23 бер. 2017
Коментарі Внутрішня політика Позиція ​Юрій Романенко

Навіщо Україні потрібен закон про окуповані території

  • Коментарі: 0
  • Перегляди: 686
Навіщо Україні потрібен закон про окуповані території
Навіщо Україні потрібен закон про окуповані території

Навіщо Україні потрібен закон про окуповані території

Автор: ​Юрій Романенко
23 бер. 2017 10:54

Народний депутат Ірина Фриз (фракція БПП) нещодавно заявила, що скасовувати Мінські угоди зараз небезпечно. У БПП не розуміють, що нині ідеальний час для того, щоб модифікувати ситуацію у вигідну для нас сторону. Блокада показує, що відмотати ситуацію до стану грудня 2016 року вже не вийде, та й немає сенсу.

Влада опинилася в тупику тактичного порядку, коли дрібні другорядні цілі заступили головне – як зберегти Україну в умовах жорсткої економічної кризи та тиску з боку. Саме це, а не повернення якомога швидше територій ОРДЛО, мабуть, є головною метою влади. Більш того, форсування повернення ОРДЛО створює величезні ризики для України, яка не має ресурсів, щоб забезпечити відновлення регіону без великих витрат.

Для розуміння. На сьогоднішній момент на території Ростовської області функціонує апарат управління ЛДНР, який очолює заступник міністра економіки. Мінімальні витрати Росії на ЛДНР становлять без урахування військової компоненти не менше ніж 1,5 млрд. доларів на рік. З військовою компонентою вони легко перевищують 2 млрд. ЛДНР забезпечує самих себе на 30-35% від потреб. У цілому, за оцінками фахівців, щорічні витрати України на підтримку й відновлення ОРДЛО (у разі їх повернення) складуть не менше 5 млрд. доларів на рік. Увесь бюджет України в 2017 році становить 26, 7 млрд. доларів. Таким чином, ми повинні будемо витрачати на ОРДЛО 20% бюджету. При цьому ми вже витрачаємо 5% ВВП на погашення боргів, 5% – на субсидування Пенсійного фонду та ще 5% –на силовий блок.

З цього виходить, що без зовнішньої допомоги ми не зможемо годувати Донбас і не перекинуться (ХТО???) Однак, зовнішня допомога безпосередньо пов'язана з формулою поступок з боку України, щоб Росія погодилася підписати великий договір по врегулюванню конфлікту на сході України. Росія не хоче забирати Донбас через високі витрати й загрози нового витка загострення відносин із Заходом. Тому Росія йде на оптимізацію витрат, намагаючись перекласти їх на Україну, щоб підстьобнути її до поступок.

Саме з цим пов'язана «націоналізація» підприємств Ріната Ахметова та інших олігархів, які працювали на території ОРДЛО. Чинячи так, Росія вирішує одним махом кілька завдань:

По-перше, тисне на Ріната Ахметова, щоб він погодився підтримати ідею перевиборів у Верховну Раду та вийшов із союзу з Петром Порошенко, який де-факто існує.

По-друге, зменшити податкові надходження України, які йшли з підприємств ОРДЛО та збільшити податкові надходження сепаратистів. Чим менше економічних ресурсів в України, тим швидше в логіці Кремля вона буде змушена піти на поступки.

Таким чином, в умовах, коли з'явилася невизначеність щодо перспектив Мінського процесу, Росія намагається її використовувати в свою сторону, роблячи ситуацію певною для себе та перекладаючи витрати на Україну. Саме це Україна давно вже повинна була зробити, прийнявши закон про окуповані території.

Такий закон дозволяє внести ясність: з ким ми воюємо, хто окупант, як регулюються відносини з ОРДЛО, які права переселенців і т.д.

Саме неясність створює можливості для тіньових схем збагачення, від яких скаженіє активна частина суспільства, яка створює соціальну базу для підтримки блокади. Влада потрапила в цугцванг, оскільки позиція залишити все, як є, не відповідає інтересам держави, бо, залишаючи все, як є, ми не вирішуємо жодної з ключових проблем, які стоять перед Україною.

Саме це ж послаблює нас в очах західних партнерів, оскільки коли ми не можемо чітко ідентифікувати, з чим маємо справу, а вони, тим більше, не можуть провести такої ідентифікації. Як наслідок, ми послаблюємо самі себе. Наприклад, у Міжнародному суді ООН Україна звинувачує Росію в тому, що вона підтримує бойовиків ЛДНР. Тобто, Росія не проводить агресії по відношенню до України, не знаходиться з нами в стані війни, а лише забезпечує підтримку бойовиків. Ми, таким чином, своїми руками підсилюємо позиції Росії, яка наполягає на тому, що конфлікт на сході є внутрішнім.

Така пасивна позиція прирікає Україну на поразку, оскільки ми знаходимося в тактичному порядку, вирішуючи оперативні завдання (обміну полоненими, ремонту зруйнованих ЛЕП, які завтра знову зруйнують) на шкоду стратегії й цілям. Як я писав на самому початку, цілі повинні визначати наші дії, а не хаотичні тактичні кроки.

Наявність цілей є усвідомленням того, що можливо, а що ні, що можливо сьогодні, а що – завтра, які ресурси потрібні для просування до наших цілей на кожному етапі, з опорою на яких союзників. Однак, ми безумовно не можемо досягти всього й одразу, а прагнучи отримати все й одразу, ми ризикуємо втратити багато, а, можливо, і все.

Різке посилення напруги через блокаду останнім часом є наслідком страусиної позиції, коли ми затягували час, сподіваючись, що все вирішиться само собою (Росія звалиться під санкціями, Хілларі Клінтон переможе і збільшить підтримку України і т.д., і т.д.). Ця інфантильна позиція характерна для підлітка, який боїться зробити крок у доросле життя й почати приймати самостійні рішення. Однак, ми величезна європейська країна, у якій номінально проживає до 40 млн. осіб, де достатньо ресурсів для того, щоб встояти в такій важкій ситуації. Все, що потрібно зробити – оптимізувати роботу державних інститутів, відсікаючи зайве, неефективне та ретроградне. Це, безперечно, дуже складне завдання, але не вирішивши його, ми приречені. У кращому разі, перетворитися у велику Боснію та Герцеговину, яка буде донором для сильних сусідів.

Прийшов час чесно сказати народу та елітам, що реально сьогодні, а до чого ми повинні прагнути завтра. Це – суть нашого становища й визнання цього вимагає великох мужності та державного мислення. Державний підхід не може зациклюватися на дрібницях, інакше він у них потоне.

Тому, доки ми не внесемо ясності – ми не вирішимо нашої української кризи.

Визначеність – ось формула виходу з цієї кризи у всіх сенсах.

Коли в нас будуть визначені друзі та вороги, власники землі та активів, покарання за злочинні діяння, розмежування повноважень між інститутами влади і т.д., і т.д., тоді Україна почне йти вперед. Визначеність вимагає розриву зі страхом дій, але вона врятує від жаху бездіяльності, який жене Україну до колапсу. Вже не можна зберегти все, як є, можна лише спробувати відтягнути неминуче до вигоди ворогів України.

Підписатися на новини