18 жовт. 2017
Коментарі Міжнародна політика Аналітика Надія Коваль

Нова стратегія для каталонської незалежності: Барселона та Мадрид змінюють тактику

  • Коментарі: 0
  • Перегляди: 296
Нова стратегія для каталонської незалежності: Барселона та Мадрид змінюють тактику
Фото eurointegration.com.ua

Нова стратегія для каталонської незалежності: Барселона та Мадрид змінюють тактику

Автор: Надія Коваль
18 жовт. 2017 15:51

Надія Коваль, для Європейської правди

Після шаленого референдуму 1 жовтня Барселона, здається, радикально змінила такику здобуття омріяної незалежності.

Нинішнє затяжне протистояння центрального іспанського і регіонального каталонського урядів вперто нагадує творче переосмислення давньої воєнної "тактики Фабія" в цілях сучасної політичної боротьби.

Йдеться про відому ще з сивих часів Другої Пунічної війни стратегію навмисного затягування протистояння, уникнення прямих зіткнень, нарощування дрібних атак, аж поки супротивник не виснажиться. Карфагенський полководець Ганнібал, який мав значну перевагу над римлянами на безпосередньому полі бою, нічого не міг протиставити тактиці уникнення зіткнень, яка змушувала його валандатися Італією, налаштовувала проти нього місцеве населення і деморалізувала його воїнів.

Теоретично, таку асиметричну тактику мала б використовувати лише одна з сторін – слабша військово, однак витриваліша і з більшим простором для маневру.

У каталонському ж випадку "тактика затягування" вийшла на новий рівень.

По суті, її застосовують всі гравці одночасно, взаємно виставляючи і подовжуючи дедлайни, оголошуючи і відтерміновуючи незалежність, обмінюючись листами і заявами, докорами і звинуваченнями, закликами і уколами.

Іспанський уряд, не спромігшись запобігти проведенню референдуму 1 жовтня, регулярно погрожує активацією статті 155 Конституції, яка дозволяє принаймні обмежити, якщо не повністю скасувати автономію регіону на невизначений час.

Іншим інструментом тиску є погрози достроковими виборами в регіоні, причому з забороною участі незалежницьких партій та кримінальне переслідування каталонських очільників.

Однак уряд не поспішає реалізовувати свої погрози і виставляє після одного порушеного дедлайну (16 жовтня) наступний (19 жовтня), вимагаючи офіційного пояснення, була чи не була проголошена незалежність 10 жовтня.

Паралельно він завдає дрібних ударів для знекровлення противника: обмеження фінансової незалежності щоб завадити організації референдуму, поліцейське насильство в день голосування щоб завадити його проведенню, суттєве спрощення перереєстрації бізнесу в інших регіонах задля економічного тиску і останнє наразі – арешт без права застави двох лідерів громадських незалежницьких рухів за звинуваченням у підбурюванні до заколоту (йдеться про події 20 вересня, коли протестувальники заблокували Національну гвардію в будівлях каталонського уряду, яка шукала там доказів зловживання бюджетом для проведення референдуму).

Маріано Рахой, Карлес Пучдемон та король Іспанії Феліпе VI

Паралельно, прем’єр Рахой продовжує отримувати запевнення від іноземних лідерів в тому, що вони не визнають незалежність Каталонії (у вівторок про це заявила Тереза Мей) та від європейських функціонерів про те, що незалежна Каталонія в жодному разі не зможе автоматично стати державою-членом ЄС. Останнє є видимим намаганням делегітимізувати лідерів незалежницьких сил, які підкреслюють власну проєвропейськість.

Відповідь на питання, чому іспанський уряд не користується своїм правом, навіть залучившись підтримкою міжнародного співтовариства, полягає у тому, що великою мірою саме його

політика максимальної жорсткості і привела ситуацію до тієї безпрецедентної гостроти, яку ми спостерігаємо зараз.

Центральний уряд сформований Народною партією - консервативною силою, яка хоче щоб автономія Каталонії не виходила за визначені у 1978 році межі і захищає власні позиції з виключно легалістських принципів.

Чинний же каталонський уряд виступає ревізіоністською силою, яка напирає на принцип самовизначення, а домовленість 1978 року трактує як вихідний пункт, а не як остаточний максимум автономії.

Власне старт ескалації дала відміна у 2010 році Конституційним судом з ініціативи саме Народної партії ключових положень оновленого Статуту автономії від 2006 року, що стосувалися як ідентичності (визнання каталонців окремою нацією та пріоритет каталанської мови над іспанською в регіоні), так і матеріальних питань (контроль над зібраними в регіоні податками). І це незважаючи на те, що Статут успішно пройшов голосування і в регіональному парламенті, і в Кортесах, а також був утверджений на референдумі.

Стосунки між центром і регіоном радикалізувалися: стрімко зросло число прихильників незалежності, які почали намагалися зафіксувати нову реальність спочатку "опитуванням" щодо незалежності 2014 року, а зрештою й референдумом 1 жовтня.

Очільник уряду меншості Рахой побоюється, що невиправдано різка реакція може зменшити його легітимність, а відтак і хитку підтримку в парламенті іншими партіями і хоче мати залізобетонні аргументи перед тим як вживати найрадикальніших інструментів, що можуть повести ситуацію у найнепередбачуванішому напрямку.

Каталонія перебуває у ще менш вигідній позиції, адже будь-який натяк на загострення дасть Іспанії формальний привід застосувати силу.

Традиційна проєвропейськість каталанського регіоналізму не виправдала себе: стурбованість ЄС поліцейським насильством 1 жовтня була надзвичайно обмеженою і зрештою потонула у морі запевнень про підтримку іспанської територіальної цілісності та конституційного ладу.

Тому каталонський уряд намагається максимально використовувати риторику діалогу та міжнародної медіації та підкреслює свою увагу до прохань Дональда Туска та Жан-Клода Юнкера не загострювати ситуацію.

Тим часом, на ютубі поширюється відеозвернення прихильників незалежності "Допоможи Каталонії, врятуй Європу", де підкреслюється що проблема Каталонії власне європейська, а не внутрішньоіспанська (і користувачі ютубу, і іспанська газета El Pais, критикуючи відео, зауважили його подібність до відео 2014 року "IamaUkrainian", де Юлія Марушевська намагається розповісти європейцям, що відбувається на Майдані).

Виглядає на те, що лише надмірно жорстка іспанська реакція може змусити європейських і світових лідерів хоч якось змінити їхню наразі неприхильну до каталонців думку, тому для останніх дуже важливо не виглядати джерелом загострення і постійно наголошувати на мирному налаштуванні, вирішенні спірних питань в діалозі, притримуючи водночас "призупинену" декларацію незалежності в рукаві.

А в довгостроковій перспективі ймовірно сподіватися на остаточну делегітимізацію уряду меншості Рахоя та поновлення переговорів про розширення автономії вже з Соціалістичною партією чи ліворадикальною Podemos (прийняттю оновленого Статуту 2006 року сприяла саме така тактика).

Або ж навіть – що є менш ймовірним варіантом – внести зміни до розділу 92 іспанської Конституції, що дозволить провести цілком легальний референдум.

Третім прихильником тактики затягування виступає ЄС, який жорстко критикували за небажання активно втручатися в перебіг конфлікту.

Стримана реакція Брюсселя показує, що остаточно відійшла в історію амбітна ідея "Європи регіонів".

Відповідно до неї, регіоналістські рухи сподівалися, що з подальшим розвитком ЄС влада національних держав потроху розмиватиметься, а регіони на кшталт Шотландії, Каталонії чи Фландрії поступово отримуватимуть більше повноважень відповідно до принципу демократії і субсидіарності.

Таке вирішення розглядалося як компроміс між незалежністю і статусом кво, але виявилося великою політичною ілюзією.

Втім у сучасний кризовий період роль окремих держав навіть дещо посилилася за рахунок європейських інституцій, а євроскептичні популістські рухи нерідко мають правий сувереністський характер, виступаючи за посилення національних держав і противлячись розширенню повноважень ЄС. При такій постановці питання регіоналізм на європейському рівні не має жодних шансів, адже дасть популістам додатковий аргумент на користь того, що ЄС сприяє розвалу національних держав.

Президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер визнав минулої п’ятниці, що якщо допустити незалежність Каталонії, то це запустить процес регіоналізації Європи, і тоді з часом зона євро складатиметься не з 17, а з 100 держав і стане геть некерованою.

Однак в той же час, намагаючись звести проблему до виключно внутрішньоіспанського виміру, ЄС в особі Юнкера та найбільших ентузіастів реформування Європейського союзу на кшталт французького президента Макрона не пропонують європейської відповіді на цю гостру кризу, чим підважують цінність своїх реформаторських ініціатив.

Однак будь-яка тактика затягування має свої межі. В четвер 19 жовтня спливає останній мадридський дедлайн.

Хто кліпне першим?

Підписатися на новини