Русь без Києва, СССР без Леніна: як Патрушев тлумачить історію

Ніколай Патрушев — один із небагатьох російських лідерів, які є більшими путіністами за самого Владіміра Путіна. Донедавна його посади — директор ФСБ, секретар Радбезу — наближали становище Патрушева в Росії до місця Генріха Гіммлера в Третьому Райху. І саме тому, якщо він висловлюється з питань історичної політики, його варто принаймні вислухати, щоб знову не бути заскоченими зненацька. Бо Росія — країна, в який минуле керує сьогоденням.

22 червня у виданні “Национальная оборона” Патрушев опублікував колонку під заголовком “Защита исторической памяти — фундамент российской государственности”. Вона складається з трьох умовних частин: історія Росії (вступ), інформаційна війна Заходу (основа),  протидія Росії (висновки і рекомендації).

“Історична” частина невелика і являє собою радше набір окремих сюжетів. “Марні спроби підкорити Росію, поневолити її населення, безмежно володарювати над нею робилися неодноразово. Згадаймо Північну війну, Вітчизняну 1812 року, Кримську, Першу світову, іноземну воєнну інтервенцію” (особливо пікантною в цьому списку є Кримська війна, розв’язана саме Росією).

Патрушев оголошує “витоком давньоруської державності” Ладогу, в якій був встановлений “міцний міжконфесійний мир, заснований на міжобщинній терпимості, свободі підприємництва, відкритості для всіх видів торгівлі”. Далі він переходить до Новгорода, який став “прообразом справді демократичного державного устрою, коли права та обов’язки князя обумовлювалися особливою угодою з городянами, серед яких ніколи не було рабів”. Ще кілька речень присвячені повальній грамотності в Новгороді, чого не було навіть серед аристократії середньовічної “просвітленої Європи”.

Ну і “чималу роль у становленні російської державності відіграло прийняття 988 року християнства.. Протягом століть нікому не вдавалося схилити православну Русь до підписання унії з католицькою церквою, що стало одним із найважливіших чинників, які зумовили самостійний і вільний розвиток Росії”. Те, що навіть в цьому абзаці не згаданий Київ — столиця Русі та місце хрещення — вже багато про що свідчить. А думка про унію одночасно: а) суперечить тезі про “міцний міжконфесійний мир”, б) є неправдивою стосовно українських земель Русі, в) є абсурдною в загальноєвропейському контексті (сильна позиція католицтва в Польщі аж ніяк не перешкоджала самостійному і вільному розвитку країни.

Хрещення Володимира у Херсоні. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, кінець XV століття 

Фото: wikipedia.org

Далі Патрушев заявляє, що “європейські, та й окремі російські історики це намагаються замовчувати. Штучно нав’язуючи людству протягом століть образ “темної та деспотичної” Росії на противагу нібито “просвітленій і демократичній” Європі, вони приховували від своїх народів і нащадків правду”. Це було потрібно, щоб “принизити унікальний внесок нашого народу і держави в досягнення світової цивілізації, а самому народу — прищепити комплекс неповноцінності та схиляння перед Заходом” (саме так виглядає теорія змови). На горіхи дісталося європейським “літописцям”, “пропагандистам” та “псевдоісторикам”, особливо — Сигізмунду Герберштейну.

Серед головних жертв західної “інформаційної війни” —  Іван Грозний, за якого “Росія приросла значними землями в Поволжі та Сибіру” (саме так називається російський колоніалізм — “приростання”). Патрушев намагається виправдати Грозного, переводячи стрілки на страти чиновників Генріхом VIII та “десятки тисяч” убитих за Варфоломіївської ночі (Whataboutism сам по собі є логічною помилкою, бо жертви громадянської війни не тотожні жертвам державного терору, так ще й в самому Парижі в різанині загинули приблизно 2-3 тисячі людей, а при погромі Новгорода Грозним у 1569 році — щонайменше 5 тисяч).

Іван Жахливий і тіні його жертв. Малюнок Михайла Клодта, початок ХХ століття

Фото: wikipedia.org

“Єднання народу і визволення Росії від поляків стало яскравим показником того, що російський народ володіє розвинутим державним інстинктом”. Цікаво, а Патрушев знає, що майбутній цар Міхаіл разом із поляками сидів в обложеному Кремлі, доки той штурмувало ополчення Мініна і Пожарского?

Захищає Патрушев Пєтра І (тут погоджуюся, бо “Заповіт Пєтра Великого” — і справді фальшивка) та Єкатєріну ІІ, на яку британці малювали карикатури за, зокрема, “ліквідацію Кримського ханства”. Коротше кажучи, “європейські, а потім і американські еліти виростили в собі ненависть до нашої Батьківщини на підсвідомому рівні та генетичне неприйняття цивілізації, заснованої на рівноправності народів, на сімейних цінностях, на повазі до суспільства і країни”. “Послідовники колишніх брехунів сьогодні працюють у десятках наукових інститутів США, Англії та Європи, які розробляють цинічні антиросійські теорії”.

Про революцію 1917 року і Леніна немає жодного слова, що абсолютно не дивно. Лише під кінець будуть згадані якісь “криваві революційні катастрофи” через кому з війнами.

Злим і не тихим словом згадані ЦРУ та Рада нацбезпеки США, які з 1947—1948 років вели проти СССР “психологічну війну”: “Всі наступні роки створені Заходом механізми зосереджувалися на тому, щоб переконати нас у не важливості дотримуватися історичних цінностей предків, підривати наші традиції та підвалини”.

Розвал СССР “порадував англосаксів”, яким приписане гасло “поділяй і володарюй”. Любов до Росії, продемонстровану Заходом у 90-ті, Патрушев тлумачить як бажання розбити країну на “удільні князівства”. Також знову повторена маячня про росіян як “найбільший розділений народ у світі”.

Не досягнувши своїх підступних цілей “добром”, Захід взявся за “переформатування наших ціннісних орієнтирів”, спричинився до появи “недовіри суспільства до влади, зневажливого ставлення до всього російського, насамперед до історії Росії та її традиційних духовно-моральних цінностей” (це нагадує “Протоколи сіонських мудреців” чи “План Даллеса”).

Але “російський народ згуртувався і зміг досягнути повернення колишньої величі нашої Батьківщини”. Тоді Захід почав проти Росії гібридну війну, а усвідомивши неможливість перемогти її на полі бою, почав проводити “підривну роботу”, щоб “дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію” та “розірвати міцні зв’язки між поколіннями, народом і владою”. В майже совітських термінах описується, як “борці за демократію” спонсорують тероризм, провокують конфлікти, розробляють методички з розвалу Росії та фінансують російську опозицію в її екстремістській діяльності.

“Стало очевидним, що денацифікація Європи, про яку домовилися на Ялтинській конференції керівники союзних держав у 1945 році, Заходом не завершена досі. З подачі США та Англії нацизм відроджений і знову використовується проти нашої країни”.

Груповий знімок учасників Ялтинської конференції: Вінстон Черчилль, Франклін Рузвельт, Йосип Сталін, 4—11 лютого 1945 року

Фото: wikipedia.org

Ну і як же було не згадати тут про Україну? “Народи Росії сьогодні знову звільняють від західної окупації багатостраждальне населення України. Російське — в більшості своїй. Важко знайти українця, у якого не було б російського коріння. Але маріонетковий київський режим за вказівкою західних господарів придушує родинні зв’язки, примушує йти на бійню людей, які розмовляють і думають російською мовою, вихованих на російській історії та літературі, а також на російських традиціях” (мільйони російськомовних українців на власній шкурі відчули, що таке “російські традиції”).

Дісталося на горіхи східним європейцям і за ототожнення комунізму і фашизму: “особливо відзначилася у перекручуванні історії неонацистська влада сучасної України, де в шкільних підручниках злочинну організацію УПА з придихом звуть “антифашистським рухом опору”, а між совітським ладом і німецьким націонал-соціалізмом ставлять знак рівності” (а що тут не так?).

Повторені мантри про бандерівських посіпак, злочини карателів, окремо згаданий кейс вшанування у канадському парламенті дивізійника Ярослава Гунька (так він скоро і до російських підручників потрапить). “Пам’ятники радянським воїнам-визволителям відправляються у забуття” (ну а хто винен?). “Брехливою трактовкою” історії названий закон про Голодомор (звісно, термін в тексті написаний з маленької літери).

В Україні, Литві, Латвії, Естонії та Польщі, бідкається Патрушев, “фальсифікація історії на шкоду Росії набула статусу державної політики” (а якби на користь — було б можна?). Втім, і в самій Росії “склався нечисленний пул активних і наполегливих авторів, чиї “дослідження” і публікації мають відверто ворожий характер” (шкода, не названо жодного імені). З посиланням на неназване опитування автор твердить, що 80% росіян вірять у навмисну фальсифікацію історії Росії з метою змінення свідомості людей.

Патрушев скаржиться, що на Заході применшується роль СССР у перемозі над нацизмом — ця теза повторюється у кількох абзацах. “В обробленій свідомості мільйонів обивателів пострадянських і постсоціалістичних країн воїни Красної армії — армії-визволительки — вже стали злочинцями й окупантами” (і де тут неправда?). Японці, за Патрушевим, внаслідок пропаганди бояться сказати, хто скинув на їхню країну атомні бомби. А “розкаяння” Німеччини за мільйони згублених життів було “ніяк не щирим”.

В самій Росії “західники” начебто безчестили імена Матросових, Космодем’янських і Гастелло, видаляли з підручників “основоположні знання про героїзм совітського народу”, замовчували “звірства фашистів”.

В результаті “усвідомлення причин пережитих нашою країною трагедій зобов’язує суспільство, владу, правоохоронні структури та органи безпеки діяти на випередження… протистояти зачаткам тероризму та екстремізму, боротися з підбурювачами масових заворушень в ім’я збереження мирного, творчого і стабільного життя”.

Що ж входить до переліку “задач із захисту історичної правди” за Патрушевим?

1. Ставити в міжнародних організаціях питання про відповідальність країн за перегляд підсумків Другої світової, очорнення антифашистів та героїзацію нацистів, а всередині Росії — посилювати покарання за “реабілітацію нацизму”.

2. Вести роботу з “нарощування гуманітарної присутності Росії у світі, з протидії русофобії та “скасуванню” російської культури, а також зі збереження за кордоном історичної правди і пам’яті про роль Росії”.

3. Публікувати документи про планування нацистами геноциду “проти росіян та інших — усіх без винятку — національностей, які проживали на території СССР”. Наголошувати на злочинах не лише нацистів, але й їхніх “пособників”.

4. Продовжувати “державні та народні проекти зі збереження пам’яті про героїчне минуле Росії”, музейно-виставкову роботу.

5. “Впровадити засади патріотичного виховання громадян, принципи духовно-морального розвитку в систему освіти, молодіжну та національну політику; активізувати культурно-просвітницьку діяльність в історичній сфері”. “Прищеплювати учням загальноосвітніх установ повагу до вітчизняної історії та літератури… гордість за свою країну та героїчні звершення нашого народу. Для цього класні години “Розмови про важливе” необхідно припинити проводити формально” (ого, визнання проблем!). Також є згадка про велику російську мову та список ідейно вивірених авторів.

6. Підтримувати виробництво історичних фільмів “у найкращих традиціях російського (і совітського) кінематографа”, які мають “спиратися не на надумані, а на реальні факти” (а от Владімір Мєдінскій про “28 панфіловців” протилежне казав).

7. Поглиблювати вивчення початкових періодів історії Давньої Русі. “Необхідно знайти і продемонструвати світові документальні свідчення того, як на нашій землі з’явилася цивілізація, яка не підкорилася жодному ворогові” (десь засумував не один монгольський хан).

Ніколай Патрушев

Фото: Associated Press

Насамкінець Патрушев ще раз підкреслює головні тези російської історичної політики. “Захист історичної правди” — конституційний обов’язок. “Протидія фальсифікаціям” — пріоритет влади. “Велика Вітчизняна війна і перемога в ній” — ключова ланка виховання молоді, а применшення “героїчного подвигу” — це зневага, яка вимагає “негайних і жорстких заходів у відповідь”.

Патрушев визнає, що історія перестала бути наукою про минуле і що “спроби переписати історію в певному сенсі небезпечніші за військову загрозу“. Оскільки “зруйнована історична пам’ять” і “негативний образ минулого” унеможливлюють формування національної ідеї, влада зобов’язана “забезпечити всебічний захист історичної пам’яті як невід’ємної частини ціннісного фундаменту нашої Батьківщини”.

Ця думка є правильною, як і попередня — що лише знання справжнього  минулого дозволяє “оцінити свої сильні та слабкі сторони, проаналізувати скоєні помилки та унеможливити їх у майбутньому”. Проблема в тому, що Росія не тільки сама не хоче знати своє справжнє минуле, але й силою нав’язує свої історичні міфи світові.

Що у підсумку?

Стаття Патрушева є програмним текстом, дещо меншої ваги, ніж “Про історичну єдність” Путіна, але все одно важливим. В документі в черговий раз: а) конструюється нова схема російської історії, б) констатується стан “історичної війни” із Заходом, в) окреслюється план заходів в історичній політиці.

В схемі Патрушева російська історія починається з Ладоги і Новгорода (Київ відсутній) та триває безперервно до сьогодні. Також безперервними є намагання Заходу поневолити Росію — і завжди безуспішними. Фундаментом держави є “міцна влада, міжнаціональна та міжконфесійна злагода, повага до пам’яті предків”. Революції — зло, розпад СССР — зло, нині Росія стала величною знову. Влада не творить злочинів, а якщо творить, то вони перебільшені західними пропагандистами та російськими запроданцями. Українці — це майже росіяни, а росіяни зараз визволяють Україну з-під нацистського гніту.

“Історична війна” триває мінімум 500 років, Захід всіляко принижує і очорнює Росію, намагаючись зруйнувати її зсередини, особливо в останній час. Допомагає йому в цьому “п’ята колона”. Але Росія не капітулює, боротьба за правильне минуле буде продовжуватися, поглибиться ідеологізація літератури в школі, посилиться тиск на академічну науку.

Враховуючи, що зараз триває процес підготовки нових підручників з історії для 5-9 класу, стаття Патрушева виглядає вкрай симптоматично. Можливо, ми спостерігаємо за появою ЦУ для нової шкільної версії історії Росії, яка потім стане обов’язковою для всіх — без Києва, зате із одвічною боротьбою проти Заходу. Однак також не виключено, що Патрушев відсторонений від ухвалення подібних рішень, і його текст — відчайдушна спроба заявити про себе як про ще більшого Путіна, ніж сам Путін. Але в будь-якому разі сподіватися, що пропагандистська машина Росії збавить оберти в найближчому майбутньому — марно.

Джерело інформації: localhistory