19 лист. 2017
Коментарі Міжнародна політика Аналітика Ігар Тишкевіч

Миротворці з Білорусі на Донбасі: чи є такі і навіщо це Мінську

  • Коментарі: 0
  • Перегляди: 940
Миротворці з Білорусі на Донбасі: чи є такі і навіщо це Мінську

Миротворці з Білорусі на Донбасі: чи є такі і навіщо це Мінську

Автор: Ігар Тишкевіч
19 лист. 2017 22:41

Міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей в межах спільного брифінгу з Сергієм Лавровим заявив, що Білорусь готова взяти участь у можливій міжнародній операції з підтримання миру на Донбасі. "Ми готові виділити відповідний миротворчий контингент, якщо це прийнятно для усіх зацікавлених сторін для того, щоб брати участь у вирішенні миротворчих завдань", — заявив керівник білоруського зовнішньополітичного відомства.

З огляду на те, що ця заява була:

  • зроблена в Москві, на брифінгу щодо результатів білорусько-російських переговорів,
  • С. Лавров "висловив підтримку" ініціативи білоруської сторони,
  • це сталося за лічені години після того, як Білорусь проголосувала проти резолюції A / C.3 / 72 / L.42 ООН (з прав людини в Криму),

позитивну реакцію українських ЗМІ навряд чи можна очікувати. Проте ініціатива є, Мінськ має формальні можливості претендувати на участь у місії (якщо така буде), варто зупинитися на питанні детальніше. Принаймні відповісти на питання "навіщо це Мінську", "чи може Білорусь відправити контингент — чи є  «миротворці»", і, зрештою, чи потрібно це Україні.

Чи є миротворці з Білорусі та в Білорусі

Можливо, для когось відкрию таємницю, але білоруси як міжнародні спостерігачі вже присутні на Донбасі. Крім того, якщо вірити Ірині Геращенко, то кількість білоруських учасників СММ ОБСЄ за останній рік "зросла в кілька разів" — тобто Білорусь, не роблячи з цього події, активно бере участь у роботі моніторингової місії.

Якщо говорити про кадрові резерви, якими володіє сусідня країна, для участі в операціях під егідою ООН, то тут теж  є, з чого дивуватися:

  • Навіть у розпал "протистояння з Заходом" Мінськ не виходив з програми НАТО "Партнерство заради миру" — підготовлена та існує як окрема одиниця рота "миротворців" у 103 бригаді ПДВ (Вітебськ).
  • Ще від 150 до 250 осіб — резерв — військовослужбовці, які пройшли перший етап відбору, але поки служать в інших частинах. Вони продовжують підготовку (іноземні мови, психологія, конфліктологія тощо)
  • В межах тієї ж програми ПЗМ НАТО було підготовлено та оголошено про патрульний звід (здатний також виконувати поліційні функції), екіпажі літаків, медики.

Сумарно до перелічених категорій потрапляють від 450 до 600 військовослужбовців, чия підготовка аналогічна підготовці українських миротворців, які працювали, наприклад, в Іраку.

Якщо відійти від "стандартів НАТО" та згадати про ОДКБ, теж зустрінемо інформацію про підготовку, тренуваннях миротворців. Від Білорусі в миротворчих програмах (навчання особового складу, навчання підрозділів тощо) пострадянського блоку беруть участь дві бригади сил спеціальних операцій.

Таким чином, сусідня країна має необхідний людський і організаційний резерв для участі в місіях з підтримання миру. Питання лише в політичній волі — керівництво Білорусі не раз наголошувало в пресі, що білоруські військовослужбовці не будуть ризикувати життями за межами країни. Але в умовах авторитаризму це питання зводиться до волі однієї людини або дуже вузького кола осіб.

Чи реальна перспектива миротворців з Білорусі

Коли ми говоримо про миротворчу місію на Донбасі, варто пам'ятати, що проводяться консультації, пошук компромісу ... між США та Росією.

Річ у тому, що операції з підтримання миру починаються з підготовки документа й голосування в Раді Безпеки ООН, де РФ володіє правом вето. Далі узгоджується мандат, кількісні параметри контингенту й затверджується бюджет. Знову несподіванка — Росія входить у ТОП-10 спонсорів миротворчих операцій під егідою ООН.

І, нарешті, підписання мандата. Під документом ставляться підписи обох сторін конфлікту. Одна сторона — це Україна. Залишається питання "хто друга сторона": РФ на рівні ООН не визнана окупантом Донбасу, стороною конфлікту, а значить, може голосувати, ветувати, пропонувати склад контингенту. Так, є неписане правило, що постійні члени Радбезу безпосередньо не відправляють своїх військовослужбовців як учасників контингенту. Але правила можна "обходити" — дуже часто до реалізації місій залучаються "треті організації" — ООН потерпає від браку коштів і завжди готова "поділитися витратами". Так само СНД має досвід формування та роботи місії "миротворців під егідою ООН".

Тут можуть згадати про резолюції ООН щодо Криму, де РФ названа окупантом, але є "підводні камені" — одним з успіхів російської дипломатії в 2015-16 роках було остаточне розділення процесів врегулювання в Криму та на Донбасі. Тобто, для самих дипломатів в ООН (і навіть європейських партнерів з Нормандської четвірки) Крим і Донбас — два абсолютно різних кейси. У Криму окупант є і названий на документах ООН — на Донбасі його немає.

Більш детально розкривати тему можливостей РФ і загроз від миротворчих місій для України не буду — у вересні намагався детально розкласти питання "по полицях". Даю посилання на текст "Чому українцям краще позбутися ілюзій про миротворців ООН вже зараз".

Тепер переходимо до формату миротворчої місії та бажань Білорусі. Для України й США варіант присутності російських військовослужбовців як "блакитних касок" неприйнятний незалежно від мандата й широти повноважень. Для РФ формування контингенту винятково на основі країн НАТО, що сприймаються як "союзники" України, так само категорично неприйнятно. Ті, хто думають, що бажання Кремля нічого не означає, обманюють самі себе. Сам факт консультацій Волкера та Суркова з українського питання без України говорить про протилежне. РФ бере участь ще у цілій низці криз, і пошук компромісу щодо миротворців на Донбасі має, найбільш імовірно, ширші межі. Вашингтону вкрай не вигідно "заганяти Росію в кут", тому шукають саме варіант виходу із ситуації. Києву просто пощастило, що США увійшли в кризу та увійшли до інтересів, які значно більше збігаються з українським інтересам за мотивації тих самих Німеччини і Франції. Але американські інтереси залишаються американськими, не стають "українськими".

Інакше кажучи, в обмін або на підписання мандата миротворців Росією (визнання себе самої стороною конфлікту — варіант з підписанням ДНР і ЛНР значно гірший) або на відсутність вето з головного і важливого питання щодо мандата миротворців (чи за іншими напрямами) США будуть пропонувати свої поступки. Зокрема, з балансу національного складу миротворців. Допуск громадян РФ як "блакитних касок" неприйнятний, і саме тут постає ціла низка країн, які "прийнятні" для обох сторін. З-поміж них і Білорусь. Так, ця країна голосувала "проти української резолюції", але так само проти голосували й "бажані" для Києва потенційні учасники місії: Китай, Індія, М'янма, Філіппіни.

Навіщо миротворці Білорусі, навіщо білоруські миротворці іншим країнам?

Інтерес Республіки Білорусь до участі в можливій миротворчій операції був озвучений Олександром Лукашенко ще в 2015 році одразу після того, як ідею сформулював Петро Порошенко. З того моменту мотивація Мінська не змінилася, хіба що інтерес до "миротворчості" різко зріс, зокрема після подій 2017 року.

Для того, щоб зрозуміти мотивацію, варто звернутися до історії відносин Білорусі з Росією, країнами ЄС і США. Детально факти та логіка подій викладені в презентованій влітку 2017 доповіді Українського Інституту Майбутнього"Білорусь: стан, загрози, можливості співпраці". Якщо коротко, то після етапу практичної інтеграції з РФ, коли Лукашенко мав серйозний намір посісти місце Єльцина, що старіє, настав етап, який можна схарактеризувати фразою "гасла в обмін на гроші". Путін не збирався ділитися владою, найімовірніше, у разі подальшої інтеграції міг обмежити можливості, повноваження та свободу ухвалення рішень Лукашенка. Це було небезпечно, але Білорусь до того моменту (початок 00-х) критично залежала від російського ринку та вже перебувала під санкціями з боку низки європейських країн. Був знайдений варіант "забовтування" партнера, коли Мінськ багато й барвисто говорив про інтеграцію, за що вимагав економічні вигоди, але при цьому намагався тримати певну дистанцію від російського бізнесу й російської політики. Якщо подивитися на структуру інвестицій, то єдиним важливим активом РФ у білоруській економіці є газотранспортна система (7.7 мільярдів з 8,3-8,5 накопичених на кінець 2016). У основних галузях білоруської економіки участь РФ є мінімальною. Білорусь не визнала незалежність Північної Осетії і Абхазії попри відкриті прохання Кремля. Навіть Митний союз повинен був запускатися без участі Білорусі. "Допомогли" провокації на акції протесту після президентських виборів у 2010, розгін демонстрантів, нові санкції з боку ЄС і припинення переговорів про залучення європейських грошей в білоруську економіку. Тоді, в 2011, РФ сповна скористалася ситуацією — Білорусь стала членом МС. Далі розвинути успіх Кремль не зміг: ідеї покупки часток у калійній галузі, машинобудуванні, хімпромі, ВПК залишилися розмовами, а ситуація щодо "Білоруської калійної компанії" стала відкритим конфліктом з арештами російських менеджерів і спробами викрадення громадян РФ з Москви білоруським КДБ.

В українській кризі Білорусь посіла свою позицію: заявляючи про подальшу дружбу з РФ, розвивати співпрацю з Києвом, зокрема й з продукції подвійного призначення. Така позиція та обрання Мінська майданчиком для переговорів були ним "монетизовані". Він зміг вийти з-під санкцій, не поступившись ні за однією з принципових вимог.

Подібна політика, природно, викликала і викликає роздратування в Кремлі. Це вже питання безпеки: "союзник" може принаймні змінити панівний режим у Мінську. У реалізації таких планів є певні труднощі — в Білорусі може бути лише один центр сили й Лукашенко чудово розуміє, що єдина держава, що має ресурси та бажання для політичних ігор в Білорусі — це РФ. Саме тому в сусідній країні немає серйозних проросійських структур. Якщо репресії щодо "прозахідної" опозиції загалом мають персональний характер (саджають і переслідують лідерів), то спроби створити орієнтовані на РФ групи закінчувалися знищенням структури.

Але будь-яка проблема може бути вирішена, особливо, якщо ти маєш необхідні ресурси й ти присутній в інформаційному полі потенційної жертви. У випадку операції Кремля проти Лукашенка Білорусь, на відміну від України, не може покладатися на потужну підтримку третіх країн — занадто сильно були зіпсовані відносини упродовж попередніх років, а Лукашенка хоч і не називають "останнім диктатором Європи", де-факто він залишається таким.

У такій ситуації є лише один алгоритм, який чудово описаний фразою Рузвельта про Самосе: "Можливо, він і сучий син, але це наш сучий син". Своїм, природно, Лукашенко стати не сподівається, а ось потрібним, надзвичайно важливим — цілком.

Саме за такої логіки Білорусь усіляко підтримує "мінський формат" — майданчик для переговорів вже є, нехай у вигляді кволого, але запобіжника проти зайвої активності сусіда-"союзника". Участь у миротворчій місії — значно сильніший важіль. Агресія та інші агресивні дії учасників конфлікту проти країни-учасника миротворчої місії можуть викликати реакцію міжнародних організацій, зокрема й більш оперативних за систему ООН.

Тому Лукашенко вкрай зацікавлений в участі у місії. Росія, за відсутності можливості послати "своїх" миротворців, так само згодна. США, яким Мінськ допомагає забезпечувати зброєю, наприклад, сирійську опозицію, можуть сприйняти білоруську участь в українській місії як прийнятну. Питання в Києві — чи буде бажання України.

Остання фраза головна. В ідеалі, звичайно, варто обійтися без колишніх сусідів з СРСР. Але, якщо постане питання, можна рвати на голові волосся, а можна думати, як скористатися ситуацією.

Україна вже сьогодні намагається прив'язати до себе Білорусь довгими інфраструктурними проектами в галузі транспорту, постачання нафтопродуктів. Це ті галузі, які, крім просто грошей, дають ще один ефект — вони від'єднують економічно Білорусь від Росії. Україна стає (в Мінську вона вже частково сприймається) альтернативою російського ринку. І це добре — з Мінськом марно говорити мовою гасел — Білорусь сама грає з РФ у гру "гасла в обмін на гроші". Тому, коли в Києві говорять про необхідність "дружити" з білорусами, про "братерство" й інші абстрактні та невимірювані матерії, за кордоном сидять білоруси і думають "де тут нас намагаються обдурити?" — самі займаються таким "бізнесом" з Кремлем.

А ось коли говорять про гроші, конкретно вимірювану перспективу і, найцікавіше, про спільний дохід у майбутньому — реакція буде інша.

Сьогодні, беручи до уваги необхідність налагоджування відносин із Заходом, Білорусь зацікавлена показати себе надійним партнером. Миротворча місія — не виняток. У разі, якщо мова піде про реальні "блакитні каски" з білоруським паспортом, Києву так само варто думати не про гасла, а про те, щоб для Білорусі Україна стала критично важливою зараз і у довготерміновій перспективі.

Джерело: "Хвиля"


Підписатися на новини