31 серп. 2017
Коментарі Національна безпека Аналітика Ігар Тишкевіч

​У полоні Мінська-2: чому терміново потрібен "План-Б" для Донбасу

  • Коментарі: 0
  • Перегляди: 613
​У полоні Мінська-2: чому терміново потрібен

​У полоні Мінська-2: чому терміново потрібен "План-Б" для Донбасу

Автор: Ігар Тишкевіч
31 серп. 2017 08:28

На тлі рефлексії з приводу приємних заяв американських гостей на Дні Незалежності відбулися дві вкрай тривожні для України події. Перша — одкровення пана Хуга в інтерв'ю для "Ділової столиці". Друга — спільна заява Меркель і Макрона із закликом до Порошенка та Путіна забезпечити режим припинення вогню. На жаль, це перші сигнали: якщо Київ, замість вироблення варіантів політики щодо Донбасу, продовжить сподіватися на Мінські угоди, баланс сил і рівень зовнішньої підтримки істотно зміняться впродовж найближчих 6-12 місяців. Це може призвести до нових вимог односторонніх поступок, для опору яким Україні може бракувати ресурсів.

Ігар Тишкевич, аналітик Українського інституту майбутнього, дав компетентну оцінку цих подій у публікації інформаційно-аналітичного порталу "Хвиля".

Що сталося або кілька тривожних фактів.

Почну з візитів Волкера та Меттіса до України. Саму подію можна трактувати як демонстрацію підтримки України з боку Сполучених Штатів. Те, що приїзд представника Держдепу з питань України та керівника Пентагону збігся зі святкуванням Дня Незалежності надало подіям у ЗМІ позитивного забарвлення. Можливо, саме тому на тлі переможних реляцій прес-служби Петра Порошенка залишились непоміченими два факти:

  • 1.Україна так і не отримала однозначної відповіді "ТАК" з питань постачання летальної зброї.
  • 2.Напередодні візиту американських чиновників серед анонсованого кола питань були такі: "спрощений доступ України до американського ринку озброєнь" і "науково-технічного співробітництва в оборонній сфері". На жаль, але у ЗМІ немає інформації про успішне обговорення цих питань, не беручи вже до уваги можливість їхнього позитивного вирішення.

Перший пункт можна не сприймати серйозно — імовірно, це піар хід і можливість дати політикам вивісити прапорець "перемога". Своєрідний прояв карго-культу: ось прийдуть американські ракети та ми станемо найсильнішими, виженемо всіх окупантів.

А ось другий пункт надзвичайно важливий. Отримувати надлишки зі складів американської армії, коли асортимент поставок обирає "добрий дядько" — це одне. За такі подарунки щиро дякують, але значно продуктивніше мати доступ до ринку озброєння, щоб обрати для себе найпотрібніше. Ще краще — співпрацювати в розробках, отримувати технології виробництва для того, аби зробити самому. Тому факт відсутності інформації з цих питань мене сильно розчаровує, на відміну від байок про "Джавелін". Особливо зважаючи на те, що український ПТКР "Стугна" у 10-15 разів дешевший, а за ТТХ не особливо поступається. Але ми чекаємо на американські ПТРК і, на жаль, в обмеженій кількості випускаємо свої.

Підводячи риску, візит американських гостей можна назвати надзвичайно успішним для Києва. Зустрілися, поговорили, сказали одне одному приємні слова. Американці підтвердили, що поважають територіальну цілісність України, місцеві політики подякували за підтримку у протистоянні російській агресії.

На тлі візиту Меттіса, 24 серпня спікер Держдепартаменту США Хізер Нойет заявила на брифінгу наступне: "Рівень довіри між США і Росією зараз низький. Ми не хочемо, щоб так було. Ми хотіли б мати кращі відносини з цим урядом (РФ), це — без сумніву".

28 серпня відбулися ще дві події. Канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Еммануель Макрон виступили зі спільною заявою, в якій констатували, що ситуація з "безпекою на сході України" не покращилася, тому закликали Путіна й Порошенка "повністю виконати покладені на себе зобов'язання". Президент України трактував заяву колег як заклик до "країни-агресора", але заявив, що дав відповідні розпорядження ЗСУ. Тим часом Путін обговорював гасіння пожеж на Півдні Росії та вітав вірменського колегу.

Друга подія — інтерв'ю першого заступника голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Олександра Хуга у "Діловій столиці", де він заявив: "У Мінських домовленостях немає жодного положення, яке б дозволяло відкривати вогонь у відповідь. Будь-який вогонь у відповідь є порушенням режиму припинення вогню".

Хуг також сказав, що обидві сторони порушують режим припинення вогню, та зазначив необхідність "неухильно дотримуватися Мінських угод". При цьому пан Хуг підкреслив, що функція місії ОБСЄ — лише фіксувати "порушення". Спостерігач підкреслив, що місія закликає усіх "сумлінно брати участь у діалозі", і "не дозволяти собі "тикати пальцем", інакше це буде неконструктивним підходом".

Тож ми заходимо у глухий кут Мінського формату.

Мінський глухий кут, який він є.

Аби не засмічувати текст, замість переліку окремих пунктів Мінських угод дам посилання на текст:

На перший погляд, тексти угод непогані — вони встановлюють послідовність дій, які можуть привести до вирішення конфлікту. Але те, що Мінськ-2 не будуть виконувати, розуміли одразу. Я, наприклад, за тиждень після підписання документів із картинками показував, що імовірність виконання договорів, у кращому разі, не перевищує 5%.

Було зрозуміло, що Мінські угоди є лише способом тягнути час, де кожна зі сторін шукала власну вигоду:

  • Україні потрібно було відновити боєздатність військ і сконцентруватися на внутрішніх проблемах, реформуванні держави;
  • Росія шукала варіанти виходу з-під санкцій, виведення питання Криму "за дужки" — до окремої теми, розробляла нові способи впливу на внутрішню політику Києва для того, щоб зберегти Україну в зручному для себе форматі "олігархічного договірняка" з непослідовною зовнішньою політикою";
  • Німеччина та Франція прагнули взяти паузу в надії на успіх українських перетворень для того, щоб потім повернутися до питання (зокрема нормалізації відносин з РФ) за нових обставин.

Але, як то кажуть, "не так склалося, як гадалося" — говорячи в 2013-початку 2014 про "повільну українську революцію", я ще не міг уявити швидкість "українських реформ". Інакше кажучи, ситуація літа 2017 року нічим принципово не відрізняється від ситуації літа 2015, коли Києву "викручували руки" вимогами конституційної реформи та виборами до ОРДЛО. Ситуацію тоді врятувала вереснева доповідь про катастрофу МН17.

Сьогодні є факт міжнародного тиску на Росію, є факт підтримки України і є факт розчарування швидкістю українських перетворень. А в Мінських домовленостях є факт різного прочитання документа Москвою та Києвом. Обидві сторони пропонують свою послідовність виконання Мінська-2.

Для того, аби зрозуміти, що відбувається, наведу поганий приклад. Нарив на тілі, який вимагає хірургічного втручання обробляють, розкривають, чистять і потім знов лікують антибактеріальними препаратами.

Трактування послідовності пунктів Мінських домовленостей схоже на спроби зробити корективи у послідовності дій: давайте трохи обробимо ліками, а потім просто розріжемо й так залишимо — набір маніпуляцій однаковий, послідовність різна.

Це розуміють у Києві, це розуміють у Європі та США, але, беручи до уваги непоступливість Росії і її любов до "гри на підвищення", компроміс у виході з нової кризи (найчастіше стимулюється самою РФ) позв'язується з пропозиціями щодо іншої. Кремль також може піти на підвищення ставок у ситуації з Україною. Тим більше, що проблема Донбасу геть вивела проблему Криму зі сфери активного обговорення до категорії "колись поговоримо і про це" — успішний приклад є.

Так, навіть на Донбасі згадувана всує СММ ОБСЄ закликає Україну не відповідати на обстріли, на атаки, виходячи з того, що обидві сторони "будуть сумлінно виконувати угоди". При цьому максимум, що можуть спостерігачі — сказати «ой» за наявності проблеми. Як приклад наведу карту розведення сторін, створену за ініціативою цієї поважної організації. Ми бачимо Дебальцеве, ми бачимо лінію розмежування й ми чуємо "ой" від ОБСЄ і заклики до України навіть не наступати — не відповідати на обстріли.

karta-razgranicheniya-storon-na-donbasse

Найцікавіше в цій ситуації те, що успішне проведення реформ в Україні могло стати чинником, завдяки якому повернення Донбасу навіть за алгоритмом Мінська-2 і, враховуючи російське прочитання, було б можливим. Адже "особливий статус" не означає кращий, є місця позбавлення волі з "особливим режимом". Основне питання втому, що мають регіони, які не граються в — "народні республіки" та не кричать "Путін прийди". Про це я писав більш як 2 роки тому. Але, як говорив відомий український політик, «маємо те, що маємо».

Тому, говорячи про мінські угоди, доречно буде використати визначення "Мінський глухий кут".

Чому на Київ будуть тиснути

Анексія Криму та війна на Донбасі продемонстрували недієздатність старих систем підтримки безпеки на континенті в умовах, коли один із "основних гравців" працює задля ескалації кризи. Введені проти Росії санкції мають обмежений ефект, а уряди європейських країн перебувають під тиском власного бізнесу, зацікавленого в контактах з РФ. Кремль так само дає нові теми для обговорення, пропонуючи своєрідний "обмін" послугами. Проходять прямі зустрічі на лініях Брюссель-Москва та Вашингтон-Москва, на яких обговорюється зокрема й "українська криза".

Ці зустрічі не становлять небезпеки, якщо Україна сама готова запропонувати новий (оновлений) порядок денний, демонструє бажання знайти вихід із глухого кута. Інакше кажучи, Україна повинна відповісти "навіщо вона потрібна ЄС" і "навіщо вона потрібна США" — запропонувати свій функціонал. Без цього аргументи "ми неухильно виконуватимемо Мінськ-2" і "дайте ще трохи грошей" рано чи пізно набриднуть партнерам.

Саме тоді народиться ідея ще одного компромісу. Але якщо одна зі сторін нічого не пропонує, крім порядку імплементації угод, а інша — сипле пропозиціями, які, за її словами, зможуть поліпшити ситуацію, то "потіснитися в бажаннях" доведеться пасивному гравцю. Адже для політиків в ЄС головне не вирішення проблеми, а так званий "прогрес": було гірше, стало краще. До речі, Лукашенко свого часу повною мірою використав цю формулу, вийшовши з-під санкцій і не виконавши при цьому жодну з вимог Євросоюзу. Якщо вдалось одному диктатору, чому це не вдасться іншому?

Природно, що Київ може не погодитися на запропоновані варіанти. Він може, якщо має ресурси для реалізації своєї політики. Але, у формули "Мінськ-2 і дайте грошей", є інший бік — фінансовий. Реформи впроваджують ні добре, ні погано, але протягом 2017-2018 років Україна має можливість погашати зовнішній борг навіть без допомоги МВФ (2 мільярди в 2017 і 3,9 мільярда в 2018). Далі починається неприємне: навіть "рефінансований держборг" треба віддавати. За 4 роки, до кінця 2020 країна повинна буде віддати кредиторам понад 20 мільярдів доларів з піком виплат від 1.01.2019. Агентство Moody's Investors Service підвищило кредитний рейтинг України до Caa2 (вкрай спекулятивний із дуже високим кредитним ризиком), окремо відзначивши, що "Україна понесе важкий тягар обслуговування зовнішнього боргу, для чого потрібне додаткове фінансування в іноземній валюті".

І ось тут ми повертаємося до ситуації 2015 року, коли Київ змушений позичати кошти, а кредитори пов'язують черговий транш допомоги з компромісами щодо Донбасу.

Що з цим робити?

Першою і основною задачею країни, природно, є перетворення України в динамічну сучасну державу. Зростання економіки у 2 і навіть 3 відсотки, значною мірою забезпечується зростанням цін на сировинні групи експорту, може не дати необхідних резервів для того, щоб розрахуватись із кредиторами.

Але навіть реформи, які раптом впроваджуватимуться з величезною швидкістю не можна вважати панацеєю від усіх бід.

Задля повернення територій і завершення війни не менш важливо зробити дві речі.

Перша - сформулювати відповіді на питання "навіщо Україна Європі, США". Причому формулювання має бути приємним не для місцевого населення (на внутрішній ринок піде, про найкращі пісні, про щит Європи, про українські чорноземи), а для бізнес-кіл, політиків країн, які фінансують реформи та беруть участь в переговорах про врегулювання кризи. Мова йде про функціонал витрат, який не обов'язково гарно звучить, але органічно вписується до системи взаємин на континенті.

Друге і основний напрям — розробити стратегії з метою повернення окупованих територій. Саме стратегій, у множині:

  • 1.Мати свої алгоритми дій на кожен із варіантів розвитку подій, знати як, використовуючи які ресурси, зробити негативний сценарій прийнятним або бажаним для Києва.
  • 2. Розробити та планомірно реалізовувати політику зі зміни сприйняття дійсності місцевим населенням. Якщо сьогодні Україна програє інформаційну війну в Донецькій і Луганській областях (з обох боків лінії розмежування), то необхідно засвоїти уроки з останніх трьох років і нарешті навчитися працювати в інформаційному просторі.
  • 3.Мати плани з реінтеграцій регіону, у яких враховано історію протистояння, менталітет населення, стан інфраструктури і, врешті-решт, бачення того, "навіщо і в якій ролі ця територія потрібна Україні". Час зрозуміти, що з піднесенням Українського прапора в Донецьку і Луганську проблеми не зникнуть — робота тільки почнеться.

Для того, щоб це розробити, необхідно нарешті розпочати глибоке вивчення регіону, де крім війни відбувається безліч процесів у суспільстві та в економіці. Це знання дозволить вийти до нових ідей, пропозицій, політик.

Часу, на жаль, мало — не більше півтора-двох років. Інакше "знову здрастуй серпень-2015" з усіма принадами зовнішнього тиску заради односторонніх поступок.

Підписатися на новини