Події та тренди в РФ за 17.09 – 23.09

Висновки:

1. РФ входить у все більші суперечності з країнами незахідного світу щодо концепції протистояння США та їхнім союзникам. Вперше за час війни, Китай та Індія від імені незахідних держав публічно заявили Росії свою незгоду з їхньою політикою по Україні та закликали Москву піти на поступки.
    
2. Президент РФ Володимир Путін підписав указ про часткову мобілізацію. І хоча була озвучена цифра у 300 тисяч осіб, реальні масштаби мобілізаційних заходів, найімовірніше, набагато більші. Таке рішення (як і референдуми на окупованих територіях) продиктовано не лише необхідністю повернути ініціативу на фронтах в Україні, а й внутрішньополітичними міркуваннями. Йдеться про тимчасове посилення позицій Путіна та його оточення в надії на дипломатичні та військові успіхи у наступні 4-6 місяців.
   
   Останнімі рішеннями Путін стабілізував власне становище усередині РФ на найближчі 4-5 місяців. Однак, відсутність явних успіхів у війні та зовнішній політиці після закінчення даного терміну загрожує йому хвилеподібним зростанням проблем, зокрема: зовнішньополітичне коло впливу Росії почне розпадатися прискореними темпами; Росію перестануть сприймати як глобального гравця, і навіть держави-регіональні лідери будуватимуть зони свого впливу без урахування думки Кремля; невдачі на фронті в Україні та перелічені вище виклики у зовнішній політиці створять передумови до внутрішньополітичної кризи в РФ, яка може піти за одним із двох сценаріїв: палацовий переворот з усуненням Путіна або хвилеподібне зростання протестів, що підтримується частиною еліт і персон із сьогоднішнього його оточення (що призведе до переконфігурації російської влади).
   
   
3. Обмін полоненими пройшов у той самий день, коли в Росії почалася масштабна мобілізація резервістів. Президент В.Путін виступив із промовою фактично про перехід до тотальної війни. Проведення обміну із Україною посилило незадоволення суспільства. Особливо різку критику викликав обмін В.Медведчука, який не є російським громадянином і після початку війни публічно звинувачувався у наданні брехливої інформації про бажання українців зустрічати агресора. Вторгнення 24 лютого базувалося на подібній хибній інформації і привело до повного провалу першого етапу війни.
   
   Передача Україні командирів полку «Азов» зруйнувала російський інформаційний міф про «денацифікацію» як одну з публічний цілей війни. В російській масовій свідомості саме полк «Азов» демонстрували як тих націоналістів, для боротьби з якими почали повномасштабну війну. Добровільна видача командирів цього підрозділу повністю суперечить офіційній пропаганді. Можна прогнозувати, що розмови про «денацифікацію» поступово будуть зникати із порядку денного як всередині Росії, так і в міжнародних переговорах.

---

Незахідні країни готуються до постросійського статусу-кво

Публікація подробиць переговорів російського президента Володимира Путіна зі світовими лідерами на саміті Шанхайської організації співпраці (ШОС) у Самарканді показують переломний момент у сприйнятті війни в Україні незахідними державами. 

Те, що Китай та Індія публічно заявили Путіну своє невдоволення ситуацією, яка виникла у світі через війну в Україні — це безпрецедентний випадок. Ніколи раніше вони не дозволяли собі публічно критикувати Росію або Путіна особисто. Це вперше, коли незахідні держави почали тиснути на Росію і висловлювати незгоду із його політикою по Україні. 

Це не означає, що незахідний світ приєднається до західних санкцій і встане на бік США та союзників, або що вони розірвуть торговельно-економічні зв’язки з Росією. Їхня зовнішня політика заснована на жорсткому прагматизмі, і відмовлятися від свого прагматичного нейтралітету вони не будуть. Роздратування Росією виходить з двох основних причин: 

1. Небажання давати Росії можливість говорити від імені незахідного світу. Індію, Китай, Пакистан та інші країни непокоїть, що Росія намагається говорити від імені незахідних держав, позиціонуючи такі регіональні проекти як ШОС або БРІКС як нібито вже сформовані антизахідні геополітичні конструкції, хоча насправді вони такими не є, принаймні поки що. Китай, який все більше посилює свій вплив на ці проекти, не поспішає вступати в конфронтацію із Заходом і формувати якісь антизахідні коаліції (яких не існує), а відтак риторика Москви дискредитує незахідні держави та ставить їх під удар. 
2. Наміри РФ монополізувати порядок денний регіональних самітів незахідного світу під свої інтереси. Оскільки РФ зараз сконцентрована на війні в Україні, вона намагається заручитися підтримкою у незахідних держав, і відповідним чином “скерувати” дискусії на їхніх майданчиках. Це суперечить порядку денному, який просувають Китай, Індія та інші країни, які хочуть обговорювати не Україну та російські занепокоєння, а економічний розвиток, енергетику, продовольчу безпеку та логістику. У цьому контексті основна лінія конфлікту проходить між надто вузьким порядком денним РФ та занадто глобальним довгостроковим порядком денним Китаю. 

Події останнього тижня засвідчили, що конфлікт концептів незахідного світу між РФ та іншими буде наростати. Відповідно, це може завершитися або перемогою Росії (прийняттям концепту антизаходу як основного), або перемогою Китаю (продовженням довгої гри проти Заходу, але без відвертої конфронтації, із фокусом на невійськові та неполітичні підходи, тобто без примушування країн до політичних союзів, повного підпорядкування системи або створення та заміщення еліт). Перше неможливе без хоча б локальної перемоги РФ в Україні, а останній тиждень засвідчив погіршення їхніх позицій, звідси і зростання скепсису відносно РФ з боку країн Азії. Скоріше за все, Росії доведеться прийняти концепт розвитку Китаю та його партнерів, якщо вона хоче лишатися в орбіті незахідного світу, а отже отримувати допомогу, яка не дозволить їм впасти в результаті наслідків війни із Заходом. Москві доведеться піти на суттєві поступки: змиритися зі зниженням свого статусу до регіональної держави без ексклюзивного права на сферу впливу, прийняти порядок денний Китаю та партнерів, допомагати розбудовувати логістику та модель розвитку, яка вигідна Китаю, і бути більш конструктивними у ситуації по Україні, в тому числі по продовольчій безпеці та енергетиці. 

---

       

Мобілізація та «референдуми»: підвищення ставок на зовнішньому полі та спроба стабілізації Путіна всередині РФ

Президент РФ Володимир Путін підписав указ про часткову мобілізацію. І хоча була озвучена цифра у 300 тисяч осіб, реальні масштаби мобілізаційних заходів, найімовірніше, набагато більші. Таке рішення (як і референдуми на окупованих територіях) продиктовано не лише необхідністю повернути ініціативу на фронтах в Україні, а й внутрішньополітичними міркуваннями. Йдеться про тимчасове посилення позицій Путіна та його оточення в надії на дипломатичні та військові успіхи у наступні 4-6 місяців.

Рішення

Крім наказу Путіна про проведення часткової мобілізації та виступу Шойгу з інформацією про «втрати» та масштаби мобілізації варто згадати ще кілька фактів:

1. Різка критика низки радикальних лідерів (прихильників війни в Україні) військово-політичних рішень керівництва країни, звинувачення оточення Путіна у поразці на Харківщині та вимоги мобілізації;

2. Заклики Кадирова до «самомобілізації» регіонів;

3. Попередні спроби проведення прихованої мобілізації, у тому числі найм ув’язнених у ПВК;

4. Поправки до КК РФ щодо відповідальності за ухилення від військової служби під час воєнного стану чи мобілізації;

5. Проведення референдумів на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей.

Причини

Ключовою причиною для проведення мобілізації в РФ є втрата ініціативи російськими силами на фронті та нездатність досягти навіть мінімальних із озвучених цілей «СВО» – захоплення Донецької та Луганської областей у їхніх адміністративних кордонах. Поразка в Харківській області стала лише частиною цього процесу, але зокрема стала тригером для ухвалення рішення про мобілізацію.Ба більше, якщо до контрудару на Слобожанщині керівництво РФ могло говорити про «свідоме уповільнення темпів наступу», то вже в середині вересня йдеться про очікування нових ударів з боку ЗСУ без впевненості у здатності їхнього відобиття.

Росія намагалася вийти на діалог з державами ЄС з метою тиску на Україну у питаннях переговорів щодо заморожування конфлікту. З цією метою використовувала звичну тактику шантажу та «підвищення ставок». Зокрема з питань:

• постачання енергоносіїв до ЄС;

• ядерної та радіаційної загрози;

• ринку продовольства (постачання зернових та добрив);

• масштабування конфлікту та виведення його на новий рівень (у тому числі проведенням референдумів).

Однак такі кроки не дали очікуваного результату. Ба більше, Росія, демонструючи нездатність досягати поставлених військових цілей в Україні, зіткнулася з розчиненням власного впливу на світовій арені, що продемонстрував саміт ШОС, де Китай зафіксував своє лідерство в організації, а держави, які претендують на роль регіональних лідерів (Індія, Туреччина, Іран, Пакистан), демонстрували готовність діяти без урахування «за замовчуванням» російських інтересів навіть у регіонах, які Кремль відносив до зони «свого впливу». Це призвело до зміни позиції пострадянських держав, зокрема щодо зближення із «новими центрами сили».

Основною внутрішньополітичною причиною рішення про мобілізацію та оголошення референдумів стала нездатність пропаганди знайти навіть не «формулу успіху», а зручну «формулу поразки» на тлі настання ЗСУ у Харківській області. Тижневе мовчання і теза про «передислокацію» (яка вже розвалилася в частині заяв про майбутню стабілізацію по річці Оскол) стала сильним ударом по пропагандистській конструкції, що почала вибудовуватись ще раніше.

Через війну Кремль зіштовхнувся з критикою своїх радикалів, які виступають за повномасштабну війну. Ця група неоднорідна і не є негайною загрозою. Проте критика керівництва РФ на базі імперських наративів (які використовує і сам Кремль) створює ризики на найближчу перспективу.

Додатковим аспектом зростання ризиків є нерівномірність втрат (визнаних та реальних) у регіонах Росії. Так, беручи за основу дані ВПС з аналізу некрологів у місцевій пресі та соцмережах (частково), можна вивести ТОП-10 із найбільшою кількістю загиблих на 100 тисяч населення та ТОП-10 регіонів із мінімальною часткою втрат. У десятку суб’єктів РФ — донорів війни входять насамперед депресивні області, у яких рівень безробіття в 2-5 разів вищий за середньоросійський, а середній рівень зарплат (за 10 регіонами) становить 73% від середньоросійського. У регіони з мінімальною «часткою» загиблих, навпаки, входять найбагатші регіони, де рівень безробіття менший за середній по країні, а усереднений (за 10 регіонами) рівень заробітної плати становить 138% від середньоросійської. При цьому, наприклад, у Москві зафіксовано лише 0,18 смерті на 100 тисяч населення, а у Тиві 29. Різниця у 160 разів.

Логіка рішення та висновки

Логіку рішення про мобілізацію та проведення референдумів можна розкласти на три складові: міркування внутрішньої політики, військову необхідність та зовнішньополітичний трек.

1. Логіка внутрішньої політики

Оголошуючи мобілізацію та проводячи «референдуми» на окупованих територіях, Кремль намагається не допустити розхитування внутрішньополітичної ситуації в країні.

У питаннях мобілізації Кремль (і російські ЗМІ) за останній місяць остаточно змістили акценти у висвітленні війни в Україні. Теза «захисту Донбасу» та «денацифікації» України відійшла на другий план: основною конструкцією стало протистояння з «колективним Заходом», який нібито має намір знищити Росію. Це дозволило розпочати розвивати тезову конструкцію щодо необхідності вже не «операції в Україні, а «захисту Батьківщини».

Масштабування образу «ворога» дозволяє дати «пояснення» поразкам — силам, задіяним у «СВО», протистоять держави ЄС та США. Це дозволило надати логіку мобілізаційним заходам — для протистояння сильнішому противнику необхідно більше ресурсів.

У регіональному розрізі мобілізація дозволяє тимчасово відкласти зростання напруженості у суб’єктах Федерації, спричинене нерівномірним розподілом втрат у війні в Україні. Адже мобілізують “по всій країні”.

У цій логіці затримання учасників антивоєнних мітингів у містах РФ відіграють ту саму роль. З одного боку – демонструють готовність «заставить Родину любить» мешканців досить багатих регіонів (які меншою мірою були залучені у війну). З іншого боку – відправляє на фронт потенційних активістів, які могли б намагатися організувати протести на пізніших (і більш небезпечних) етапах. Виїзд частини противників війни з території Росії також зменшує протестний потенціал найближчим часом.

Але найголовніше – часткова нейтралізація протестних настроїв у радикальних колах та спроба зміцнити імідж Путіна як «вождя», «вожака». Оголошення референдумів (з перспективою заяв про приєднання окупованих територій) дає суспільству картину перемоги. Мовляв, про Харків можна буде забути, коли Запоріжжя та Херсон йтимуть до Росії. Мобілізаційні заходи повною мірою відповідають запитам радикальних груп. Запевнення про зрівнювання у правах найманців ПВК і військовослужбовців ЗС РФ є спробою нівелювати конфлікти, що виникли на попередній фазі війни.

2. Військові аспекти

Першим та ключовим аспектом підготовки нормативних актів про мобілізацію (поправки до КК, указ Путіна) є спроба оперативно знайти резерви для стабілізації ситуації на фронті:

• Кримінальна відповідальність за відмову воювати, розрив контракту (те, що називають «п’ятисоті»), дозволить відправити на фронт тих, хто повернувся до місць постійної дислокації або написав рапорти на звільнення.

• Мобілізація так само дозволить залучити до служби громадян РФ, які звільнилися зі служби в останні 5-7 років і не побажали повернутися на службу для війни в Україні.

Ці два аспекти дають до 20-30 тисяч підготовлених солдатів та офіцерів, яких Росія зможе перекинути на фронт упродовж найближчого місяця-півтора.

Наступну хвилю, наймасовішу, найімовірніше буде відправлено до України наприкінці листопада — грудні 2022 року.

Таким чином, Кремль розраховує стабілізувати ситуацію найближчим часом і через 2-3 місяці спробувати перехопити ініціативу та організувати масштабні наступальні дії. У тій же логіці використання переваги живою силою.

Мобілізація на окупованих територіях Запорізької та Харківської областей (після проведення референдумів) дозволить спробувати уявити війну в Україні як хоча б частково «громадянський конфлікт», «виступ громадян проти уряду в Києві».

3. Зовнішньополітичні міркування

Оточення Путіна йде шляхом підвищення ставок. Для Росії вкрай потрібна демонстрація «успіху» своєї «операції». Йдеться як про військову, так і про політичну складову. Без успіхів на фронті та спроб демонстрації політичних результатів (референдуми), процеси руйнування зони впливу РФ, навіть на пострадянському просторі, стануть незворотними вже у 2023 році.

Повернення ініціативи у війні (або позбавлення України ініціативи при стабілізації фронту) разом із підвищенням ставок, демонстрацією готовності Росії до масштабування конфлікту, у логіці оточення Путіна, має створити додаткову лінію шантажу ЄС та США після виходу на політичний діалог (у тому числі й заморозки) війни в Україні).

Росія відмовилася від ідеї здобути «швидку перемогу». Тому працюватиме на недопущення поразки та розгойдування ситуації в (і довкола) України. Зокрема:

• завдаючи ударів по цивільній (енергетичній, транспортній та ін.) інфраструктурі;

• намагаючись дестабілізувати економічну та політичну ситуацію в низці країн ЄС;

• продовжуючи працювати над дискредитацією України в очах партнерів;

• загрожуючи ЄС та США масштабуванням конфлікту, аж до ядерної війни.

Наслідки

Путін, опинившись перед загрозою власної дискредитації та руйнування іміджу «вождя», суттєво підняв ставки. Тим самим він стабілізував власне становище усередині РФ на найближчі 4-5 місяців. Однак, відсутність явних успіхів у війні та зовнішній політиці після закінчення даного терміну загрожує йому хвилеподібним зростанням проблем.

• Зовнішньополітичне коло впливу Росії почне розпадатися прискореними темпами. Включно з успішними (!) спробами виходу з російського впливу пострадянських держав, де позиції РФ були традиційно сильні (Вірменія, Білорусь, Киргизстан, Таджикистан).

• Росію перестануть сприймати як глобального гравця, і навіть держави-регіональні лідери будуватимуть зони свого впливу без урахування думки Кремля.

• Невдачі на фронті в Україні та перелічені вище виклики у зовнішній політиці створять передумови до внутрішньополітичної кризи в РФ, яка може піти за одним із двох сценаріїв: палацовий переворот з усуненням Путіна або хвилеподібне зростання протестів, що підтримується частиною еліт і персон із сьогоднішнього його оточення (що призведе до переконфігурації російської влади).

Тому, виводячи війну на новий рівень, Путін усіма способами намагатиметься створити ілюзію «перемоги» чи «масштабних поразок України».

На жаль, нам варто бути готовими до спроб РФ завдати масованих ракетних ударів по об’єктах критичної інфраструктури. Перші проби Харківської та Запорізької областей пройшли. Однак найнебезпечніший період — зима, коли можливі перебої в енергопостачанні, опаленні, водопостачанні стають найбільш критичними.

Можливими ударами, наприклад, по урядовому кварталі у Києві.

І, нарешті, не варто виключати завдання тактичного ядерного удару як останнього козиря Путіна.

У зовнішній політиці РФ може спробувати задіяти механізми ОДКБ чи будь-яким іншим шляхом поставити держави колишнього СРСР перед вибором «або». Проте сьогодні на тлі поразок це малоймовірно. Такий сценарій можливий після демонстрації Кремлем «успіху у війні».

---

Обмін полоненими став провалом для російської пропаганди

22 вересня відбувся масштабний обмін полоненими та утримуваними особами. Росія передала Україні 215 військовослужбовців, з них 108 бійців “Азову”. Серед звільнених – 124 офіцери. Також Росія відпустила 10 іноземців. Серед них є громадяни США, Великої Британії, Швеції, Хорватії та Марокко. У червні у так званому «ДНР» щодо трьох з них  було проведено процес, який назвали «судом», і в результаті до смертної кари було «засуджено» громадянина Марокко Саадуна Брагіма та двох британських підданих — Ейдена Асліна і Шона Піннера. Ці події широко висвітлювалися в російських ЗМІ з обіцянками жорстоко покарати іноземців за службу в ЗСУ. Подібні судилища планувалися щодо командирів «Азову» на кінець серпня і були скасовані лише після ультиматумів української влади щодо неприпустимості подібних дій. Іноземці були передані до Саудівської Аравії за посередництва Мухаммада Бін Салмана. Пять командирів «Азову» будуть перебувати в Туреччині до закінчення війни, решта українських військовослужбовців повернулися додому.

Російська сторона при обміні отримала 55 полонених військовослужбовців та арештованого в Україні українського політика В.Медведчука. 

Висновки і наслідки

1. Обмін полоненими пройшов у той самий день, коли в Росії почалася масштабна мобілізація резервістів. Президент В.Путін виступив із промовою фактично про перехід до тотальної війни. Проведення обміну із Україною посилило незадоволення суспільства. Особливо різку критику викликав обмін В.Медведчука, який не є російським громадянином і після початку війни публічно звинувачувався у наданні брехливої інформації про бажання українців зустрічати агресора. Вторгнення 24 лютого базувалося на подібній хибній інформації і привело до повного провалу першого етапу війни.
2. Передача Україні командирів полку «Азов» зруйнувала російський інформаційний міф про «денацифікацію» як одну з публічний цілей війни. В російській масовій свідомості саме полк «Азов» демонстрували як тих націоналістів, для боротьби з якими почали повномасштабну війну. Добровільна видача командирів цього підрозділу повністю суперечить офіційній пропаганді. Можна прогнозувати, що розмови про «денацифікацію» поступово будуть зникати із порядку денного як всередині Росії, так і в міжнародних переговорах.
3. Зустріч російських військовополонених проходила без належного висвітлення у ЗМІ. Офіційні особи в першу половину дня взагалі не коментували подію. Місцезнаходження В.Медведчука не оголошується, відсутні будь-які публічні фото про його передачу. Російська публіка взагалі дізналася про обмін із українських ЗМІ та коментарів українських керівників. Українських полонених, навпаки, зустрічали як героїв та вітали на найвищому рівні. Першим про завершений обмін заявив Президент В.Зеленський, який особисто був залучений до тривалих багатосторонніх переговорів. У Анкарі командирів «Азову» зустрічали міністр внутрішніх справ та керівник Головного управління розвідки. Порівняння ставлення до звільнених полонених стало додатковим деморалізуючим фактором для російської армії, та особливо мобілізованих.
4. Обмін планувався протягом кількох місяців, постійно переносився, і на цій стадії російське керівництво вже не могло від нього відмовитися, пов’язане зобовязаннями перед поважними міжнародними посередниками.
5. В українському суспільстві факт обміну був позитивно оцінений суспільством, яке чекає нових обмінів «всіх на всіх». У тому числі це може стати наслідком комплексних домовленостей. Так, у відповідь на ініціативу ООН про відновлення експорту російського аміаку через українські порти В.Зеленский заявив, що умовою цього має стати звільнення всіх українських полонених.