослаблення позицій США. В аналітиці такі держави нерідко розглядаються як єдиний контур загроз. Водночас Іран оцінювався як «джерело регіональної нестабільності, що розвиває ракетні та ядерні програми, а також підтримує проксі-структури та асиметричні методи впливу».
Питання наявності значних запасів нафти та інших природних ресурсів в Ірані, їх активний експорт, вплив на міжнародну енергетичну безпеку тощо у відкритих розвідувальних звітах як «загроза» зазвичай не розглядаються, але слід мати на увазі, що названі чинники «традиційно» ставали реальними причинами військових операцій ЗС та дій спецслужб США проти інших країн протягом другої половини минулого та початку поточного століть.
Якщо Іран в американських оцінках мав статус «лише» джерела «регіональної нестабільності», то для Ізраїлю головним чинником безпекової ситуації в регіоні є його багаторічне протистояння з Іраном, яке має історичне, релігійне, територіальне, ресурсне тощо підґрунтя. Очевидно, це залишається основою для бачення Ірану як екзистенційної загрози і мотиваційним чинником як під час попередніх військових операцій, так і поточного воєнного конфлікту.
У минулому році мали місце активні спроби «вирішення іранського питання». Перш за все це відносна обмежена операція США та Ізраїлю з ударів по системі державного і військового управління, ядерній та ракетній інфраструктурі Ірану. Також слід мати на увазі факти масових акцій протесту з намірами внутрішніх змін в країні, які також мали підтримку ззовні. Оскільки є підстави вважати, що наведені події не досягли результату, який би задовольнив керівництво США та Ізраїлю, підготовка до подальших і більш системних дій стала неминучою.
Наведене обумовило спрямованість дій розвідувальних органів як США, так і Ізраїлю, включно з розвідувальним забезпеченням підготовки та ведення операцій, активними заходами впливу (наприклад, адресним «полюванням» на лідерів Ірану в різних сферах), дестабілізаційним впливом на внутрішню суспільно-політичну обстановку в Ірані, а з початком воєнних дій — наведенням засобів ураження на ключові військові та інфраструктурні об’єкти Ірану тощо.
Слід зазначити, що серед експертної спільноти оцінка ефективності розвідувальної складової війни є контраверсійною. З одного боку, фактом є досить повне викриття воєнного та промислового потенціалу Ірану, точкові ліквідації представників влади та силових структур. Прикладом є багаторічна розвідувальна операція щодо ліквідації духовного лідера Ірану Хаменеї, елементами якої є кібервтручання, злам систем відеоспостереження в Тегерані, перехоплення каналів комунікації, зокрема мобільного зв’язку, аналіз великих масивів даних, використання агентурної мережі тощо. Як наслідок, зібрана інформація дозволила створити детальну «модель життя» Хаменеї та його оточення. Аналогічні підходи були застосовані проти значної кількості інших вищих посадовців країни.
Але з іншого — є підстави згадати про альтернативні оцінки. Наприклад, видання The New York Times повідомляло, що війна в Ірані фактично почалася через «масштабний провал ізраїльської розвідки». У публікації зазначається, що «Моссад» з огляду на внутрішню нестабільність та недавні масові протестні акції нібито зробив стратегічну ставку на внутрішнє повстання в Ірані, яке мало розпочатися після початку військової операції, що виявилося помилкою (яка, до речі, нагадує переоцінку з боку спецслужб РФ можливостей «п’ятої колони» в Україні у лютому 2022 року).
Є також питання стосовно адекватності оцінки рівня реальної спроможності Ірану як з отримання ядерної зброї, так і нанесення ракетних та авіаційних ударів у відповідь, зростання консолідації / стійкості іранського суспільства в умовах зовнішнього нападу. Надалі ізраїльські спецслужби та керівництво країни переконали США у своєчасності та необхідності скоординованого удару, наявності оптимального «вікна можливостей», проте фактично цей підхід в умовах подальшого провалу «бліцкригу» виявився помилковим.
Прогнозувалося, що точкове знищення вищої релігійно-політичної верхівки Ірану спровокує масовий протестний рух, а збройні формування курдів, інших народностей / соціальних груп в певних регіонах стануть ядром прямого військового тиску, який дозволить досягти успіху у наземному домені без необхідності залучення сухопутних сил та морської піхоти США.
Американське розвідувальне співтовариство спочатку скептично ставилося до наведеного сценарію, вказуючи на відсутність реальних передумов такого розвитку подій. Проте аргументи «Моссаду» про відносну «безпеку операції» та «швидкий крах режиму» стали вирішальними для залучення США до повномасштабного конфлікту.
У січні 2026 року директор «Моссаду» Давид Барнеа представив партнерам у Вашингтоні оптимістичний сценарій: початок воєнних дій та ліквідація ключових лідерів режиму мали стати тригером для масового повстання іранської опозиції. Вважається, що Дональд Трамп та Беньямін Нетаньяху прийняли цей план як робочий попри те, що військова розвідка Ізраїлю (АМАН) та представники ЗС США висловлювали глибокий скепсис щодо реалістичності такого сценарію.
Минуло більше місяця війни, але очікуваного повстання не відбулося. Причини ситуації є очевидними для військових, але не для політиків. Іранці, швидше за все, не вийдуть на протести, поки США та Ізраїль наносять по країні ракетно-бомбові удари. Історія свідчить, що зовнішня агресія завжди консолідує суспільство навколо національного прапора, навіть якщо воно ненавидить режим.
Існують підстави вважати, що для впливу на американську сторону стосовно проведення військової операції були використані можливості американського проізраїльського лобі з його доступом до керівництва США, персональні особливості прийняття рішень з боку Д. Трампа. Іншими словами, є цілком ймовірною ситуація скоординованого маніпулятивного впливу на американських партнерів, під час якого було використано механізми рефлексивного управління.
У результаті Вашингтон виявився заручником стратегії, що ґрунтувалася на гіпотезі, згідно з якою швидка потужна операція переважно у форматі масованих ракетно-авіаційних ударів призведе до дестабілізації влади та досягнення США й Ізраїлем політичних цілей воєнного конфлікту. Так само не можна відкидати, що рішення про початок операції було підкріплено ейфорією від успіху операції у Венесуелі та/або бажанням відвернути увагу американського суспільства від скандалу з «архівами Епштейна». Насправді ж це викликало зворотний ефект — консолідацію іранського керівництва, суспільства та різку ескалацію конфлікту, який поступово набуває затяжного характеру.
Як наслідок, станом на початок квітня більш незалежна оцінка американських розвідувальних служб свідчить про те, що приблизно половина ракетних установок Ірану, як і раніше, перебуває в робочому стані, а в арсеналі країни залишаються тисячі безпілотних літальних апаратів, попри щоденні удари США й Ізраїлю. Зокрема, про це пише CNN з посиланням на свої джерела. Стверджується, що Іран, як і раніше, може завдавати систематичних ударів по країнах Близького Сходу. «Вони (Іран – прим. ред.), як і раніше, цілком здатні завдати нищівної шкоди всьому регіону», — вважає джерело видання. Згідно із загальною оцінкою розвідувальних служб США, в Ірані все ще є тисячі безпілотників — приблизно 50% від загального потенціалу країни.
Дані розвідки також показали, що значна частина комплексів крилатих ракет берегової оборони Ірану залишилася неушкодженою, і вони є ключовим засобом, що дозволяє Ірану загрожувати судноплавству в Ормузькій протоці.
Якщо залишити поза увагою політичну складову війни, то успіх її початкової фази був зумовлений не стільки раптовістю удару, скільки тривалою, системною та багаторівневою розвідувальною підготовкою. Також розвідка виконала комплекс прихованих активних дій до старту власне воєнних дій. Це означає, що для розвідок у сучасному конфлікті межа між мирним часом, активним розвідувальним проникненням і власне воєнними діями практично зникає.
Загалом можна виокремити сильні сторони ізраїльської розвідки у конфлікті:
- тривале агентурне проникнення в середовище противника — створення мережі джерел збору інформації та впливу протягом багатьох років;
- використання місцевих агентів для розвідки цілей, виявлення систем ППО, пунктів управління та інших критичних об’єктів;
- високий технологічний рівень розвідувальної діяльності, включно з супутниковою розвідкою, перетопленням комунікацій, аналізом даних і цілевказанням;
- досягнення інформаційно-психологічних ефектів, зокрема демонстрація глибокої інфільтрації і здатності завдавати ударів по захищених структурах;
- підтримка протестних рухів в Ірані;
- акцент на активні заходи — розвідка діяла не лише як орган добування і оброблення інформації, а як безпосередній учасник контуру впливу.
Розвідувальні органи США у наведених подіях виступили в ролі провідного стратегічного партнера для Ізраїлю. Йдеться не лише про розвідувальне забезпечення політичного рівня, а про участь у спільних розвідувальних операціях, обмін інформацією, координацію цілевказання, допомогу в багаторівневому розвідувальному забезпеченні операції. Сильними сторонами американського компоненту є те, що США здатні забезпечити стратегічну розвідку на великій глибині; інтеграцію різних джерел даних в єдину систему прийняття рішень під час підготовки та у ході воєнних дій; функціонування розвідувально-ударних контурів в реальному масштабі часу тощо.
Слід звернути увагу на специфіку розвідувального забезпечення операцій ЗС США. Згідно з розподілом повноважень, операції на театрах воєнних дій віднесено до компетенції регіональних командувань ЗС США. Стосовно регіону Близького Сходу — мова йде про Центральне командування (англ. United States Central Command, USCENTCOM або CENTCOM). Тобто безпосереднє планування операції та керівництво її проведенням покладено саме на зазначений орган військового управління, який має власні та підпорядковані розвідувальні спроможності.
Для виконання завдань за призначенням регіональні командування отримують визначені компоненти військ (сил) всіх родів військ від видів ЗС США, а також агенцій / інституцій безпосереднього підпорядкування Пентагону (останні у даному випадку є «сервіс-провайдерами»), включно з розвідувальним напрямом. Також в інтересах операції проти Ірану діють більшість членів розвідувального співтовариства США (англ. United States Intelligence Community, IC) — сукупність окремих урядових розвідувальних агенцій Сполучених Штатів і підпорядкованих їм організацій. Відповідно перед керівництвом операції постало складне завдання забезпечити безперервний інформаційно-аналітичний процес за участю значної кількості розвідувальних органів і підрозділів, частина яких підпорядкована або діє у складі USCENTCOM, а частина надає розвідувальну інформацію у форматі взаємодії.
З огляду на достатньо високу ефективність ракетно-авіаційних ударів та інших заходів проти Ірану, можна зробити висновок про ймовірне розгортання у складі органу керівництва операцією міжвідомчого об’єднаного центру управління розвідкою за участю представників зацікавлених органів.
Стосовно іранських спецслужб оцінки експертного середовища загалом відрізняються. З одного боку, іранська розвідка та інші спецслужби мають вигляд системи, яка формально є розгалуженою, але не змогла запобігти глибокому проникненню супротивника. Її слабкі сторони:
- розпорошеність між кількома центрами — міністерство розвідки, структури КВІР, інші спецслужби діють паралельно, що ускладнює єдине управління контррозвідкою;
- уразливість до внутрішнього проникнення;
- нездатність своєчасно виявити та нейтралізувати агентурні мережі, які створювалися роками, особливо обмежена ефективність превентивного контролю над елітою та силовими структурами.
Загалом іранські спецслужби не змогли забезпечити достатній рівень контррозвідувального захисту навіть на тлі очевидної зовнішньої загрози.
Попри загальні прорахунки, Іран продемонстрував певні сильні сторони:
- забезпечення ударів ракетами та БпЛА по військових об’єктах та інфраструктурі регіону;
- досвід тривалого протистояння ізраїльським та західним спецслужбам;
- можливість контролювати національний інформаційний простір;
- здатність швидко реагувати на спроби дестабілізації суспільно-політичної обстановки в країні;
- можливість отримувати і використовувати розвідувальну інформацію від партнерів (перш за все, РФ та КНР).
Однак ці дії мають переважно реактивний, а не превентивний характер. Наприклад, масові арешти підозрюваних можуть бути як реальними контррозвідувальними заходами, так і елементом інформаційної кампанії для демонстрації контролю. Але у будь-якому разі це свідчить про прагнення Ірану не допустити руйнування образу керованості держави.
Підсумовуючи наведене в контексті впливу розвідувальної складової на воєнний конфлікт, слід зазначити таке.
Найбільш критичний прорахунок Ірану — недооцінка довгострокового агентурного проникнення противника та його здатності до «хірургічних» ліквідацій персоналій та високоточних ударів по критичних об’єктах. Додатковим чинниками ситуації стали недостатня захищеність ключових центрів управління; недостатня інтеграція розвідувальної і контррозвідувальної діяльності з оборонним плануванням тощо.
Для США та Ізраїлю головний ризик полягає в іншому — зниження якості розвідки в умовах високої технологізації на тлі заходів Ірану щодо протидії технічним засобам розвідки. Події показали, що надмірна залежність від супутникових, цифрових тощо рішень без підтвердження агентурними та іншими джерелами може призвести до трагічних помилок, зокрема хибного ураження цивільних об’єктів.
Дискусійною серед експертного середовища залишається низка питань, наскільки розвідувальні органи Ізраїлю та США об’єктивно оцінювали:
- ядерну загрозу від Ірану, стан реалізації ним проєктів створення ядерної зброї та засобів її доставки;
- спроможності Ірану тривалий час здійснювати далекобійне ураження ракетами та БпЛА на тлі масованих ударів по них противника та фактичного панування його авіації у повітрі;
- спроможності іранського суспільства та державних інституцій до опору, забезпечення національної стійкості загалом та ймовірність протестних акцій, які за своїм впливом сприяли б досягненню цілей військової кампанії.
Також відкритими залишаються питання:
наскільки було адекватним сприйняття розвідувальної інформації стосовно Ірану керівництвом США під час прийняття рішення про проведення операції?
чи не використала ізраїльська сторона навмисне модифіковану розвідувальну інформацію стосовно загроз від Ірану для введення в оману керівництва США з метою спонукання цієї країни взяти на себе основну роль у воєнному конфлікті?
Окремої уваги заслуговує розвідувальне забезпечення спеціальних операцій. З цього приводу знаковою є недавня пошуково-рятувальна операція ЗС США з евакуації члена екіпажу збитого винищувача F-15E Strike Eagle, який після катапультування приземлився в глибині території Ірану та провів кілька діб у тилу противника, переховуючись у гірській місцевості.
Хоча пошуково-рятувальні операції загалом віднесені до компетенції ССпО, їх успіх став можливим виключно за умови належного розвідувального забезпечення. Особливістю в даному випадку стало те, що рятування офіцера забезпечило також і ЦРУ, яке, як повідомляють відкриті джерела, залучило власні агентурні мережі всередині Ірану, а також технічні засоби розвідки, включно із супутниковою та повітряною розвідкою.
Реалізацію розвідувальної інформації було передано до ОКНШ ЗС США та до Центрального командування ЗС США. Для евакуації пілота з території противника було залучено низку підрозділів ССпО, десятки літаків та гелікоптерів, можливості космічної та кіберпідтримки. Рівень добування розвідувальної інформації та формування ситуаційної обізнаності органів військового управління дозволили США розгорнути у глибині території Ірану так званий FARP — передовий пункт дозаправки та переозброєння, що дозволило забезпечити стійку роботу авіації ССпО (в першу чергу MH-6 Little Bird, НH-60G, літаків МC-130J) без прив’язки до віддалених баз. Загалом ця операція вимагала найвищого рівня інтеграції розвідки, авіації і сил спеціальних операцій в єдиний діючий організм, що і було продемонстровано на практиці.
Оцінюючи роль розвідувальних органів США, Ізраїлю та Ірану напередодні та з початком війни проти Ірану, слід зазначити, що операція «Епічна лють» демонструє варіант моделі сучасної війни, у якій розвідка є не допоміжною, а однією з головних спроможностей, яка забезпечує успіх воєнних дій та досягнення воєнно-політичних цілей загалом. У цій моделі вирішальне значення мають не лише удари по об’єктах противника, а й завчасне багаторічне створення агентурного доступу, спеціальні операції / диверсійні дії, інформаційно-психологічний вплив, дії в кіберпросторі на тлі формування хибного відчуття безпеки в керівництва противника, а з початком активної фази військового вторгнення — точне цілевказання ударним засобам в режимі реального часу.
Для України цей кейс є показовим і підтверджує тенденції російсько-української війни: у війнах нового типу вирішальними є не тільки утримання фронту та ефективна ППО, а якість розвідки та контррозвідки, включно із спроможностями проводити спеціальні операції та інші заходи активного впливу, стійкість інформаційного поля та здатність у межах компетенції розвідувальних органів не допустити дестабілізації суспільно-політичної обстановки в країні.
Наразі розвідувальні органи США та Ізраїлю складають наступний іспит: здійснюючи розвідувальне забезпечення поточних воєнних дій, вони одночасно мають допомогти військово-політичному керівництву своїх країн знайти оптимальні рішення на тлі переходу воєнного конфлікту в затяжну фазу, дискусій щодо справжніх і водночас доцільних політичних цілей війни та намірів проводити масштабні наземні дії (чи утриматися від них) або спроб силової «евакуації» компонентів ядерної програми Ірану.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
