Путін «відступив»: навіщо нас знову занурили в теплу ванну

У березні-квітні на кордоні з Україною проходили наймасштабніші воєнні навчання РФ біля кордонів з Україною, які викликали величезне занепокоєння на обох берегах Атлантики. Врешті, з однієї сторони через дипломатичний тиск, а з іншої, через передвиборну ситуацію в Росії (несприйняття частиною суспільства прямої агресії проти України) Путін зробив вигляд, що відступив.

Але чи вирішує це проблему безпеки України? Чи не перебуваємо ми у «теплій ванні»? Чи не розслабимося ми і не прогавимо можливі наступні загрози? Щоб не сталося так, що Україна сприйняла відносне зменшення угрупування військових сил супротивника біля кордону за досягнення повного миру і перемоги.

---

Протиракетна оборона

«Брязкання зброєю» РФ біля кордону з Україною було свого роду великою розвідкою. Чимала кількість військ на Північному кордоні з Україною супроводжувалося також збором інформації за трьома ключовими напрямками:

1. Розвідка людського ресурсу за допомогою агентів (HUMINT), яка включає у себе збір інформації, як відкритої, так і таємної за допомогою людей: шпигунами, агентами, тимчасовими робітниками, інформаторами, дипломатами, бізнесменами, туристами, ЗМІ тощо. Це дозволяє оцінити сприйняття українським суспільством наближення російських військ до кордону, реакції українських політиків, пошук у соціальних мережах тих, хто співчуває Росії, або сприймає її дії, як нормальні. Такі люди «беруться на олівець», аби потім їх використовувати  на користь РФ.

2. Радіорозвідка (SIGINT) об’єднує дані, які були отримані за допомогою перехоплення радіовипромінювання, включно з лазером, видимим світлом і електрооптикою. Це дозволяло вивчати характер переміщення українських військ, дії СБУ і т.д.

3. Фото- і відеорозвідка (IMINT), яка збирає інформацію, отриману електронним, інфрачервоним, ультрафіолетовим або іншого типу фотографуванням з землі, повітря або з космосу. Відбувалися розвідувальні польоти над територією України.
Це дозволило відслідковувати місцезнаходження та швидкість переміщення військових частин, також військ США, ЄС. Вивчити активність переміщення кораблів в акваторії Чорного моря.

Повторення подібних розвідок зі сторони Росії й в майбутньому не варто виключати. Або, так званий, туристичний варіант, коли велика кількість військ без розпізнавальних знаків проривають оборону, після чого полишають територію, як невідомі «ополченці», але це дозволяє встановити контроль й диктувати умови. До речі, це також постає загрозою для країн Прибалтики.

Хибною є думка, що посилити оборону можна лише прийнявши новий закон, або збільшивши фінансування. Безперечно це є невід’ємними важливими факторами, але існує велика кількість питань, які для свого рішення не потребують закупки великої кількості певного ресурсу, наприклад, специфічної техніки, або збільшення штату.

Ми повинні чітко констатувати: небезпека з боку РФ досі зберігається і зберігається на високому рівні. Якщо аналізувати з військової точки зору, то Путін нікуди не відступав. Стаціонарна інфраструктура, яку Росі будувала з 2014 року зберігається. У 2017 році була створена танкова армія зі штабом біля Москви; 20-та армія у Воронежі; і нова 8-ма армія у Новочеркаську. Саме 8-ма армія керує і забезпечує окупаційний контингент російських військ на Донбасі.

Відступати Росія нікуди не збирається. Усі ці армії, які зараз перебувають у пунктах постійної дислокації, не будуть виводитися. Незважаючи на те, що напруження спало, загроза нікуди не зникла.

Окрім цих трьох армій, також повітряні армії знаходяться у пунктах постійної дислокації. Єдине, що відбулося це відхід військових частин з полігонів і загін військової техніки у бокси. Це можна спостерігати за даними супутників.

Але ми повинні розуміти: сучасна військова операція не буде проводитися сухопутними військами. Вона матиме наступні фази:

– інформаційна фаза;
– радіоелекторнна фаза;
– дія сил спеціальної операції (почнуть діяти за 2 тижні до активної фази);
– ракетна фаза;
– повітряна операція;
– сухопутні війська (в останню чергу).

Те, що ми бачили рухи танків і бронетехніку, це була лише підготовка до останньоі фази. А відпрацювання ракетних та повітряних ударів – це якраз ті фази, які наразі відпрацьовуються російськими військовими. Тобто ракетні війська не відходили, а у кожної армії є ракетна бригада «Іскандерів». Повітряні сили також продовжують знаходитися на аеродромах. Перемістити їх на територію Білорусі або передові аеродроми базування – кілька годин.

Загроза нікуди не зникла. Час є критично важливим для України, щоб врахувати загострення, яке відбулося у квітні, і побачити, які дійсно операції планувала Росія. Слід намагатися адаптуватися до цієї ситуації і будувати оборону України відповідно до тих загроз. Не гіпотетичних загроз, а реальних, які ми могли фіксувати у квітні.
Критично важливим є зараз протиракетна оборона. Якою б це не здавалося дорогою чи фантастичною ідеєю. Без неї нереально говорити про те, що ми будемо здатні ефективно протидіяти широкомасштабному наступу збройних сил Росії.

Якщо ракетна фаза Росії буде ефективною, то вони знищать наші пункти управляння, протиповітряну оборону і будуть панувати у повітрі. Після чого вони будуть знищувати наші війська і приступати до наземної операції.

Тому, якщо вони не зможуть провести ефективну ракетну операцію (а це станеться у випадку, якщо Україна не матиме ефективну протиракетну оборону), то вони не зможуть провести повітряну наступальну операцію і таким чином для Росії буде дуже дорого і небезпечно запускати наземну фазу.

Тут логіка дуже проста і росіяни це розуміють. Саме тому Росія дуже швидко нарощує ракетні сили довкола України. Наприклад, в окупованому анексованому Криму зараз знаходиться близько 300 ракетних комплексів: калібри, іскандери, протикорабельні ракети, які також можуть знищувати наземні сили. Окрім цього, ще 100 іскандерів знаходяться в ракетних бригадах довкола України.

Перша хвиля агресії буде з кількома сотнями ракет. Якщо у нас не буде ефективної протиракетної оборони, то і немає впевненості у тому, що комплекси ППО, які створювалися ще за часів Радянського Союзу, можуть протидіяти сучасним ракетам російського виробництва. Бо Україна має протиповітряну оборону, але з обмеженими можливостями по діям, наприклад, по крилатим ракетам, або балістичним ракетам.
Нам вкрай необхідно закуповувати сучасну протиракетну техніку. Її можна придбати у США, Ізраїлю. Саме у цих двох напрямках варто працювати. Наприклад, Азербайджан придбав ізраїльські протиракетні системи, які показали себе досить непогано в ході конфлікту в Карабасі.. Наскільки реальною є історія про іскандер під час Карабаської компанії важко сказати, але була офіційна заява Азербайджану про те, що саме ізарїльська система «Барак-8» збила російський іскандер. Це свідчить по те, що ізраїльскі системи теоретично чи практично вже можуть протидіяти таким ракетам. Тому Україні варто звернути на це увагу.

Протиракетна оборона є першим стратегічним питанням, друге – це військово-морські сили. Зараз Росія повністю домінує на Чорному морі.  Якщо Україна не зможе швидко зараз розбудувати флот, то Росія зможе легко блокувати наші порти, тобто здійснити повну блокаду України з моря, провести морські десантні операції і створити умови для висадки повітряних і морських десантів на Півдні України. Актуально це звучить у контексті мрії Путіна про добування води для Криму на території України.

---

                                 Закон «Про основи національного спротиву»

Цей закон, безумовно, на часі останні кілька років, якщо мова йде про створення системи всеохоплюючої оборони, яка була згадана у Стратегії військової безпеки України яка теж була ухвалена нещодавно. Але у Стратегії військової безпеки немає поняття «національний супротив», що створює несистемність законопроєкту. Оскільки ухвалаена нещодавно Стратегія також має свої принципи, наприклад, поняття «національної стійкості». Поняття ж «національного супротиву», який прописаний у законопроекті, включає у себе територіальну оборону, рух опору і добровольчі підрозділи територіальних громад, які не згадуються у Стратегії воєнної безпеки. У результаті чого відчувається розбалансування системи. Якщо фактично реалізувати цей законопроєкт, то не варто казати про те, що ми зможемо розбудувати ефективну всеохоплюючу оборону.

Проблема в тому, що у цьому законопроєкті немає новаторських підходів. Наявне прагнення об’єднати існуючі системи. Перша – пострадянська – територіальна оборона, яка діє лише в особливий період. Тут вводиться поняття «руху опору», чим займаються сили спеціальних операцій. Друга система – добровольчі підрозділи територіальних громад. Останній підхід перекликається з балтійськими системами, які є досить ефективними. Вони діють постійно та у мирний час готуються до виконання функцій у воєнний час. Окрім того, вони виконують комплекс завдань: сприяння правоохоронним органам, підрозділам з надзвичайних ситуацій тощо. Загалом вони є осередком безпеки для територіальних громад, що має стати кістяком з точки зору децентралізації). У цьому законопроєкті зазначений аспект не прописано на достатньому рівні.Більш доцільно створювати загальний стандарт базової військової підготовки. Вона тривала б 2-3 місяці за передовими методиками як для хлопців, так і для дівчат. І це вважалося б призовом, а після вже був би можливим рекрутинг у професійну армію, територіальну оборону, або добровольчі підрозділи. Не можна залишати призивну територіальну оборону, оскільки вона вступає в конфлікт з призовом до професійної армії та добровольчої оборони територіальних громад. Але хто не хоче, той залишається у мобілізаційному резерві.
У законопроєкті «Про основи національного спротиву» згадується базова військова підготовка, але немає рішення щодо того, як бути з призовом до ЗСУ. Це свідчить поки про те, що в України поки залишається радянський репресивний, примусовий підхід. У 21-столітті людина саморозвивається і це також потрібно включати у сектор безпеки. Саме тоді українська нація може бути готовою до будь-якого розвитку подій.

Михайло Самусь, заступник директора з міжнародних питань Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

---

Контррозвідка

Контррозвідка має запобігати просоченню інформації з території України до Російської Федерації. Але за останні 7 років контррозвідка не стала пріоритетом у роботі спецслужб. Завжди у пріоритеті були швидкі результати, але важливо розуміти, що результати роботи української контррозвідки не є швидкими. Навіть, аналізуючи попередні роки роботи спецслужб, людина, яка виявила шпигуна, наприклад, за період своєі служби викликала великий захват, оскільки це є рідкісним явищем. А пріоритетність швидких результатів обумовлена тим, що завжди легше опублікувати у соціальних мережах та ЗМІ, і це приверне увагу публіки, нарощуватиме електоральний капітал. Наприклад, розслідування хабарництва завжди є цікавим публіці, оскільки воно супроводжується обшуками, дорогими автівками, великими сумами грошей і т.д. Це створює ефект результативності роботи спецслужб, але фактично воно має відношення до питань корупції, або шахрайства і не є пріоритетами діяльності спецслужб.

---

                                               СБУ слід переставити пріоритети

Контррозвідка має, в першу чергу, займатися протидією іноземному впливу, у т.ч. Російської Федерації.

По-друге, створювати аналітичний супровід. Наразі аналітичні документи щодо загрози з боку РФ не надто цікавлять ОП України. І немає чітко поставлених завдань по вертикалі влади. Офіс Президента повинен ставити інформаційні завдання (70%), відповідно на інші ініціативні документи – 30%. Аналіз покликаний допомогти зрозуміти суть складних проблем, привернути увагу до нагальних питань і загроз для національних інтересів. Для аналізу важливим є не тільки питання точності інформації, а й її відповідність потребам вищих посадових осіб.

Цим можуть займатися не лише аналітики, а й певні програмні комплекси, які дозволяють аналізувати певні ризики та загрози з певним відсотком ймовірності, після внесення необхідних даних. Також важливою є робота з Big Data, великими об’ємами інформації, оскільки зараз це відбувається у більшості випадків у ручному режимі.
Важко визначити результати законопроєкту  про СБУ, оскільки 10 днів тому було 2 тис. правок, а зараз вже біля 3 тис., з яких принаймні 500 дублюються.

Щодо нового закону про СБУ, то поки важко щось до кінця прогнозувати. Так, ще 10 днів тому згідно із законопроєктом, в СБУ залишалися слідчі функції з відтермінуванням на кілька років, коли їх не буде взагалі. А зараз можна побачити, що цей момент у законопроєкті усувається, і також додається боротьба з організованою злочинністю, якої не було у першому варіанті.

Іван Ступак, асоційований експерт програми реформування правоохоронної та судової систем UIF
 

---

Переговорні майданчики

 

Ситуація з арештом Протасевичем остаточно стає приводом для відмови від міста Мінська як нейтрального майданчика для переговорів. Крім того, за 7 років Мінські домовленості вичерпали себе, а переговори у форматі ТКГ зайшли в тупик. Тепер ще й сам Мінськ остаточно дискредитований звинуваченнями у придушенні демократії та захопленні мирного пасажирського літака і використання цього у політичних цілях під виглядом проведення спецоперації. Тому виникає потреба у новій дорожній карті і нових форматах та платформах, які будуть цю карту контролювати, виконувати і вдосконалювати.

Нова дорожня карта буде багато в чому визначатися двосторонніми переговорами Байдена з Путіним, Зеленського з Путіним та Зеленського з Байденом. Перші індикатори нових домовленостей можна буде побачити вже у середині червня, не лише після двосторонніх зустрічей в Женеві, а також саміту G7 і саміту НАТО.

Зараз найбільш реальним планом для опрацювання є проєкт кластерів, який розроблено французькою та німецькими сторонами. Він може мати своє продовження. Але не варто недооцінювати «зливи» у російській пресі про те, що українські перемовники на чолі з Єрмаком подали свої пропозиції до плану кластерів, і ці пропозиції зовсім не влаштовують російську сторону. Ці пропозиції є червоними лініями для України: вибори лише після встановлення контролю за кордоном і невизнання народної міліції й інші принципові моменти, на яких постійно наполягала російська делегація. Тобто це фактично відмова України від політичної капітуляції. Цього не було оголошено публічно, але російська сторона через свої ЗМІ цю інформацію вже зливає.

У той же час з російської сторони відбувається «повзуча анексія» ОРДЛО. І Президент Зеленський на своїй пресконференції говорив про примусову паспортизацію колишніх громадян України, які, можливо, зберігають українські паспорти, але сотнями тисяч отримують російські паспорти. Більше того, ці громадяни у вересні братимуть участь у виборах до Держдуми Російської Федерації як у якості виборців, так і кандидатів, що є безпрецедентним.

Зараз керівники ДНР і ЛНР беруть участь у праймеріз, як кандидати в депутати до Держдуми і будуть там засідати. Після цього політична реінтегарція стає все менш вірогідною.

У такому разі базовою моделлю нових домовленостей може стати «Гібридний мир». Тобто відкладення політичного треку на тривалий час і концентрація на питаннях безпеки і економіки (див. доповідь Українськього інституту майбутнього «Гібридний мир. Майбутні сценарії війни на Донбасі»). Відбудеться певна заморозка конфлікту, але це є кращим варіантом у порівняні з гарячою фазою конфлікту.

Усе це можливе лише за умов досягнення глобальних геополітичних угод між США, ЄС та РФ. По-перше, України це стосується у контексті ситуації з “Північним потоком-2”, який скоріше за все, буде добудований. Це спричинить  геополітичні та економічні загрози у питання безпеки для України. По-друге, це відмова від надання Україні плану дій щодо членства в НАТО.

Ризиками для мирного процесу буде кінець серпня-вересень: святкування 30-річчя Незалежності України, створення і підписання декларації “Кримської платформи”, навчання “Запад-2021”, які пройдуть на території Російської Федерації та Білорусі, у безпосередній близькості до кордону України, і вибори до Держдуми РФ.

Нещодавно у Російській Федерації опублікували своє опитування «Левада-Центр», де зазначено, що у разі повномасштабної війни Росії проти України, ставлення росіян до політичної влади РФ або залишиться таким же, або погіршиться. Тому, навряд чи карта війни буде активно розігруватися у виборчій компанії.

Відповідно нова мирна угода може бути підписана лише після вересня 2021 року, тобто коли відбудуться усі вищезазначені події. І ця угода явно не буде підписуватися у Мінську. Можливі варіанти: Женева, як продовження місця для переговорів і як місце однієї зі штаб-квартир ООН, або Відень, де є більшість штаб-квартир інституцій ОБСЄ, до того ж Австрія є доволі нейтральною країною у цій ситуації.

Роль нормандського формату та ТКГ буде зменшуватися, і для реалізації нового мирного договору треба буде створювати новий формат.

СММ ОБСЄ продовжить працювати. Це дуже ефективний механізм, їхнім звітам довіряють усі сторони. А ОБСЄ може і надалі грати роль модератора і посередника у мирному процесі. Також вірогідним є створення формату на кшталт “Нормандія+” або “5+1”, де візьмуть участь Україна, РФ, Німеччина, Франція, США, Велика Британія та Туреччина.

Ігор Попов, експерт з політичних питань UIF